— Якого дідька треба цьому Мундіньйо Фалкану? Судомиться людина невідомо чого. Займався б своїми справами і не тикав носа в чужі.

— Та тут все ясно. Незабаром вибори, і чоловікові кортить стати префектом.

— Не думаю... Це для нього дрібнувато...— сказав Жоан Фулженсіо.

— Він людина честолюбна.

— А що, префект би з нього був підходящий. Він доволі енергійний і рішучий...

— Він ще тут людина чужа. Ніхто його як слід не знає...

Доктор, прихильник Мундіньйо Фалкана, перебив попереднє висловлювання:

— Люди, на зразок Мундіньйо Фалкана, нам потрібні. У нього є ерудиція, сміливість.

— Карамба, Доктор! Сміливості, по-моєму, мешканцям цих країв не бракувало ніколи.

— Я маю на увазі не ту сміливість, що необхідна для стрілянини і вбивства. Йдеться про щось значно важче і важливіше.

— Про важче?

— Мундіньйо Фалкан, як каже Амансіо, справді приїхав сюди нещодавно. Але ж погляньте, скільки він встиг зробити? Чудовий проспект на набережній, в який ніхто не вірив і який так прикрасив місто,— справа його рук! Він привіз перші вантажні автомобілі, без його допомоги не виходила б «Діаріо де Ільєус», не було б у нас і клубу «Прогрес».

— Подейкують, що він позичив грошей росіянину Якову і Моасіру для розвитку автобусного сполучення.

— Я згоден з Доктором,— сказав Капітан, який до цього не промовив жодного слова.— Такі люди нам потрібні... Люди, які розуміють прогрес і сприяють його розвиткові.

Першим, кого вони зустріли на причалі, був Ньо-Гало, службовець податкової контори, типовий представник богеми, непримиренний антиклерикал, постать, без якої вода, як то кажуть, ніде не освячувалась. Одразу ж залунав його гугнявий голос:

— Привіт добірному товариству!..— Він кинувся тиснути всім руки і, захлинаючись, розповідав: — Спати хочеться, аж очі злипаються. Були ми в «Батаклані» з арабом Насібом, а потім відвідали Машадан... Що й казати, кухня! Жінки!.. Але я не міг не зустріти Мундіньйо Фалкана...

Проти гаража Моасіра Естрелли збирались пасажири першого автобуса. Зійшло сонце. Був чудовий день.

— Урожай, є надія, буде добрячий.

— Завтра в нас обід на честь відкриття автобусного руху.

— Знаю. Яків мене запросив.

Мирну розмову обірвали тривожні звуки сирени з пароплава. Були вони уривчастими, різкими. Натовп на причалі насторожився. Навіть докери зупинились, прислухаючись до сирени.

— Сів на мілину!

— Триклята мілина!

— Якщо так триватиме й далі, то навіть «Баїйяна» не наважиться заходити до порту.

— Це вже не кажучи про «Костейру» і «Ллойда».

— «Костейра» вже попереджувала, що анулює маршрут.

Ільєуська мілина, затиснута з одного боку міським узвишшям Уньан, а з протилежного — пагорбом Пернамбуко, що підводився на острівці по сусідству з Понталом, була небезпечною і важкою. Вузький і неглибокий фарватер весь час змінювався, бо в часи припливів і відпливів придонні піски перебували в постійному русі. Нерідко траплялося, що, сівши на мілину, судна знімалися з неї протягом цілої доби. Пароплави з великою водотоннажністю взагалі не ризикували проходити над цією загрозливою і підступною мілиною, незважаючи на чудову якірну стоянку Ільєуса.

Тривожні сигнали сирени не вгавали, і люди, що прийшли зустрічати пароплав, рушили вулицею Уньан, аби побачити з берега, що ж воно діється на отій злощасній мілині.

— Ходімо й ми?

— Це неподобство,— обурювався Доктор, поки група йшла незабрукованою вулицею, що огинала пагорб.— Ільєус виробляє лев'ячу долю всього какао, що споживає світовий ринок, має першокласну гавань, а прибутки від експорту какао одержує Баїйя. І все через цю кляту мілину...

