Фагундес був спокійним. Він трохи відпочив, потім почав підніматися на узвишшя пагорба, маючи намір спуститися з протилежного боку, коли настане вечір, вийти на набережну і рушити на зустріч з Лойріньйо. Фагундес неквапливо пройшов повз кілька дворів і навіть побажав доброго вечора якійсь жінці. Потім завернув у гай, знайшов там затишний закуток і ліг на траву, чекаючи темряви. Звідси йому видно було набережну. Фагундес підвівся на ліктях і тепер міг спостерігати, як сонце на околиці моря розпускає червоне віяло. Він думав про ділянку землі, про горопаху Клементе, який все ще мріє про Габрієлу і ніяк не може її забути. Клементе не знав, що вона вийшла заміж і стала тепер заможною сеньйорою,— Фагундесу розповіли про це в місті. Повільно надходила ніч. Навколо було тихо, мирно, спокійно.

Коли Фагундес попрямував до стежки, що вела вниз, він мало не наштовхнувся на людей і відійшов назад до гаю. Звідти він стежив, як, розділившись на групи, вони заходили в оселі. Було їх багато, всі озброєні. До негра долетіли уривки розмов. Вони мали намір схопити його живого чи мертвого і відвезти до Ітабуни. Фагундес затиснув у жменю свій кучерявий, жорсткий чуб. Невже той чоловік, в якого він стріляв, таке велике цабе? Зараз його, мабуть, саме обкладають квітами. А Фагундес живий і не хоче вмирати. У нього є на прикметі ділянка землі, вони з Клементе неодмінно куплять її. Бої тільки-но почались, і ще можна заробити чимало грошей.

Групи по п'ятеро-шестеро людей шастали на пагорбі.

Негр Фагундес заліз в найгустіші зарості дерев. Колючки роздирали сорочку і штани. Револьвер негр все ще тримав у руках. Кілька хвилин він просидів у кущах навпочіпки. Незабаром пролунав голос:

— Тут хтось пройшов. Кущі прим'ято.

Фагундес ждав з тривогою. Голоси затихли, і він почав пробиратися далі. Нога, роздерта гострою колючкою, кривавилась. Якась тваринка втекла, побачивши його; так він знайшов глибоку яму, прикриту кущами, і заліз в неї. І вчасно, бо голоси знову залунали неподалік:

— Тут хтось був. Дивіться...

— Кляті колючки...

Вони шукали його аж до настання темряви. Інколи їхні голоси лунали майже поруч, і Фагундес все чекав, що побачить зараз людину, яка подолає слабкий захист чагарника і стрибне до нього в яму. Потім він помітив серед гілля літаючого світлячка. Страху не було, але його почало діймати нетерпіння. Так він може запізнитися на зустріч з Лойріньйо. Негр чув, про що розмовляли переслідувачі: вони приріжуть його. Він не боявся, але помирати йому не хотілося. Особливо тепер, коли почалися збройні сутички і коли знайшовся нарешті клапоть землі, який вони куплять разом з Клементе.

Потім на якусь хвилю запанувала тиша, почало швидко темніти, немовби ніч стомилася ждати. Та й він також зморився від чекання. Фагундес виліз із ями і, нахилившись, бо кущі були низькими, обережно огледівся навколо. Поблизу нікого. Невже вони відмовились від наміру зловити його? А може, пішли тому, що стемніло? Він підвівся, ще раз огледівся, але не побачив нічого, крім сусідніх дерев; решта краєвиду була прикрита густою запоною ночі. Орієнтуватися було неважко. Попереду море, позаду порт. Йому слід іти вперед, вийти на узбережжя, обминути скелі і розшукати Лойріньйо. Мабуть, той уже пішов із «Бате-Фундо». Тепер Фагундес зможе одержати свої чесно зароблені гроші, він навіть заслужив на більше, адже його переслідували. Праворуч видно було ліхтар, що стояв на вершині пагорба, другий ліхтар стояв на середині стежки. Далі яскріли ріденькі вогники в будинках мешканців цього району. Фагундес рушив уперед. Ледве він ступив кілька кроків, пробираючись через кущі, як побачив світло смолоскипа на дорозі. Вітер доніс до негра людську мову. Переслідувачі повернулися із смолоскипами, вони не відмовлялися від своїх намірів, як він був подумав.

