— Я нічого не зрозуміла, але це було так чудово...— підсумовувала суперечку Кінкіна, прихильниця Доктора.
— А мене мов морозом обсипає, коли він говорить,— кидає Флорзінья на захист Капітана.
Найвизначнішими, звичайно, днями були ті дні, коли на трибуні площі Митріс де Сан-Жорже, прикрашеній квітами, Капітан і Доктор виступали з промовами, змінюючи один одного. Один — як офіційний промовець музичної групи 13 травня, що об'єднувала аматорів музики; другий — від імені гуртка Руя Барбози — осередка літераторів міста.
Інші промовці (навіть професор Жозуе, який зумів своєю ліричною балаканиною завоювати симпатії дівчат з монастирської школи) відсувалися на задній план, і наступала урочиста тиша, коли над трибуною з'являлось або смагляве, вкрадливе обличчя Капітана, одягненого в сніжно-білий костюм з квіткою в петлиці і діамантовою шпилькою в краватці, звіддаля схожого на хижу птицю, або тонкий силует Доктора, маленького, непосидющого, схожого на неспокійну канарку і одягненого в постійний чорний костюм, з-під якого виглядала сорочка з накрохмаленою манишкою та високим комірцем, в пенсне на ланцюжкові і з майже сивою головою.
— Сьогоднішній виступ Капітана був воістину водоспадом красномовства. А мова, яка мова!
— Мова гарна, але порожня. Доктор, може, і відстає в красномовстві, проте в його промові відчувалась думка. Це не людина, а енциклопедія!
Лише доктор Езекієл Прадо міг конкурувати з ними в ті винятково рідкі випадки, коли йому, завжди непробудно п'яному, вдавалося видертись на незвичну для нього несудову трибуну. Він мав також свої переваги, і що стосується юридичних дебатів, громадська думка не мала розходжень: з ним нікого було порівняти.
Пелопідас де Ассунсан д'Авіла за походженням був португальським гідальго, батьки якого прибули до Ільєуса в часи капітаній. Принаймні так стверджував Доктор, посилаючись на геральдичні папери. Оскільки це була думка історика, думка вченого, то всі сприймали її як аксіому.
Нащадок славнозвісних Авілів, чий родинний замок височів між Ільєусом і Олівенсою, доки не перетворився в похмурі руїни, з одного боку відмежовані океаном, а з іншого кокосовими пальмами, а також нащадок нікому не відомих Ассунсанів — плебеїв і комерсантів, хай буде земля їм пером, він возвеличував культ пам'яті і тих і інших з однаковим захопленням і запалом. Звичайно, про Ассунсанів Доктору було розповідати важче, оскільки предки по цій лінії залишили мало письмових пам'яток про себе, в той час коли хроніка родини Авілів була невичерпно багатою. Скромний державний чиновник-пенсіонер, Доктор жив у полоні великих фантазій — в світі давньої слави родини Авілів і славетного сьогодні Ільєуса. Про Авілів, про їхні подвиги і походження він писав протягом багатьох років об'ємну і вичерпну книжку. Що ж стосується прогресу Ільєуса, то він був його полум'яним пропагандистом і добровільним співробітником.
Батько Пелопідаса був збанкрутілим нащадком Авілів по бічній лінії. Від вельможної родини він успадкував лише ім'я та аристократичну звичку не працювати. Проте кохання, а не розрахунок, як тоді казали, спричинилось до його шлюбу з плебейкою, донькою хазяїна процвітаючої господарської крамниці. Справи в крамниці старого Ассунсана йшли настільки добре, що внук Пелопідас дістав змогу вчитися на факультеті права в Ріо-де-Жанейро.
Але старий Ассунсан невдовзі помер, так і не пробачивши свою доньку за її безглуздий шлюб з благородним жебраком, а гідальго, перейнявши в плебеїв любов до азартних ігор та до півнячих боїв, поступово спродав крамницю — тканини метр за метром, гребінці — дюжина за дюжиною, різнобарвні стрічки — клубок за клубком. Так було покінчено з розквітом Ассунсанів вслід за величчям Авілів. І залишився Пелопідас, студент уже третього курсу, в Ріо без грошей не тільки для навчання, а й для існування.
Ще в ті часи, коли він приїздив до батька на канікули в Ільєус, його називали Доктором — спершу дідусь і прислуга в будинку, а згодом і сусіди.
