— Що це — бунт? — запитав, коли його підвели до хреста і поставили обличчям до стрільців.

Стрільці переглянулися, ніхто не зважувався відповісти йому прямо, і він наказав Скоромним, які завше слугували громаді, хоча й не завше знали, в ім'я чого:

— Розв'яжіть мене, я не втечу.

Петро Джура кивнув головою, і вони з радістю звільнили Рубана від мотузки, яку старший Скоромний, Ничипір, тримав у руці й не знав, що з нею робити.

Рубан забрав з чола чорного чуба, склав посинілі руки на грудях:

— Я питаю: що це — бунт чи якісь дурні витівки?..

У відповідь Петро Джура подав знак знову палити в небо, і після кількох залпів відгукнулося тим самим у ближніх селах. Лише в Семиводах, де комуна Клима Синиці, не озивалися на позивні Вавилона, певне, саме це й засмутило Джуру. Але його майже силоміць випхнули на поміст, на якому мав правити батюшка свою службу. Джура, розгублений і непевний, шукав першого слова, а коли знайшов його, то вуста злиплися, і він промовив майже пошепки:

— Дорога громадо! Люди добрі!

— Що він там говорить? — діставали вуха з–під хусток бабусі.

— Голосніше! — почулося в натовпі.

— Я ж і кажу, що мали ми землю і волю, а тепер її хочуть одібрати від нас такі, як мій друг Рубан…

— Не дамо! — загорланив Созон Лобода.

— Ви чуєте, як нам озиваються з усіх усюд?.. — вихопився Павлюк.

— Мій друг… — знову за своє Джура.

— Плювать мені на таких друзів, як ти, Джуро! — випалив Рубан і сам пішов до крижаного помосту.

Джура знову загубився на слові, а поки силкувався щось відповісти Рубану, а стрільці плювалися спересердя собі під ноги, бачачи, якого недоріку вони вибрали на оратора, Фабіян зіпхнув його і сам опинився на помості.

— Окуляри, окуляри! — почулося з натовпу, який почав ділитися на гурти: більший гурт був проти заводіїв бунту, менший, переважно жінки та діти заможних вавилонян, — за них.

Добра господиня, знаючи природжену сліпоту Левка Хороброго, принесла йому на Йордань окуляри, які він загубив учора в неї в хаті; сьогодні вона топила піч, знайшла їх у соломі, і тепер золоті окуляри передавали з рук на руки, аж поки ті потрапили до хазяїна. Без них він був нічим на помості, а з ними одразу відчув себе філософом, володарем цієї розбурханої юрби, яка притихла й остаточно була скорена, коли ще й цап вискочив на поміст, на диво по–молодечому, і став поруч зі своїм хазяїном.

Два Фабіяни, з яких один був на грані безсмертя, варті були уваги, коли б у діло не втрутився Кочубей. Панько вигулькнув з юрби, забрався на поміст і проказав тоненьким писклявим голоском, яким вищать кабанці, коли він валашає їх:

— Цього блазня я не хочу слухати і вам не раджу. Його підкупив Рубан, а я чую грім свободи, за яку билися наші батьки і ми, старші…

— Хай живе Панько Кабанник! — закричали в гурті заможних вавилонян.

— Ура! — прокотилося ставом.

— Давай програму!..

— А яка програма? — розвів руками Панько, коли натовп ущух. — Або кожен собою, як було досі, або комуна, колгосп, — показав на Рубана. — У Глинську вже стоїть порожняк, яким мають вивезти вас із Вавилона.

— Бреше він, — сказав Рубан. — Я вчора з Глинська.

— Джуро, а зачитай лишень список! Кого там намітили, — підступив до помосту старий Павлюк із рушницею.

Джура неохоче дістав список із кишені кожуха, набрав повітря і прочитав;

— Список на Соловки! Петро Джура — себто я. — Показав на Рубана: — Так він продав свого друга. За те, що я один раз уже врятував його від смерті. Левко Хоробрий, тобто Фабіян, разом із цапом.

Вибухнув регіт. Навіть Рубан усміхнувся з такого віроломства, а Фабіян поклав цапові руку на рога, готовісінький до висилки, бо гадав, що філософи мусять вистраждати все за свій народ.

— Матвій Гусак з усією родиною. Скоромний Тихін, Скоромний Ничипір. Обидва з родинами. За віщо — не знаю. Явтух Голий з дружиною та вісьмома дітками.

— Ждуть дев'ятого, — хтось злукавив із натовпу.

— Федот Раденький. Хома Раденький. За вітряки.

— Щоб не були такі раденькі, — знову озвався дотепник.

— Северин Буга. За бджіл.

— Були в кума бджоли! — не вгавав дотепник.

