Цап легко обігнув Татарські вали й опинився на східному схилі, завше відкритому для вітрів. Тут цап понишпорив в одних, других, третіх, десятих санях, обнюхав однокінні санчата самого Бубели, на яких їздив тепер Данько Соколюк, але всі вони виявилися без млива. Заінеєні коні сумно похрумкували обрік в опалках, у такий спосіб рятуючись від морозу. Цап без жодної перестороги ступив до ближнього вітряка. Він виник у дверях, як привид, урочистий і безмежно довірливий. Він оглянув присутніх і десь у душі порадів, що опинився в такому шанованому товаристві. Був тут Павлюк із синами, високими, рукатими, мов самі вітряки, ті можуть усе розтрощити своїми молотами, аби лишень на те благословення батькове; був тут Матвій Гусак із двома доньками, що вифрантились у найкоштовніше — в білі розшиті кожушки та шовкові хустки — до Павлюкових бурлак; були тут обидва Раденькі, власники вітряка, поважні й розсудливі, як вітри в йорданську ніч; було тут чимало іншого люду, якого цап не встиг розгледіти при тьмяному ліхтарі. Проте вже наступної миті цап відчув, що він тут особа не вельми бажана, йому не мовлено, як завжди: «А, пане Фабіяне!» — а зустрінуто, мало сказати, неприязно чи холодно, а й вороже. Старший Раденький, котрий сидів вище за всіх біля єдиного віконечка, сказав тим, що стояли ближче до дверей:

— Женіть його, він уже давно продався більшовикам!

І хоч малося на увазі не цапа, а його хазяїна, безліч ненависних поглядів упало на голодну і безневинну тварину, яка прийшла сюди з найкращими сподіваннями.

«За віщо?» — подумав оторопілий цап, як відомо, дуже схильний до роздумів, і за ту свою необачність був люто покараний Даньком Соколюком.

Данько прибув до вітряка з Парфеною. У неї не було підстав остерігатися зустрічі з цапом, але, уздрівши рогатого, вона скрикнула й затулила очі долонями, а Данько зірвався з місця, підбіг до цапа і бабахнув його кулаком межи очі. Це було так несподівано для Фабіяна, який здавна вважав Данька своїм покровителем, що він од здивування лиш витріщився і впав непритомний, після чого його схопили за ноги і безжально шпурнули з вітряка. Хтозна, скільки часу цап пролежав під вітряком, та коли ожив, а ожив лише тому, що змерз неймовірно, то побачив над собою йорданське небо з вимерзлими зорями, примкнуті вітряки і плесо на снігу, вибите саньми та кіньми, і ще тишу відчув він дивну й загадкову, од якої одразу ж ущух шум у голові. Він збагнув, що його кинули тут напризволяще, зіп'явся на ноги й поскрипів додому.

Левко Хоробрий, либонь, мав добрячу вечерю, бо досипав посеред хати на Боніфацієвому жупані, озутий, не роздягнений, шапка лежала збоку, а в тій шапці грілася миша, чи не єдина мишка в цьому голодному царстві. Коли цап заночовував дома, вона полюбляла грітися біля нього. Фабіян постояв деякий час коло хазяїна, гадаючи, що той прокинеться від самого його духу, але то були даремні надії. Тоді цап вдався до заходів рішучіших. Він штурхонув філософа рогами, спершу легенько, делікатно, а далі й безцеремонно. Це допомогло. Левко Хоробрий зірвався з долівки, перелякав мишу, яка втекла з шапки і шмигнула під холодну лежанку, вирячився на цапа:

— Де ти ходиш, ледащо? Я через тебе загубив окуляри.

Фабіян зітхнув знічев'я, посміхнувся в борідку, все це йому було дуже знайоме. Коли хазяїн губив свої окуляри, які, проте, потім завше знаходились, то винуватив у тому цапа, наче він не мав якихось більших обов'язків, як стерегти йому ті кляті окуляри.

Потім філософ знову ліг горілиць і швидко заснув, знав, що якийсь час обійдеться й без них, користуючись чудовими очима Фабіяна–цапа, котрий у таких випадках перебирав на себе обов'язки поводиря.

Так воно й було. Як тільки розвиднілося, настав час рушати на Йордань, Левко Хоробрий умився, причепурився сяк–так, наглянцював чоботи, розбудив цапа і, взявшись за рога, який уже не раз слугував йому, з деякою набожністю вирушив до хреста, куди вже почав стікатися люд вавилонський.

