Насіб не був близьким товаришем Осмундо. Інколи дантист відвідував його бар, але частішим гостем він був у кафе «Шик». Майже завжди Осмундо пив чарку в товаристві Арі Сантоса і вчителя Жозуе. Вони декламували сонети, читали улюблені уривки з прозових творів, дискутували на літературні теми. Інколи араб підсідав до них: слухав уривки з романів, вірші, присвячені жінці. Він, як і всі навколо, мав дантиста за гарного хлопця. Про нього відгукувались, як про справжнього лікаря, пацієнти все охочіше йшли до нього. Спостерігаючи зараз ці убогі похорони, бачачи жалюгідну жменьку друзів, цю голу домовину, без жодної квіточки, він відчув сум і жаль. Зрештою, це не гідно такого міста, як Ільєус, це несправедливо. Де ж ті люди, що славили його поетичне обдарування, де його пацієнти, які так захоплювались його легкими руками під час складних операцій, де колеги з товариства Руя Барбози, друзі по клубу «Прогрес», по бару? Вони боялися полковника Жезуїньйо, боялися язикатих старих дів і громадської думки, яка вважатиме їх солідарними з Осмундо.

Якийсь хлопчисько затесався у похоронну процесію, роздаючи рекламні листівки кінотеатру, де повідомлялося про дебют «відомого індійського факіра принца Сандри, найвизначнішого ілюзіоніста нашого часу, фокусника і гіпнотизера, якого знає вся Європа, а також його неперевершеної асистентки мадам Анабели, провидиці, що являє собою диво телепатії». Листівка, підхоплена вітром, кружляла над домовиною. Осмундо не познайомиться з Анабелою, не пристане до почту залицяльників, не візьме участі в боротьбі за її симпатії і прихильність.

Похоронна процесія минала церкву. Насіб приєднався до жменьки людей, що проводжали покійного. Він не піде на цвинтар, йому не можна надовго залишати бар, сьогодні ж бенкет автобусної компанії. Але він пройде за домовиною хоч кілька кварталів, так велить совість, так треба зробити, коли ти почуваєш себе людиною.

Процесія вийшла на вулицю Паралелепіпедів; кому належала ця ідея? Пряміша і коротша дорога вела через вулицю полковника Адамі, для чого ж було проходити повз будинок, де стояла домовина з тілом Сіньязіньї? Таке міг вигадати лише Капітан. Глорія спостерігала рух похоронної процесії із свого вікна, сидячи в капоті, накинутім на нічну сорочку. Домовина пропливла перед її грудьми, що були ледве прикриті тонкою мережкою.

Біля дверей коледжу Еноха, де юрмились зацікавлені подіями учні, вчитель Жозуе підмінив Ньо-Гало біля однієї з ручок домовини. З усіх вікон виглядали люди, чулися різні вигуки. Біля будинку родичів Сіньязіньї стояло кілька постатей в чорному. Домовина Осмундо повільно рухалась в супроводі мізерного почту. Перехожі скидали капелюхи. З вікна будинку, прибраного траурними стрічками, хтось гукнув:

— Не могли знайти іншої дороги, чи що? Вам ще мало, що бідолаха загинула через нього?

Дійшовши до центрального майдану, Насіб вернувся назад. Трохи постояв на похоронній відправі Сіньязіньї. Її домовина ще не була забитою, у вітальні горіли свічки, стояли квіти, біля домовини — кілька вінків. Жінки плакали. А нещасного Осмундо не оплакував ніхто.

— Зачекаємо трохи. Хай його поховають,— сказав хтось із рідних Сіньязіньї.

Господар будинку, чоловік двоюрідної сестри Сіньязіньї, не приховуючи свого невдоволення, ходив по коридору. Смерть Сіньязіньї виявилася для нього нежданим ускладненням; звичайно, тіло покійниці не можна було виносити з будинку Жезуїньйо, а тим більше з будинку дантиста, це було б непристойно. Його дружина була єдиною родичкою Сіньязіньї, що жила в місті, решта мешкали в Олівенсі; ну як він міг не дозволити принести тіло сюди і здійснити похоронну відправу тут? І, як на гріх, він друг полковника Жезуїньйо, та ще й має з ним ділові стосунки.

— От уже не до речі,— бідкався він.

Скільки ненриємного клопоту, не кажучи вже про витрати. А хто платитиме?