Ті, що йшли першими, досягли того місця на вершині, де стояли будинки, і зупинилися, чекаючи на тих, що відстали. Вони запитували мешканців, чи не з'являвся тут негр.

— Ми мусимо взяти його живцем, щоб піддати тортурам.

— Відвезем його голову до Ітабуни...

«Піддати тортурам...» Фагундес знав, що це означало. Якщо йому доведеться помирати, то він уб'є принаймні двох. Він знову дістав револьвер з кишені. Так, небіжчик був, з усього видно, не простим смертним. Якщо Фагундес залишиться жити, то вимагатиме від полковника чималої доплати.

Раптом світло електричного ліхтаря, проткнувши темряву, сковзнуло по обличчю негра. Пролунав вигук:

— Ось він!

Люди побігли до нього. Фагундес миттю нахилився і метнувся в кущі. Вилазячи з ями, він розсунув гілля і тепер не міг уже там заховатися знову. Переслідувачі наближалися. Негр кинувся вперед, як звір, що тікає від хижаків, ламаючи колючі чагарі, обдираючи об них плечі, руки, обличчя... Узвіз був крутий, порослий навдивовижу густими кущами, які незабаром почали чергуватися з деревами. Фагундес почав спотикатися. З усього було видно, що за ним гналося чимало людей. Цього разу переслідувачі не розділялися на групи, а бігли всі разом. Вони були вже близько. Вони наздоганяли його. Негр з останніх сил продирався крізь нетрі, падав, усе тіло його було обдерте колючками, по обличчю струміла кров. Він чув удари мачете, яким рубали кущі, і голос ватажка:

— Не втече. Попереду урвище. Будемо оточувати.— І він розділив людей знову на групи.

Дорога ставала все стрімкішою. Фагундес повз навкарачки. Ось тепер йому стало страшно. Тепер йому не врятуватися. До чого ж звідси було незручно стріляти, і він навряд чи уб'є двох-трьох переслідувачів, як хотілося, аби швидше добили його, а не змушували конати в муках. Це була б смерть, на яку він заслуговував. Але крізь удари мачете по гілках чагарника почулося попередження:

— Готуйся, вбивця! Ми полоскочемо тебе ножами!

Фагундес хотів померти від кулі одразу, нічого не відчувши. Але коли його схоплять живим, його будуть мучити... Він затремтів, продовжуючи через силу повзти вперед. Смерті він не боявся. Людина й народжується для того, щоб померти, коли настане час. Але коли його схоплять живим, то будуть мучити, повільно і довго убивати, випитуючи ім'я того, хто його послав. Якось сам Фагундес разом з іншими жагунсо знищив таким чином робітника з плантації, випитуючи, де заховався один переслідуваний. Робітника штрикали ножами і кинджалами. Відрізали йому вуха, викололи очі. Так Фагундес не хотів умирати. Єдине, чого він прагнув, це знайти невеличку галявину, де він міг би зустрінути їх з револьвером, знищити двох-трьох і померти самому, але без тортур і мук, які випали на долю тому нещасному.

І ось він досяг урвища. Він не упав лише тому, що над урвищем росло дерево, за яке він устигнув ухопитися. Фагундес поглянув униз, але щось побачити там було неможливо. Тоді він кинувся ліворуч і побачив майже прямовисну стіну. Кущі були тут рідшими, де-не-де стояли дерева. Крики переслідувачів віддалялися, бо ті продиралися тепер через густі чагарники майже краєм урвища. Негр підповз до стрімкої стіни і почав спускатися вниз, зібравши останні сили. Він уже не відчував, як колючки шматують його шкіру, але ясно уявляв, як леза кинджалів проткнуть його груди, очі, вуха. Провалля відмежовувалось від рівнини розколиною метрів зо два завширшки. Фагундес ухопився за гілля чагарника і стрибнув. Згори долинали удари мачете. Він упав майже тихо на високий кущ і забив руку з револьвером. Підхопився на рівні. Перед ним височіла стіна якоїсь оселі. Він перескочив через неї. Кіт злякався, побачивши негра, і дременув на пагорб. Фагундес трохи почекав, прихилившись до стіни. Він опустив револьвер і перетнув двір. Фагундес побачив освітлену кухню і Габрієлу, що мила посуд. Він усміхнувся, адже в світі не було вродливішої дівчини.

Негр Фагундес розсміявся. Обличчя його розпухло від уколів отруйних колючок, сорочка була забруднена кров'ю, штани подерті.