— Я одружився немолодим, так само як Алфредо й Тоніко. А то мав би вже правнуків і праправнуків.

— Правнук не примусить себе довго чекати. Коли внучка така красуня...

— Може бути, може бути...

Жеруза повернулась, взяла чашки і мовила:

— Дідусю, прийшов дядько Тоніко, питає, чи можна йому увійти.

Раміро поглянув на Алтіно:

— Що ви скажете, полковнику? У вас до мене конфіденціальна розмова?

— Від Тоніко у мене немає таємниць — адже він ваш син.

— Хай увійде...

Тоніко з'явився у жилетці і гамашах. Алтіно підвівся. Тоніко сердечно і палко його обняв. «От хитрун!» — подумав фазендейро.

— Дуже радий бачити вас у нашій господі, полковнику. Ви так рідко у нас буваєте...

— Я сільський мешканець, виїжджаю із Ріо-до-Брасо лише на випадок крайньої необхідності, окрім «Агуас-Кларас» ніде не буваю...

— Непоганий урожай цього року, полковнику, ви як гадаєте? — перебив його Тоніко.

— Дякувати богу. Ніколи ще не бачив стільки какао... Ось я і приїхав у Ільєус та й вирішив провідати полковника Раміро. Перекинуся з ним словом, поділюся своїми думками. На плантаціях ми вечорами сидимо і думаємо... А знаєте, як це буває,— починаєш думати, а потім і поговорити кортить.

— Я — сама увага, полковнику.

— Вам відомо, що в політику я ніколи не втручався. Лише раз це зробив, та й то тільки тому, що іншого виходу не було. Ви, очевидно, пам'ятаєте, тоді сеньйор Фірмо був префектом. Ви хотіли прибрати до рук Ріо-до-Брасо і призначити туди свою людину. Я тоді приїздив порадитися з вами...

Раміро пам'ятав цей випадок. Комісар поліції, його ставленик, звільнив помічника поліційного комісара в Ріо-до-Брасо, якому протегував Алтіно, і призначив на його місце капрала військової поліції. Алтіно приїхав в Ільєус і з'явився до Бастоса зі скаргою. Це було років з двадцять тому. Алтіно поставив вимогу, щоб капрала відкликали і повернули його протеже. Раміро згодився. Зміна влади відбулася без його згоди і відома в час, коли він був на засіданнях сенату в Баїйї.

«Я накажу відкликати капрала»,— пообіцяв Бастос.

«Не звольте клопотатись. Він приїхав одним поїздом зі мною; схоже, що він боявся залишитись. Не скажу до пуття, в чім справа, я недостатньо поінформований, чув лише, що з ним трохи пожартували. Гадаю, йому не закортить повернутися в Ріо-до-Брасо. Слід просто звільнити його з цієї посади і знову призначити мого кума. Влада без сили не варта й ламаного шеляга...»

Так і зробили. Раміро пригадав неприємну розмову. Алтіно тоді погрожував розривом відносин, обіцяв підтримати опозицію. А що йому треба сьогодні?

— Сьогодні я приїхав знову. Можливо, що цього разу я пхаю свого носа туди, де мене не просять... Проповіді мені ніхто не замовляв. Але я сиджу на плантації і розмірковую над тим, що діється в Ільєусі. Навіть коли ми уникаємо справ, вони самі нагадують про себе. Адже, зрештою, всі витрати по політиці беруть на себе фазендейро, які живуть на плантаціях і збирають какао. Ось це мене і турбує...

— А як ви розцінюєте сьогоднішнє становище?

— Я вважаю його тривожним. Ви завжди користувались цілком заслуженою повагою в Ільєусі і вже багато років очолюєте політичну боротьбу. Хіба хто зможе заперечити це? В кожному разі не я, помилуй боже.

— Проте дехто все ж таки заперечує. Щоправда, не з тутешніх мешканців, а іноземець, який прибув до Ільєуса невідомо чого. Його брати, люди пристойні і порядні, вигнали його із своєї фірми, вони навіть бачити не хочуть цього заброду. Він приїхав у Ільєус, щоб розколоти те, що було єдиним, розділити те, що було неподільним. Якщо Капітан виступає проти мене, це зрозуміло, я боровся проти його батька і домігся його усунення від справ самоврядування. Капітан по-своєму має рацію, тому я завжди рахувався з ним і не переставав його поважати. Але цьому сеньйору варто було б задовольнятися грошима, які він заробляє, і не втручатися не в свої справи.

Алтіно запалив скручену з кукурудзяного листка сигарету і знову поглянув на лампочки в ніші, де стояли скульптури святих.