Насіб наблизився до мертвої Сіньязіньї. Очі заплющені обличчя спокійне, рівні коси розплетені; гарні, стрункі ноги. Він одвів погляд, не час зараз розглядати ноги Сіньязіньї. У вітальні з'явилася урочиста постать Доктора. На мить він затримався біля домовини і сказав Насібу, але так, що почули всі:

— В її жилах пульсувала кров Авілів. Це кров, кров Офенізії, визначила її долю,— він понизив голос.— Я вважаю її за свою родичку.

Глядачі, що юрмились в дверях і зазирали у вікна, були вражені, побачивши Малвіну з букетом квітів із власного саду. Нащо прийшла вона сюди, на похорони жінки, покараної за зраду, ця молода дівчина, ще учениця, донька фазендейро? Адже ж вони не приятелювали. Її супроводжували осудливими поглядами, перешіптувались по закутках. Малвіна усміхнулася Доктору, поклала квіти в ноги покійниці, тихо помолилася і вийшла, гордо випроставшись, як і увійшла. Насіб стояв, похиливши голову.

— Ця донька Мелка Тавареса — зухвале дівчисько.

— Вона фліртує із Жозуе.

Насіб теж провів Малвіну поглядом, йому сподобався її вчинок. Він не міг збагнути, що з ним діється цього дня, але він прокинувся з дивним настроєм, він відчував, що не може звинувачувати Осмундо і Сіньязінью, потім його обурило те, що на похорони дантиста прийшло так мало людей, дратувало квиління господаря будинку, де стояла домовина з покійницею. Прийшов падре Базіліо, потиснув усім руки, погомонів про яскраве сонце, про кінець дощового періоду.

Нарешті похоронна процесія вирушила з дому. Вона була велелюдніша від тієї, що супроводжувала Осмундо, але все одно мала жалюгідний вигляд. Падре Базіліо прочитав кілька молитов, рідні Сіньязіньї, що приїхали з Олівенси, ридали, господар будинку полегшено зітхнув. Насіб повернувся в бар. Чому їх не хоронили разом? Не винесли обидві домовини з одного будинку і не опустили в одну могилу? А належало зробити саме так. Підле Життя, безсердечне, лицемірне місто, де шанують лише гроші!

— Сеньйоре Насібе, а служниця яка гарна... Прямо красуня! — почувся вкрадливий голос Шіко.

— Іди к бісу! — Насіб був сумний.

Потім він узнав, що домовину Сіньязіньї внесли у ворота кладовища в ту саму мить, коли звідси виходили ті з небагатьох друзів Осмундо, що проводили його у останню дорогу. Майже в цей самий час полковник Жезуїньйо Мендонса в супроводі Маурісіо Каїреса постукав у двері до судді, щоб стати перед лицем закону. Потім адвокат з'явився в барі, але відмовився пити будь-що, окрім мінеральної води:

— Вчора я перебрав у Амансіо. Подавали першокласне португальське вино...

Насіб відійшов убік, йому не хотілося знати подробиць про бенкет, влаштований напередодні похорону. Він вирішив навідатись до сестер Дос Рейс, перевірити, як іде підготовка до обіду. Сестри й досі ніяк не могли заспокоїтись.

— Ще вчора вранці вона, бідолашна, була в церкві,— сказала, хрестячись, Кінкіна.

— Коли ви прийшли до нас, ми щойно розлучилися з нею після меси,— схвильовано додала Флорзінья.

— Так, ось які бувають справи... Тому я і не одружуюсь.

Сестри провели Насіба на кухню, де поралася Жукундіна з дочками.

— Хай обід вас не тривожить, все буде гаразд.

— А ви знаєте, я все-таки знайшов куховарку.

— Прекрасно. Добре готує?

— Кускус зробила пристойно. А що вона взагалі уміє робити, довідаюся пізніше, під час сніданку.

— Отже, наших закусок і солодощів ви більше не потребуєте?

— Коли ваша ласка, приготуйте ще на кілька днів.

— Я тому питаю, що ми зараз маємо чимало клопоту з презепіо.

Коли відвідувачів у барі поменшало, Насіб послав Шіко Молезу снідати.

— На зворотному шляху захопи і мій сніданок.

У години сніданку бар завжди бував порожнім. Насіб у цей час перевіряв касу, підраховував виторг і витрати. Першим після сніданку незмінно з'являвся Тоніко Бастос, він випивав «для травлення» кашасу з bitter[54]. Того дня тільки й розмов було, що про вбивство та похорони. Потім Тоніко розповів про те, що відбувалось в кабаре після того, як Насіб пішов додому. Полковник Рібейріньйо так налигався, що його довелося тягнути додому майже волосом. На сходах його тричі вирвало, він забруднив увесь костюм.