Тепер, коли нарешті вщухли дощі, не було для мешканців Ільєуса проблеми, важливішої над мілину в порту. Боротьба за те, щоб великі кораблі могли спокійно заходити до порту, мала починатись з мілини. Суперечки точились скрізь, щоденно. Було запропоновано ряд заходів, критикувався уряд за байдужість і бездіяльність, перепадало на горіхи місцевій префектурі, але ніхто нічого серйозного не досягнув, влада обмежувалась обіцянками, а порт Баїйї, як і раніше, збирав величезне експортне мито.

Знову виникла дискусія на цю тему. Капітан, взявши під лікоть Ньо-Гало, котрого він залишив напередодні десь опівночі біля дверей закладу Марії Машадан, запитав:

— Ну, як ваша дівчинка?

— Ласий шматочок...— прогугнявив Ньо-Гало.— Ви чимало втратили. Варто було б подивитись на араба Насіба, котрий освідчувався в коханні якійсь косоокій дівці, що була з ним. Можна було б луснути від сміху...

Сирена пароплава ревла надсадно і відчайдушно. Друзі прискорили кроки. З усіх вулиць до порту поспішали люди.

Доктор не був доктором, Капітан не був капітаном, так само як переважна більшість полковників не була полковниками.

Лише декому з плантаторів поталанило в перші роки Республіки, коли почалось культивування какао, і вони одержали патенти полковників національної гвардії. Але зберігся звичай, за яким кожний господар плантацій, де вироблялось більше 1000 арроб[11] какао, присвоював собі звання полковника, хоча це свідчило не про його військову доблесть, а про достаток і заможність. Жоан Фулженсіо, який полюбляв глузувати над місцевими звичаями, говорив, що більшість полковників — «полковники жагунсо». Адже чимало з них справді відзначились у кривавих сутичках за землю.

Серед молодшого покоління траплялися такі, що навіть ніколи й не чули гучного і славного імені Пелопідаса де Ассунсан д'Авіла. Вони звикли до благородного і вишуканого слова «Доктор». Що ж до Мігеля Батісти де Олівейра, сина покійного Казузіньї, колишнього префекта часів боротьби за землю, який мав достатки, але помер бідним, чиє добре ім'я ще й тепер згадується старими кумасями,— то його з дитинства називали Капітаном. Він і справді був верховодою всіх навколишніх хлопчаків, вирізняючись серед них хоробрістю і зухвальством.

Незважаючи на те що двоє цих відомих у місті людей були давніми друзями, симпатії мешканців до них розділялися навпіл, а суперечки з приводу того, хто ж таки з двох шановних добродіїв є найполум'яніший і найкрасномовніший оратор, не припинялися ніколи. Слід зауважити, що на паритетних засадах висувалася також кандидатура адвоката Езекієла Прадо, неперевершеного промовця в судових засіданнях. В дні національних свят 7 вересня[12], 15 листопада[13], 13 травня[14], на святах з приводу початку і кінця року з рейзадо[15], презепіо[16], бумба-меу-бой[17], під час приїзду до Ільєуса письменників і журналістів з Баїйї мешканці міста захоплювались красномовством Капітана і Доктора і знову розмежовувались на два табори, аби достойніше оцінити їхнє уміння.

В цих суперечках, що тривали роками, ніколи ще не було досягнуто згоди. Одним імпонували вишукані тиради Капітана, де величні прикметники гуртувалися в стрімкі кавалькади, а тремтіння голосу на високих нотах викликало шалені оплески; інші віддавали перевагу глибокодумним періодам Доктора, з яких поставала безліч імен і фактів, що свідчили про чималу ерудицію промовця, а сенс окремих слів був інколи таким мудрим, що збагнути їх значення могли лише одиниці.

Навіть сестри Дос Рейс — взірець одностайності в життєвих питаннях — в цьому випадку дотримувались різних поглядів. Тендітна і нервова Флорзінья захоплювалась словесною експресією Капітана, його «сяючими світанками свободи», вслухалася в модуляції його голосу, від якого фрази, здавалося, вібрували в повітрі. Кінкіна, дебела і весела Кінкіна, віддавала перевагу вченості Доктора, його старовинним словам, його патетичній манері, з якою він, піднявши вказівний палець, виголошував: «Народе! О мій народе!». Повертаючись додому з міських зборів біля ратуші або на площі Префектури, сестри гаряче сперечались про достоїнства великих представників їхнього міста і, як і всі мешканці, не могли дійти в цьому питанні якогось певного висновку.