— Нема за що, бабусю...— У неї був голос молодої дівчини, можливо, той самий голос, що співав пісню, коли Насіб прийшов сюди.

Полковник Мелк і його люди зникли за вагонами залізниці, лише гармоніст зупинився на мить і помахав прощально рукою. Жінка підняла руку і теж помахала у відповідь. Потім знову повернулася до старої і забрала в неї порожнього кухля. Вона хотіла вже йти, але Насіб, якого так вразила згорблена стара, запитав:

— Це твоя бабуся?

— Ні, молодий господарю.— Вона зупинилася і усміхнулася, і тільки тоді Насіб переконався, що вона справді молода, так заблищали її очі.— Ми зустріли її дорогою, днів чотири тому.

— Хто ми?

— А ось...— Вона показала пальцем на гурт біженців і знову розсміялася джерельним, кришталевим сміхом.— Ми йшли разом, ми всі з одного краю. Посуха вбила там усе живе, випила всю вологу, дерева перетворила в сухий хмиз. Потім ми зустріли інших людей. Вони також рятувалися від голоду.

— У тебе є рідня?

— Ні, молодий господарю. Я одна на цьому світі як палець. Зі мною ішов дядько, але віддав богу душу дорогою, не дійшовши до Жеремоабо. Сухоти...— І вона знову засміялася, немов у цьому було щось смішне.

— Це ти співала?

— Я, сеньйоре. Тут був хлопчина з гармошкою, його взяли на плантацію, він каже, що розбагатіє в цих краях... Коли співаєш, забуваєш про горе...

Вона тримала кухоль у руці, а руку поклала на стегно. Насіб намагався роздивитися її крізь шар куряви. Вона здавалася сильною і здоровою.

— Що ти вмієш робити?

— Все потроху, сеньйоре.

— Прати?

— Ну, хто цього не вміє? — здивувалася вона.— Була б лише вода та мило.

— А варити?

— Я служила куховаркою у одній багатій родині,— і знову засміялася, немовби пригадавши щось веселе.

Може, саме через її сміх Насіб вирішив, що вона його не влаштовує. Голодні люди із сертану можуть набалакати чого завгодно, аби одержати роботу. Що вона могла приготувати? Засмажити солонину і зварити квасолю — оце і все. Йому потрібна була жінка літня, серйозна, охайна і працьовита, така, як стара Філомена. І перш за все вона мусить бути справжньою куховаркою, розбиратися в приправах, уміти готувати солодощі. Дівчина стояла, чекаючи його рішення і дивлячись прямо в очі. Насіб, не знаходячи слів, махнув рукою:

— Ну, гаразд... До побачення. Бувай щасливою.

Він повернувся і вже ступив кілька кроків, коли почув позад себе некваплений, грудний голос:

— Який красень!

Він зупинився. Щось йому не пригадувалось, щоб хтось, за винятком його старенької матері Зорайї вважав його вродливим. Та й то було в дитячі роки. Насіб прямо таки розгубився:

— Зачекай.

Він знову почав її роздивлятись. А чому б йому і не спробувати?

— Так ти справді умієш куховарити?

— А ви, молодий господарю, візьміть мене до себе, тоді й побачите...

Якщо вона і не вміє готувати, буде принаймні прибирати хату, пратиме білизну.

— Скільки ти правиш?

— Ну, молодий господарю, це вже ваша справа. Скільки захочете, стільки й заплатите...

— Спершу побачимо, що ти вмієш робити. Потім домовимось про платню. Згода?

— Для мене, молодий господарю, як ви скажете, так буде й гаразд.

— Тоді забирай свої речі.

Вона знову засміялася, блиснувши білими, рівними зубами. Насіб зморився, йому почало здаватися, що він зробив дурницю. Пожалів цю дівчину із сертану і ось тягне до себе в дім халепу. Але каятись пізно. Хоч би вміла прати...

Вона повернулася з невеличким вузликом — в ньому була та дещиця, яку вона принесла з далекої домівки. Насіб рушив поволеньки, вона йшла за кілька кроків позаду. Коли вони проминули залізницю, він, обернувшись, запитав:

— Як же тебе звати?

— Габрієла, до ваших послуг, сеньйоре.

