Кінь Єманжі — Габрієла — мчав луками і горами, через долини й моря, через глибокі океани. Танцюючи і співаючи, скакала швидко конячка. Костяний гребінь кидала Габрієла зі скелі богині моря, просячи у неї небагато: плиту Насіба, його кухню, кімнатку, його волохаті груди, вуса, що лоскотали її шию, його важку ногу на своєму стегні.

Коли гітара змовкала, наставала година кафуне[94], година, коли розповідались безконечні історії. Сеньйор Ніло двічі топився, дивився смерті у вічі, морській смерті із зеленими косами і з сопілкою у руках. Але сеньйор Ніло був чистим, як джерельна вода, а Сете Волтас був криницею без дна, таїною смерті на лезі його ножа. Поліція у формі і без форми скрізь розшукувала його. В Баїйї, в Сержіпі, в Алагоасі, в хороводах капоейри, на священних террейро, на базарах, на ярмарках, у тайниках порту, в портових барах. Навіть сам сеньйор Ніло ставився до Сете Волтаса з повагою, адже він ні перед ким не схилявся. Татуювання на його грудях нагадувало про одиночну камеру. Хто він? Посланець смерті. Він зайшов до них по дорозі і тепер поспішав. В порту Баїйї на нього чекають гравці в ронду, майстри з Анголи — вожді террейро — і четверо жінок. Треба перечекати якийсь час, щоб поліція забула про нього. Користуйтеся, дівчатка!

Недільними вечорами за будинком лунали звуки берімбау[95]. Приходили порозважатися мулати і негри. Сете Волтас грав і співав:

Потім він передавав інструмент Ніло і входив у хоровод. Теренсіо підлітав угору, немов паперовий змій. Стрибав він легко, вище від мулата Траїра. Юнак Батіста падав на підлогу, Сете Волтас ротом піднімав хустку із землі. На полі бою залишався він сам, з голими татуйованими грудьми.

На пляжі біля скель Сете Волтас шарпав збрую Габрієли, поринав у хвилі її пінявого бурхливого моря. Габрієла була ніжністю світу, прозорістю дня і таємницею ночі. Але сум залишався, вона блукала по піску, бігала до моря.

— Ти чого сумуєш, жінко?

— Не знаю. Я самотня.

— Я не хочу, щоб зі мною сумували. Мій святий — веселий, та я і сам веселун. Я вбиваю смуток своїм ножем.

— Не треба вбивати.

— Чому?

Вона хотіла, щоб у неї знову була плита, двір з динним деревом, кімнатка і, нарешті, той гарний Насіб.

— Невже тобі мене не вистачає? Є жінки, котрі можуть померти за мене: ти повинна дякувати долі.

— Так, не вистачає. Ніхто для мене не буде таким, як той.

— І ти ніяк не можеш його забути?

— Так.

— Ну і що?

— Як що? Це погано.

— Це означає — тобі нічого не хочеться.

— Це погано.

— Це значить — тебе ніщо не радує.

— Погано.

Якось увечері він повів Габрієлу. Напередодні він був з Мікеліною, в суботу з Паулою, у якої перса горлиці, тепер настала довгождана черга Габрієли. В будинку Дори сеньйор Ніло лежить у гамаку, а на його грудях королева. Вітрильник прийшов у свій порт.

Габрієла плакала на піщаному березі моря. Місяць залив її золотим світлом, вітер вивітрював пахощі гвоздики.

— Ти плачеш, жінко?

Він торкнув її обличчя кольору кориці рукою, що звикла тримати ножа.

— Чому? Зі мною жінки ніколи не плачуть, вони сміються від радості.

— Кінець, тепер кінець.

— Чому кінець?

— Мрії, що настане той день...

— Що?

Що вона повернеться до плити, у двір і у свою кімнатку, в бар. Хіба не відкриває Насіб ресторану? Хіба не буде потрібна йому гарна куховарка? А хто варить ліпше від Габрієли? Дона Армінда каже, щоб вона не втрачала надії. Лише вона, Габрієла, могла б поратись у такій великій кухні і давати лад усьому. І ось тепер замість неї найняли якесь опудало, що приїхало аж із Ріо і вміє белькотіти іноземною мовою. Через три дні відбудеться велике свято на честь відкриття ресторану. Тепер не залишалось ніякої надії. Вона хотіла б піти з Ільєуса. Хоча б на морське дно.