— Данько Соколюк.

— За прийми.

— Парфена Бубела.

— За приймака, — знову з натовпу.

— Ні, за старого Бубелу, царство йому небесне, — проказав Джура. Й начитував далі: — Панько Кочубей.

— Ой, лелечко, а хто ж буде чистити кабанців?

— Не знаю, — відповів Джура, похукавши у змерзлу руку. Начитав: — Чаплич.

— За приналежність до дворян.

— Є Чаплич?

Обізвався Чапличів син Демко:

— Тато з печі не злазять уже котрий рік.

— Тоді тебе замість тата, — розбалакався Джура. — Созон Лобода з Теклею. Ви тут, Созоне?

— Я тут, грім би їх побив, де вони взялися на нашу голову.

— Павлюк Левон, Павлюк Онисим, Павлюк Махтей, Павлюк Роман з усім корінням.

— За міхи, за молоти, за лемеші.

Джура замовк, список скінчився, то він одразу розгубився, наче його загнано на лід, не знав, що йому робити і що казати далі.

— Хто там іще? — запитав Рубан, звільнений похнюпленими Скоромними.

— Більше нема нікого, — відповів Джура, ніби почуваючи вину від того, що список скінчився.

— Не журіться, буде ще й другий список. Ці — тільки початок. Доберуться до всіх! — закричав Матвій Гусак, який і складав той список, зачитаний Джурою.

— На хрест його, на хрест! — вигукнув старший Раденький.

Зойкнула Зося з Боніфацієм на руках. Чиїсь дужі руки схопили Рубана й потягли на хрест. Коли його поставили обличчям до стрільців, а спиною до народу, Зося кинулась у ноги Матвію Гусаку, котрий залишився байдужим до цього і зняв рушницю, потім добігла до Джури, який подивився на неї холодними очима, наче вперше бачив, а далі благала весь люд:

— Людоньки, чи ж мало з вас Боніфація? — голосила вона, чекаючи, що вавилоняни зглянуться на її горе й зупинять розправу. Стогін співчуття почувся у натовпі, який знову ділився на гуртки, метався, роївся на льоду.

Зітхнув Фабіян на помості, мабуть, не так за Рубаном, як за тим, що голова сільради так жорстоко його зрадив.

Рубан дивився на стрільців із ненавистю, дивувався з того, що вони так спокійно заряджали свої рушниці, майже всі, в тому числі і Джура, хоч достатньо було й одного пострілу.

«Бісової віри, не стрілятимуть же вони в народ?» — мимоволі подумав він, чуючи, як важко хтось дихає за його спиною. Озирнувся: то був Лук'ян Соколюк, він стояв із Даринкою, винувато привітався з Рубаном. І навіть тоді, коли Джура, поволі вступаючи в роль ватажка, гукнув: «Гей там, відійдіть у сторону!» — і натовп кинувся врозтіч, Лук'ян із Даринкою залишилися стояти, і Рубан тепер ще виразніше чув їх тривожне дихання. Для нього то була винагорода, якої він майже не сподівався, а для Джури це був не просто непослух. Щось тривожне кольнуло Джуру, але він не дав собі відступити.

— Соколюк! — гримнув він на Лук'яна, даючи зрозуміти, що той має забратися з Даринкою геть, залишити Рубана на хресті; навіть Зосю вже спроваджено до бабусь, які, либонь, її заспокоїли, бо щось не стало чутно плачу.

Проте Лук'ян не підкорився і далі стояв на помості.

— Приготуватись! — наказав Джура, гадаючи, що нарешті це вплине на меншого Соколюка.

Але той підступив до Рубана ще ближче, сказав:

— Я помагав Рубану складати списка, то мушу бути з ним. Але там, у тому списку, не було ні Фабіяна, ні Джури, ні Чаплича, ні сусіди нашого Явтуха, ні тебе, Даньку. Не було вас. Тож я ладен померти з ним, бо я ставлю його вище за кожного з вас як людину, як друга, як товариша. Стріляйте мене разом з ним. Чого затихли? Стріляйте, мерзенні ваші душі!.. — й став на хрест.

— Що будемо робити? — завагався Джура.

— Лук'яне, що ти загубив на тому хресті? — запитав брат стиха.

— Те, що ти знайшов серед них, — показав Лук'ян у бік стрільців.

Данько зробив розпачливий рух уперед, ладен був зіпхнути брата з хреста, закричати на всю Йордань: «Я старший! Я старший! Слухайся мене, нечестивцю, як мати заповіли тобі!» Але зустрів пронизливий Парфенин погляд, піймав її посміх недобрий і зупинився, відступив назад, сказав, ледь приховуючи горе: