— Уже закінчилось?

— Вступне слово. Зараз виступатиме поет.

Підвівся товстун у накрохмаленій манишці, йому зааплодували. Він дістав із кишені величезний аркуш паперу, розгладив його, відкашлявся, як сеньйор Езекієл, тільки голосніше, і сьорбнув води із склянки. По залі перекотився його громовий голос:

— Любі сеньйорити — букети квітучого саду, яким є ваш Ільєус! Доброчесні сеньйори, котрі полишили святе родинне вогнище, щоб послухати мене і поаплодувати мені! Славнозвісні сеньйори, що створили на березі Атлантики ільєуську цивілізацію!..

Товстун сипав словами, інколи перепочивав і пив воду, відкашлювався, витирав носовою хусткою спітніле обличчя; здавалося, що він ніколи не закінчить. Його промова була переповнена поезією. Кілька громоподібних фраз, потім голос промовця м'якшав, теплів, і йшла трагічна тирада:

— Сльози неньки над трупом маленького сина, якого покликав всевишній, це святі сльози. Почув я: «Сльоза материнська, сльоза...»

Тепер задрімати майже не вдавалося. Габрієла заплющувала очі, щойно починалося читання віршів, відводила погляд від годинника і намагалася не думати про цирк. Раптом вірші закінчились, але голос поета одразу ж загримів з новою силою. Габрієла здригнулася і запитала Насіба:

— Уже кінчає?

— Тихо! — зашипів Насіб.

Але і його хилило на сон, Габрієла це бачила. Незважаючи на те, що він удавав із себе уважного слухача, втупившись очима у поета, йому доводилось докладати чимало зусиль, аби не заснути тоді, як поет починав читати довжелезні вірші. Насіб прокидався, коли починалися аплодисменти, теж плескав у долоні і говорив, звертаючись до дружини доктора Демосфенеса, що сиділа поруч:

— Який талант!

Габрієла дивилася на стрілки годинника — дев'ята година, дев'ята година десять хвилин, дев'ята година п'ятнадцять хвилин. Перша половина циркової вистави, мабуть, уже підходила до кінця. Навіть коли вона почалася із запізненням, то все одно закінчиться не пізніше о пів на десяту. Правда, буде антракт, можливо, вона і встигла побачити б другий відділ, де виступатиме Туїска. Але ж, з усього видно, цей поет ніколи не закінчить... Росіянин Яків спав, сидячи на стільці. Містер, що влаштувався біля дверей, давно зник. Тут антракту не було. Ніколи їй не доводилося бути присутньою на такому нудному вечорі. Товстун випив води, їй також захотілося пити.

— Я хочу пити...

— Цить...

— Коли це закінчиться?

Поет перегортає аркуші один за одним і довго читає кожний з них. Коли Насібові теж не подобається, коли він куняє, то чого ж він прийшов? Дивно, адже він заплатив за квитки, залишив без догляду бар, не пішов у цирк. Габрієла не розуміла... Та ще й розгнівався, повернувся до неї спиною, коли вона попросилася в цирк. Дивно!

Гучні аплодисменти, заскрипіли стільці, всі рушили до естради. Насіб повів туди Габрієлу. Поетові тиснули руку, говорили компліменти:

— Чудово! Неперевершено! Яке натхнення! Який талант!

Насіб також сказав:

— Мені дуже сподобалось...

Нічого йому не сподобалось, він говорив неправду, вона знала, коли йому подобається. Він навіть задрімав, навіщо ж він бреше? Вони почали прощатися із знайомими. Доктор, сеньйор Жозуе, сеньйор Арі, Капітан не відпускали поета. Тоніко підійшов з доною Олгою, скинув капелюха.

— Доброго вечора, Насібе. Як поживаєте, Габрієло?

Дона Олга усміхнулася. Сеньйор Тоніко поводився надзвичайно коректно.

Цей сеньйор Тоніко, рідкісний красень, найвродливіший чоловік у Ільєусі, був надто спритним хлопцем. В присутності дони Олги він обертався на святого. Але коли її не було, він ставав солодкослівним закоханим, пригортався до Габрієли, називав її кралечкою, адресував їй повітряні поцілунки. Він приходив на Лайдере і зупинявся біля її вікна, коли вона була вдома. Після весілля він почав називати Габрієлу «донечкою». Саме він, з його слів, переконав Насіба в необхідності одруження з Габрієлою. Тоніко приносив їй цукерки, не спускав з неї очей, брав за руку. Цікавий молодик і напрочуд вродливий.