Сете Волтас — це воля, що здобувається щодня вдосвіта. Він жертвує собою і сповнений рішучості. Він гордий і щедрий. Він вражає, мов блискавка, і напоює, мов дощ, це — бойовий товариш.

— Ти кажеш, кухар португалець?

Бойовий товариш підвівся. Вітер притих, коли торкнувся до нього, місячне світло блідло на його руках, хвилі набігали, щоб лизнути його ноги, які відбивали ритм танцю.

— Не плач, жінко. Із Сете Волтасом жінки не плачуть. Вони сміються від радощів.

— Що я можу вдіяти? — Габрієла вперше відчула себе нещасною, сумною, беззахисною, відчула, що їй не хочеться жити.

Навіть сонце, місячне світло, прохолодна вода, примхливий кіт, чоловіче тіло, шал бога террейро — ніщо не могло примусити її розсміятися, розбудити пристрасть до життя в її порожніх грудях. Порожніх тому, що там не було Насіба, такого доброго і такого вродливого.

— Сама ти нічого не вдієш, але тобі допоможе Сете Волтас, він зробить усе.

— Що все? Я не бачу, чим ти можеш зараяти моєму горю.

— Якщо португалець зникне, хто тоді буде куховарити? А коли він зникне напередодні відкриття ресторану, доведеться гукати тебе, іншого виходу не буде. Отже, він зникне.

Інколи Сете Волтас бував похмурим, як ніч без місяця, і твердим, мов скеля, що сміливо зустрічає бурхливе море. Габрієла здригнулася:

— Що ти думаєш зробити? Ти його вб'єш? Я не хочу смерті людини.

Коли Сете Волтас сміявся, він нагадував ранкову зорю, святого Жорже на місяці, землю, що її побачив потопаючий, коли вже не було ніякої надії на порятунок.

— Вбити португальця? Але ж він не вчинив мені ніякого зла. Просто я примушу його зникнути звідси. І трохи поскубу його, коли він здумає опиратися.

— Правда?

— Жінки мусять сміятися зі мною, а не плакати.

Габрієла всміхнулася. Бойовий товариш прикрив повіками свої жагучі очі. Він подумав, що так, мабуть, краще. Він зможе піти, зможе продовжувати свій шлях, збереже волю в грудях і серці. Хай краще вона помирає заради іншого, ця єдина в світі жінка, яка здатна утримати його, прив'язати до цього невеличкого какаового порту, зігнути і підкорити. Тієї ночі він хотів сказати їй усе і здатися в полон кохання. Так краще, хай зітхає і плаче за іншим, помирає через кохання до іншого; Сете Волтас може піти. Він, бойовий товариш, піде блукати світами.

Габрієла потягнула його за руку і вдячно розкрила обійми. Човен ішов спокійним морем, приплив у бухту острова, засадженого цукровою тростиною і перцем. Стояв у цьому стрімкому човні бойовий товариш. Ех, товаришу, палають твої груди, ти страждаєш тому, що втрачаєш Габрієлу. Але ти один з богів террейро, в правиці у тебе гордість, воля — в лівій руці. 

В суботу, напередодні урочистого відкриття «Комерційного ресторану», можна було спостерігати, як його власник, араб Насіб, в самій сорочці, без піджака, немов божевільний, мчав вулицею. Помітне черево Насіба гойдалося під паском, очі вирячені: мчав він в напрямку експортної контори Мундіньйо Фалкана.

Біля дверей федерального податкового бюро Капітанові вдалося перепинити шалений біг араба, схопивши його за руку:

— Що трапилось, друже? Куди ви так поспішаєте?

Завжди ввічливий і ґречний, Капітан поводився особливо люб'язно з того дня, коли був висунений кандидатом у префекти.

— Щось трапилось, друже? Може, я зможу чимось допомогти?

— Він зник! Зник! — захекався Насіб.

— Хто?

— Кухар, Фернан.

Незабаром усе місто довідалось про таємничу пригоду: виписаний з Ріо кухар, що викликав таку сенсацію, шеф-кухар мосьє Фернан (він любив, коли його так називали) з учорашнього дня зник із Ільєуса. Напередодні він домовився з двома офіціантами, найнятими для обслуговування ресторану, і з помічницями на кухні зустрітися вранці, щоб закінчити останні приготування до завтрашнього дня. Але кухар не з'явився, і ніхто його не бачив.