Вони йшли далі, він, як і раніше, попереду, знову заглиблений в думки про Сіньязінью, про божевільний день, про пароплав, що сів на мілину, про вбивство. А до всього ще таємниці Капітана, Доктора і Мундіньйо Фалкана. Вони щось затівають; його, Насіба, не обведеш навкруг пальця. Та скоро їхня таємниця випливе на поверхню. Правду кажучи, звістка про вбивство змусила його забути навіть про конспіративний вигляд цієї трійки і про невдоволення полковника Раміро Бастоса. Вбивство на якийсь час всіх вибило із сідла, справи відійшли на другий план. Симпатичним хлопцем був цей дантист, і він дорогою ціною заплатив за бажання володіти заміжньою жінкою. Надто велика небезпека чужа дружина,— справа закінчується, так уже заведено тут, пострілом впритул. Тоніко Бастосу не слід ігнорувати ці життєві уроки, а то немає ніякої гарантії, що подібне не трапиться і з ним. Чи справді він спав із Сіньязіньєю, чи просто хвалився, щоб справити враження на нього, Насіба? Та що б там не було, а Тоніко відчайдушний хлопець, і коли йому зрадить удача, може все трапитись... А втім, можливо, погляд, зітхання, поцілунок жінки варті цього ризику?

Габрієла зі своїм вузликом ішла позаду Насіба, вже забувши про Клементе, щаслива з того, що нарешті вибралась з юрби біженців, з цього брудного табору. Вона ішла з усмішкою на вустах, босі ноги її легко торкалися землі, їй хотілося співати пісні сертанів, але вона не співала, боячись, що молодому, сумному, гарному її господареві це може не сподобатись.

— Кажуть, полковник Жезуїньйо вбив свою дружину і лікаря, який залицявся до неї. Це правда, полковнику? — запитав один з гребців у Мелка Тавареса.

— Я теж чув про це...— додав другий.

— Так, це правда. Він заскочив дружину разом з дантистом і порішив обох.

— Жінка — брудна тварина, нам від них лише горе й неприємності.

Човен плив угору проти течії, сельва виростала на високому березі. Сертанежо дивилися зачудовано на незнайомий для них пейзаж, і в серця їхні закрадалося мимовільне почуття страху. Моторошна чорна ніч опускалася з дерев на річку. Човен був величезний, завбільшки з баржу; він спустився по річці вниз, навантажений мішками з какао, і тепер повертався назад, наповнений продовольчими товарами. Гребці старалися з усіх сил, але човен рухався повільно. Один з них засвітив ліхтарика на кормі, і червоне світло кидало на воду фантастичні промені.

— В Сеарі також трапився подібний випадок...— почав хтось із сертанежо.

— Жінки всі блудниці, ніколи не второпаєш, чого вони хочуть... Я знав одну, вона здавалася святою, ніхто і гадки не мав...— вдався до спогадів негр Фагундес.

Клементе мовчав. Мелк Таварес почав розмову з агрегадо, йому кортіло довідатись про переваги і недоліки нових робітників, почути про їхнє минуле. Сертанежо розповідали про себе, історії їхні скидалися одна на одну, як дві краплі води: неродюча земля, випалена посухою, знищені посіви кукурудзи, маніоки; виснажлива мандрівка.

Агрегадо були скупі на слово. Їм доводилося дещо чути про Ільєус, там родючі землі і можна легко розбагатіти. Край майбутніх збройних сутичок і вбивств. Коли посуха не залишила ніяких надій, вони покинули все і рушили на на південь Негр Фагундес був говіркішим від інших, тому розповів кілька історій про бандитів.

Сертанежо поцікавились:

— Кажуть, тут залишилось чимало невирубаного лісу?

— Для вирубки за підрядом є. Але у власність більше не продається. Вся земля уже розподілена між господарями,— усміхнувся гребець.

— Але заробити можна, і немало, коли працювати як слід,— сказав Мелк Таварес.

— Так, ті часи, коли людина приходила з порожніми руками, але, рішуча й хоробра, вирушала в ліс, щоб силою здобути для себе плантацію, тепер закінчились. Тоді було добре... Якщо ти мав міцні груди, ти рубав ліс і, пристреливши кількох чоловік, що ставали поперек дороги, вибивався у заможні господарі...

— Мені розповідали про ті часи...— сказав негр Фагундес.— Тому я сюди і прийшов...

— А мотика тобі не до вподоби, чорнявий? — запитав Мелк.

— Ні, я не проти, сеньйоре. Але я більше звик до цієї палиці...— засміявся він, погладжуючи рушницю.