Сіньязінья і Осмундо вже не побачать буксирів і землечерпалок, що поглиблюватимуть вхід до гавані. Не побачать вони також бурхливого прогресу, про який розповідав Мундіньйо. Такий уже цей світ, зітканий із радощів і смутку.

Насіб обминув церкву і почав повільно підніматися крутосхилом. Невже ж Тоніко Бастос бував у Сіньязіньї? Чи він просто прибрехав, щоб похизуватися перед Насібом? Ньо-Гало стверджує, що Тоніко зухвало бреше. Він, як заведено, не зв'язується з одруженими жінками. Полюбовниці — інша справа: тут він з чоловіком не рахується. Везунчик. Завжди зі смаком одягнений, чуб з легкою сивизною, вкрадливий голос. Насібові хотілося бути таким, як Тоніко, — щоб жінки задивлялися на нього з пристрастю і бурхливо ревнували. Йому хотілося, щоб його шалено хали, так, як кохає Тоніко Лідія, дружина полковника Нікодемоса. Вона посилала до Тоніко листи, бігала вулицями, аби з ним побачитись, сохла по ньому, а він не звертав на неї уваги. Заради нього Лідія постійно ризикувала своїм становищем, заради одного його погляду, одного слова. Тоніко не погребує жодною утриманкою, окрім Глорії, і всі знають чому. Але з одруженими жінками, наскільки про це було відомо Насібові, він у стосунки не заходив.

Захекавшись після крутої дороги, Насіб всунув ключа в замкову щілину. Вітальня виявилася освітленою. Чи не злодії, бува? А може, нова служниця забула вимкнути світло?

Він тихенько увійшов і побачив, що вона спить на стільці. Розкішні, довгі коси дівчини хвилями спадали на плечі. Помиті і розчесані, вони виявилися чорними, кучерявими, красивими. Вона була одягнена хоча і в стару, але чисту сукню. Через порвану спідницю проглядало стегно кольору кориці, уві сні її груди піднімались і опускались, вуста усміхались.

— Боже праведний! — Насіб зупинився, не ймучи віри своїм очам.

Він роздивлявся її, прямо таки приголомшений,— невже ця врода була так замаскована дорожньою курявою і грязюкою? Габрієла, що спала на стільці, її повна рука, смагляве обличчя, усміхнене вві сні, так і просилися на картину. Цікаво, скільки їй років? Тіло немов у молодої жінки, обличчя як у дівчинки.

— Оце так! — прошепотів араб майже молитовно.

Зачувши його голос, вона злякано розплющила очі, але одразу ж усміхнулася, і кімната, здалося, теж усміхнулася разом з нею. Вона підвелася і обсмикала сукню, тиха і прозора, немов місячний промінь.

— Чому ти не спиш? — на інше запитання Насіб просто не спромігся.

— Молодий господар нічого мені не сказав...

— Який молодий господар?

— Ви, сеньйоре... Я випрала білизну, прибрала в кімнатах. Потім сіла, чекаючи на вас, і задрімала,— співучим голосом розповідала вона.

Від неї пахло гвоздикою, мабуть, то пахли її коси.

— Так ти справді можеш куховарити?

Відблиски світла грали на її косах, очі були опущені, права нога Габрієли сковзалась по підлозі, немовби вона збиралася танцювати.

— Можу, сеньйоре. Я працювала в заможних людей, вони мене навчили. Я люблю куховарити...— Вона усміхнулася і все знову засміялося разом з нею, навіть араб, сівши на стілець.

— Якщо це так, я буду тобі добре платити. П'ятдесят рейсів на місяць. У нас заведено платити двадцять, найбільше тридцять. Якщо тобі буде важко, візьмеш собі на допомогу дівчину. Стара Філомена була надто впертою, нікого не хотіла брати. Казала, що вона ще не збирається вмирати і з усім впорається сама.

— Я також впораюсь.

— А платня? Тебе влаштовує?

— Скільки ви, молодий господарю, будете платити, те мене і влаштує...

— Подивимось завтра, як ти готуєш. В годину сніданку я пришлю до тебе хлопчика... Я їм у барі. А зараз...

Габрієла стояла, чекаючи ще чогось, з усмішкою на вустах. Місячний промінь пестив її коси, і від них лунав аромат гвоздики.

— ...іди спати, вже пізно.