Найперші прибули до хреста стрільці, чоловік двадцять — двадцять п'ять. Гуртувалися вони навколо Петра Джури, якого обрали собі за старшого. Рушниць було небагато — у самого Джури, в Раденьких, у Данька Соколюка (гарна Бубелина тулка), у Созона Лободи, у Матвія Гусака, а то все обрізи, самопали, пугачі. Павлюки притягли сюди гармату не гармату, а щось дуже схоже на неї, велетенське й неоковирне, лежало воно на візку від плуга, жерло було забите порохом і клоччям, а щоб візок після пострілу не пішов дзиґою по ставу, малося його гарненько припнути. Власне, тим менші Павлюки й зайняті були, поки старий Павлюк оглядав рушниці, приміряючи кожну до свого плеча.

Чекали народу, а ще чекали на батюшку. З тих пір, як у Вавилоні спалено церкву й помер отець Сошка, батюшок привозять з інших парафій. Цього разу домовлено глинського батюшку, за ним послали одного із Скоромних, либонь, старшого, у нього прудкіші коні. От і чекали на отця Селівантія, котрий мав освятити воду, взяти за те червінця та на свіжих конях податися до рідного храму, бо й там Йордань.

Люд плив до ставу кількома рукавами. Несли з собою печене й варене, несли горілку в суліях, аби тут спорожнити їх і наповнити святою водою, яку триматимуть до наступної Йордані.

Філософ любив це свято за щедрість селянську, а цап за пальбу та за ігрища, які починалися одразу ж після свячення води. Під цей шумок він чудово полуднував кутею та іншими делікатесами, які потім снилися йому багато днів, коли він жив напроголодь. Опинившись біля хреста, Фабіян одпустив цапа, і той зразу ж подався до стрільців, які зустріли його вельми підозріливо. Диво неймовірне, адже більшість із них не далі як цієї ночі бачили цапа вбитого під вітряком. А Соколюк аж отетерів од такої зустрічі, ще б пак, цап упізнав його й дивився на Данька з явно підвищеною цікавістю. Данько сплюнув, одійшов убік, напевне, хотів загубитися в натовпі, але цап рушив слідком за ним під регіт стрільців. Тоді Данько зупинився, зняв рушницю й замірився на цапа прикладом:

— Чого ти?

Цап опустив очі долу, поник, йому не хотілося вмирати вдруге, причому сьогодні, в такий благодатний день, він облишив Соколюка й подався до молодиць, щоб упиватися пахощами куті в полив'яних макітерках. Поміж молодиць виявилося чимало затяжілих, вони відразу нагадали про себе, і цап мусив податися до іншого гурту — до богомільних вавилонських бабусь, які вже давно намагалися навернути цапа в свою віру, бо при його появі завше хрестились і шепотіли молитву: «Господи, укроти диявола, пошли душі нашій мир і спокій…» Саме тут цап і залишився до початку Йордані, в міру побожний та урочистий.

Старший Павлюк запалив ґнота в саморобній гарматі. Страшний вибух сколихнув небо над Йорданню. Вавилонські бабусі впали навколішки й перехрестилися. До хреста підійшли стрільці, стали тісною шеренгою й по команді Петра Джури пальнули в небо раз, і вдруге, і втретє. Тієї ж хвилини їм озвалися у Прицькому, Козові, Дахнівці, а тим селам озвалися іще села, мабуть, дійшло до самого Глинська, розкотилася луна на все верхнє Побужжя. Бабусі плакали на радощах, а молодиці кричали нашим і тамтешнім стрільцям:

— Слався! Слався!..

Дим стояв над Йорданню кілька хвилин, а коли він піднявся й відкрив натовп, то люди побачили, що до хреста когось ведуть зв'язаного, у самій сорочці, в галіфе, чорний чуб колихався на голові від твердої ходи.

— Рубан, Рубан!.. — прокотилося по натовпу.

Його вели Скоромні, обидва з рушницями напоготові, отже, за батюшкою послано когось іншого, а може, й нікого не послано. За кілька кроків від конвою бігла Зося з маленьким Боніфацієм на руках, сповитим у хустину, сама в чобітках на босоніж, у курташку, розхристана, з косою до самих колін. Коли Скоромні прийшли, Зося саме топила піч, вони схопили Рубана в ліжку, забрали наган з–під подушки, зв'язали бранця й повели на став, хоч сказали, що ведуть його в сільраду, бо такий наказ одержано з Глинська, а вони лише виконують волю громади.

Тепер Рубан бачив, що його ошукано, що ніякого наказу про арешт не могло бути, а ще коли почалася пальба в навколишніх селах після вавилонського залпу, то збагнув: діється щось супроти влади.