Вулицями гуляли люди. Насіб поспішав — у барі зараз багато відвідувачів. Габрієла теж поспішала до цирку. Насіб не провів її додому, попрощався на пустельному схилі. Ледве він зник за рогом, як вона мало не бігцем повернулася назад. Треба було пройти так, щоб її не помітили з вікна бару, тому Габрієла не хотіла йти дорогою через Уньан. Вона пішла набережною; сеньйор Мундіньйо в цей час входив у двері свого будинку і зупинився поглянути на Габрієлу. Вона обминула бар і хутко пішла до порту. Там Габрієла побачила вбогий, тьмяно освітлений цирк. Гроші вона тримала затисненими в кулаці, але ніхто не торгував квитками. Габрієла розсунула парусинові стіни і увійшла. Другий відділ уже розпочався, але вона не бачила Туїски. Вона влаштувалася на гальорці і почала уважно стежити за п'єсою. Як цікаво! Аж ось з'явився Туїска, такий смішний у невільницькому одязі. Габрієла заплескала в долоні і, не стримавшись, гукнула:

— Туїско!

Негреня не почуло. Спектакль був сумним: бідолашного клоуна кидає зрадлива дружина. Але траплялися і веселі місця; коли всі сміялися, сміялася і Габрієла, плескаючи Туїсці. Раптом вона відчула на потилиці подих чоловіка і почула голос:

— Що ви тут робите, серденько?

Поруч з нею стояв сеньйор Тоніко.

— Я прийшла подивитися на Туїску.

— А коли Насіб дізнається?

— Він не дізнається... Я не хочу, щоб він дізнався. Він такий гарний.

— Не турбуйтеся, я не скажу.

Як швидко все закінчилося, а було ж так цікаво!

— Я проведу вас...

Біля входу він сказав (ох, і зух цей сеньйор Тоніко!):

— Ходімо через Уньан, перейдемо пагорбом, щоб не проходити повз бар.

Вони йшли швидко. Потім зникли ліхтарі, а сеньйор Тоніко все говорив, і голос у нього був такий вкрадливий. Він найвродливіший чоловік у Ільєусі.

Протягом кількох місяців видовище це повторювалось майже щоденно, і все ж мешканцям Ільєуса не набридало милуватися водолазами. В скафандрах з металу і скла вони здавалися істотами з іншої планети, що висадилися в бухті. Вони занурювались у воду там, де річка впадала в море. Спершу все місто виходило до причалів біля пагорба Уньан, щоб побачити їх ближче. Дії водолазів, їхній спуск під воду, робота нагнітальних помп, вирування води, повітряні бульби, що піднімаються з глибини,— все це супроводжувалось вигуками.

Прикажчики полишили крамниці, вантажники — мішки з какао, куховарки — каструлі, швачки — шитво, Насіб — свій бар. Були й такі, що наймали човни і цілоденно кружляли навколо буксирів. Головний інженер, червонощокий парубок (Мундіньйо попрохав міністра надіслати на цей раз неодруженого фахівця, аби уникнути неприємностей), викрикував накази.

Дона Армінда жахалася при вигляді чудовиськ у скафандрах.

— І чого тільки не повигадують! Адже, коли я розповім про це небіжчику чоловіку під час сеансу, він назве мене брехухою. Не дожив, бідолаха, а то сам би переконався.

— Та і я ніколи б не повірила, якби не бачила на власні очі. Треба ж таке — опускатися на морське дно... Ніколи б не повірила,— признавалася Габрієла.

Люди юрмилися на причалі Уньан, на осонні, а сонце припікало з кожним днем все відчутніше. Збирання врожаю підходило до кінця, какао сохло в баркасах і в печах, наповнювало склади експортних фірм і трюми пароплавів компаній «Баїйяна», «Костейро», «Ллойд». Коли один з цих пароплавів заходив у порт або залишав його, буксири і драги відпливали вбік, звільняючи прохід, але потім знову поверталися на місце — роботи провадились прискореними темпами. Водолази були найпомітнішою сенсацією року.

Габрієла розповідала доні Армінді і негреняті Туїсці:

— Кажуть, що на дні моря краще, ніж на землі. Там все є: і пагорб більший від Конкісти, і різнобарвні риби, і підводні луки, де вони пасуться, і сад з квітами кращий, ніж сад префектури. Там є навіть дерева та інші рослини, є місто. І затонулий пароплав.