Друзі діда влаштували його на скромну посаду в державну установу, він покинув навчання і залишився в Ріо. На роботі в нього все йшло добре, але жив він бідно, бо не мав протекції, не вмів підлабузнюватись і принижуватись. Через тридцять років він пішов на пенсію і назавжди повернувся до Ільєуса, аби повністю присвятити себе «своїй праці» — монументальній розвідці про родину Авілів і минуле Ільєуса.
Ця книжка стала вже майже легендарною ще з тих часів, коли Доктор, будучи студентом, опублікував в одному столичному журналі, що виходив для обмеженого кола читачів і припинив своє існування після першого номера, славнозвісну статтю про амурні пригоди імператора Педро II під час його подорожі на північ країни з непорочною Офенізією, романтичною і анемічною представницею родини Авілів.
Статтю молодого студента ніхто б не помітив, якби випадково не потрапила вона до рук письменника-мораліста, графа і члена Бразильської Академії наук. Затятий прихильник доброчинності і добропорядності монарха, граф сприйняв як особисту образу цю брудну «анархістську інсинуацію», що показувала «видатного і шановного діяча» в смішному становищі провінційного донжуана, безчесного гостя, котрий домагався прихильності порядної дівчини з родини, ощасливленої його відвідинами.
Вишуканою португальською мовою XVI століття граф вщент розбив хороброго студента, приписавши йому такі погляди і наміри, про які Пелопідас ніколи і гадки не мав.
Студент не склав зброї і відповів професору ще однією статтею, написаною не менш добірною португальською мовою з посилками на беззаперечні факти і в першу чергу на поезії Теодоро де Кастро. Стаття була досить аргументована і завдавала серйозної шкоди науковому авторитету графа, але журнал на той час перестав виходити, а газета, в якій граф нападав на Пелопідаса, відмовилась друкувати відповідь останнього і лише після довгих переговорів згодилась дати замітку на двадцять друкованих рядків в самісінькому кутку шпальти, де резюмувалась стаття Доктора, написана на вісімнадцяти сторінках. Але ще й сьогодні Доктор вихваляється своєю «гарячою полемікою» з членом Бразильської Академії наук, відомим у всій країні вченим.
— Моя друга стаття розбила його і змусила замовкнути...
В літописі культурного життя Ільєуса про цю полеміку згадується охоче і з гордістю, як про доказ високого інтелекту його синів. Вона займає почесне місце поряд з позитивним відгуком одного столичного журналу про оповідання Арі Сантоса — теперішнього президента товариства Руя Барбози, а також поряд з поезіями Теодоро де Кастро, про якого вже згадувалось.
Що ж стосується потаємного флірту імператора і Офенізії, то справа там, очевидно, закінчилась полум'яними поглядами, зітханнями і тихими клятвами. Мандрівник імператор познайомився з нею на святі в Баїйї і до нестями закохався в її чарівні очі. А коли взяти до уваги, що в будинку Авілів на Ладейре-до-Пелоуріньйо мешкав падре Ромуальдо, славнозвісний латиніст, то імператор не раз з'являвся там ніби щоб відвідати мудрого і вченого священика. На мальовничих балконах будинку імператор пристрасною латинню висловлював свої палкі почуття до прекрасної квітки з роду Авілів. Офенізія, стривожена розмовами няньок, ходила навколо зали, де мудрий чорнобородий імператор про щось дискутував з падре під шанобливим наглядом Луїса Антоніо Авіли, її брата і старшого в родині, котрий анічогісінько не розумів з розмови мудрих.
Офенізія після від'їзду закоханого імператора спробувала наполягти на переїзді родини до імператорського двору, але їй не вдалося зламати впертого опору Луїса Антоніо, охоронця дівочої і родинної честі.
Луїс Антоніо Авіла героїчно загинув під час війни з Парагваєм, в званні полковника, на полі бою, відступаючи із Лагуни. Він очолював загін людей, мобілізованих на його цукроварнях. Романтична Офенізія, так і зоставшись дівчиною, померла в маєткові Авілів від сухот і неподіленого кохання до бородатого імператора; а поет Теодоро Кастро, пристрасний і ніжний співець достоїнств Офенізії, вірші якого мали в свій час популярність, а тепер незаслужено забуті національними антологіями, помер від непробудної пиятики. Офенізії були присвячені його найкращі, найнатхненніші вірші, в яких він оспівував її ламку, хворобливу красу і пристрасно молив подарувати йому її неприступну любов. Вірші його дотепер декламуються ученицями монастирської школи на святах і вечірках.