— Гарне освітлення. У нас дома теж є скульптури святих. Господиня в мене богомільна і переводить страшенно багато свічок. Я накажу і в нас провести електрику... Ільєус — край іноземців, полковнику. А хто такі ми самі? Ніхто з нас не народився тут. Але візьмемо корінних мешканців Ільєуса — хто вони такі? За винятком Доктора, людини освіченої, решта — потолоч, не варті доброго слова. Отже, можна твердо стояти на тому, що ми перші грапіуни. А наші діти — ільєусці. І коли ми прибули в ці жахливі ліси, хіба старожили не могли сказати, що ми чужоземці?

— Я не думав вас образити. Я знав, що ви продали йому своє какао, але не знав, що ви друзі, тому був відвертим. Проте я не беру своїх слів назад. Що сказано, те сказано. Не порівнюйте себе з ним, полковнику, не порівнюйте і мене. Ми приїхали сюди тоді, коли тут ще не було нічого. Це зовсім інша розмова! Скільки разів ми ризикували життям, скільки разів дивом уникали смерті! Більше того! Скільки разів ми змушені були чинити вбивство? А виявляється, це нічого не варто? Ні, не порівнюйте себе з ним, полковнику, і не порівнюйте мене,— голос старого завдяки напруженню волі перестав тремтіти і знову набув колишнього сталевого відтінку.— Хіба він ризикував життям? Він приїхав з грошима, обладнав контору, купує і експортує какао. Хіба йому загрожувала смерть? Тож хто дав йому право порядкувати в Ільєусі? Ми своє право завоювали.

— Все це так, полковнику. Все так, але все це в минулому. Ми по вуха застряли у своїх справах і не віддаємо собі звіту, що час стрімко летить і становище змінюється не по годинах, а по секундах. І коли раптом першого-ліпшого дня розплющуємо очі, все навколо виявляється інакшим, зовсім не схожим на минуле.

Тоніко слухав мовчки, проте обличчя його висловлювало неспокій. Він майже жалкував, що прийшов у цю вітальню. В коридорі Жеруза давала накази служницям.

— Чому? Я вас не розумію...

— Зараз поясню. В минулі часи керувати було просто. Варто було мати силу — і влада опинялася в твоїх руках. Тепер все змінилось. Як ви слушно зауважили, ми завойовували владу в кривавих боях, вона була потрібна нам для того, щоб володіти землею. Вона була необхідною. І ми зробили те, що мусили зробити. Але міста зростають. Ітабуна сьогодні не менша від Ільєуса. Піранжі, Агуа-Прета, Макуко, Гуарасі теж стають містами. З'явилося безліч людей з вищою освітою: агрономи, лікарі, адвокати. Всі вони вимагають реформ. А чи здатні ми тепер керувати, чи можемо з цим впоратись?

— Чому ж так сталося? Звідки взялося стільки освічених, звідки такий прогрес? Хто його забезпечував? Його забезпечив землевласник, полковнику, і той, хто на нього працював. А не якийсь іноземець. І тепер, коли справу зроблено, на якій підставі він постає проти тих, хто її зробив?

— Ми саджаємо какао, доглядаємо саджанці, щоб вони швидше росли, збираємо плоди, лущимо їх, зсипаємо зерно в корита, сушимо його в печах, вантажимо какао на віслюків, веземо в Ільєус, продаємо експортерам. Какао висушене, воно пахуче, воно найкраще в світі, і робимо його ми. Але чи можемо ми і чи вміємо ми виготовляти шоколад? І що б ми робили без сеньйора Уго Кауфмана, який спеціально з цією метою приїхав з Європи? Та й то він виробляє лише порошок. Так, полковнику, ви зробили багато. Всім, що є в Ільєусі, всім, чого він вартий, він зобов'язаний вам. Боронь боже, я цього не відкидаю,— навпаки, я перший стверджую це. Але ви вже зробили все, що вміли і що могли зробити.

— А хіба Ільєус вимагає чогось ще? Що ж йому треба? Правду кажучи, я не бачу, чого йому бракує ще? Тоді скажіть, будь ласка, відверто, щоб я міг зрозуміти.

— Ви зрозумієте. Ільєус чудовий, як сад. Ну, а Піранжі, Ріо-до Брасо, Агуа-Прета? Там люди невдоволені. Ми проклали шляхи за допомогою робітників і жагунсо. Тепер необхідно мати шосе, а жагунсо їх зробити не вміють. Але ще гірше з цією славнозвісною портовою історією та з мілиною в бухті. Чому ви пішли проти, полковнику Раміро Бастос? Тому, що втрутився губернатор? Але ж увесь народ зацікавлений в розв'язанні цієї проблеми, від неї залежить добробут краю, його прогрес: какао вивозитиметься з Ільєуса в усі кінці світу. Ми перестанемо оплачувати його перевезення до Баїйї. А хто оплачує? Експортери і фазендейро.