Легенько погойдуючись, вона пішла до дверей, він подивився на її ноги, на стегно кольору кориці, що проглядало крізь дірку в спідниці. Вона озирнулась:

— Тоді на добраніч, сеньйоре молодий господарю.

Вона зникла в темряві коридора, Насібу здалося, що він почув, як вона тихо додала: «Красунчик...»

Він ледве стримався, щоб не погукати її. Ні, це вона сказала вчора на ринку. Якби він її покликав, вона б, можливо, злякалася, у неї такий непорочний вигляд, може, вона ще дівчина... Спішити нікуди, попереду багато часу. Насіб скинув піджака, повісив його на стілець, зірвав сорочку. У вітальні залишився запах гвоздики. Завтра він купить їй у подарунок ситцеву сукню і домашні туфлі.

Він сів на ліжко і почав розв'язувати черевики. Важкуватий випав деньок. Скільки різних пригод! Насіб одягнув довгу нічну сорочку. Гарна смугляночка! А які очі... І шкіра в неї засмагла, це йому подобається. Насіб ліг і вимкнув світло. Він поринув у неспокійний, тривожний сон: побачив Сіньязінью, її голе тіло, ноги в чорних панчохах. Сіньязінья лежала розпростерта на палубі іноземного корабля, що заходив у гавань. Виявляється, Осмундо втік автобусом, і Жезуїньйо стріляв у Тоніко Бастоса, а Мундіньйо прибув з доною Сіньязіньєю, вона була живою, усміхалась до Насіба, простягала йому руку, але в неї було смагляве обличчя нової служниці. Насіб ніяк не міг її наздогнати, танцюючи, вона сховалася в кабаре. 

Сонце підбилося уже високо, коли Насіб прокинувся від крику дони Армінди:

— Ходімо подивимося на похорони, дівчинко! Буде досить цікаве видовище!

— Ні, сеньйоро, молодий господар ще спить.

Насіб підхопився з ліжка: хіба можна не піти на похорони? Він виходив з ванної уже одягнений, коли Габрієла поставила на стіл гарячу каву і глечик з молоком. На столі, застеленому білою скатертиною, стояли кускус із кукурудзи з кокосовим молоком, смажені банани, іняме[53], солодка маніока. Вона зупинилася біля кухонних дверей і запитально поглянула на нього.

— Молодий господар мусить мені сказати, що він любить.

Насіб жадібно ковтав кускус, у його очах світилося задоволення, але цікавість змушувала його поспішати — чого доброго, ще запізниться на похорони!.. Чудовий кускус, і дуже смачні шматочками підсмажені банани... Насіб ледве одірвався від страви. Габрієла підв'язала коси стрічкою. Мабуть, приємно поцілувати її смагляву потилицю. Насіб вискочив з дому і мало не бігцем рушив у бар. Його супроводжував голос Габрієли, котра співала:

Похоронна процесія з домовиною Осмундо вийшла з набережної на майдан:

— Нікому навіть домовину нести...— зауважив хтось.

— Та-ак.

Не пригадується ще такої бідної і убогої процесії. Тільки найближчі друзі Осмундо набралися мужності супроводжувати його під час цієї останньої прогулянки вулицями Ільєуса. Той, хто ніс дантиста на цвинтар, ображав тим самим гідність полковника Жезуїньйо і все ільєуське суспільство. Арі Сантос, Капітан, Ньо-Гало, редактор «Діаріо де Ільєус» і ще кілька осіб чергувалися біля ручок домовини.

Покійний не мав у Ільєусі ніяких родичів, але за ті місяці що прожив тут, познайомився з багатьма людьми — Осмундо був люб'язним, чемним, постійним учасником вечорів у клубі «Прогрес», зборів товариства імені Руя Барбози, родинних вечірок, своїм його вважали також у барах і кабаре. І, незважаючи на все це, у свою останню дорогу він вирушав, немов жебрак, ніхто не прибрав його домовини квітами, ніхто не плакав за ним. Батько Осмундо телеграфував одному торговцеві в Ільєусі, з яким у нього було ділові стосунки, і попрохав його влаштувати все, пов'язане з похоронами. Сам він збирався прибути до міста найпершим пароплавом. Торговець замовив домовину, заплатив за могилу, найняв у порту кількох робітників, щоби було кому нести небіжчика, раптом ніхто з друзів не прийде на похорони, але вінків і квітів не купив, мабуть, вважаючи їх непотрібною розкішшю.