— Ти з Вавилона, а поводишся так, наче садовив ці черешні. Доброчин який! Скидай торбину і можеш іти.

— Чому, дядьку?

— А тому, що ти образив людину. Тиче їй мисочку черешень…

— Адже там хвора…

— Сліпець такий, — вів своєї Купріян. — Ти ж бачиш, що я одну черешню не обриваю. Он ту, найкращу. Для них залишаю. А він, чудець, тиче їй мисочку. Тьфу! — сплюнув Купріян. — Не буду ж я пояснювати їй при всіх. Кажу — залиште мисочку, я потім принесу. Навчився там, у Вавилоні, вискакувати поперед батька. Забирайся, поки я не пересерджусь. Піди посидь над ставком, нехай я прохолону. Ва–ви–ло–нянин!..

Я пішов. На вервечках то там, то тут почали спускатися повні торбинки. Купріян, як очманілий, бігав від одної до другої, відв'язував їх, висипав черешню у ящики, на яких була друкована етикетка з кетягом білих черешень. Я сидів над ставом і ніяк не міг уторопати, за віщо мене спроваджено з саду. З води мені ніби сяяли очі Пані, й гіркоти на душі не було ніякої, а з'явилося там щось вельми високе. Плин думок усе обертався довкола неї, і приверзлося там, що якби я був таким дивно вродливим, як наш директор Лель Лелькович, то неодмінно закохався б у Паню. Ще не здогадувався тоді, що то і було моє перше кохання, якому довелось іще багато років чекати взаємності.

Через кілька днів, скупавшись якось у надвечірок, я забіг до саду глянути, — чи правду казав Купріян. Де–не–де ще виднілись черешні на тих деревах, які обніс Купріян, а одне дерево було ніби облите діамантами. Під деревом стояла вигониста драбина, зіперта на стовбур, а в гіллі хтось шелестів листям. Я підійшов ближче: то Паня обривала черешні у білу наволочку, прив'язану до боку. На бічній гілці сидів Лель Лелькович, звісивши ноги в лакованих черевиках набосоніж і курив. Ми, курці–початків–ці, знали, що він курить «Сальве», яке привозять на станцію Пилипи з Одеси, а вже з буфету «Сальве» потрапляє у Зелені Млини. Я мало не скрикнув і пустився по стежині вниз у ліщину. Паня засміялась на дереві, вона здогадувалась, що так міг утікати лише учень від свого директора.

Всю ніч через Зелені Млини йшли та йшли поїзди, ще, либонь, ніколи їх не було так багато. Із кожного може зійти Микола Рак із залізною валізкою, як він це частенько робить. Інколи ж він скидає лише хліб для Пані (свій кочегарський пайок у дорогу), скидає його біля одної з будок Раків, а вже родичі, переділивши його, приносять Пані додому.

Не минуло й тижня, як волячої шкури на бантині не стало. Забрано її, напевне, вночі, бо ще вчора Журба бачив її, зазирнувши ненароком до клуні. За такою шкурою, до того ж іще не зовсім вив'яленою, напевне, приходять удвох, одному з нею не впоратись. Журба був певен, що шкури забирає хтось із Зелених Млинів, при тому хтось із недалеких сусідів, бо ж малоймовірно, щоб за тим добром поверталися ті, хто так акуратно розвішує їх на бантині, гадаючи, мабуть, що це достатня плата господарям за клуню Парнасенків та за вміння оберігати таємницю. Після зникнення останньої шкури Журба вперше збагнув, що він став жертвою жахливого парадоксу: адже злодії гадають, що шкури з бантини забирає він, Журба, а не хтось інший. Тепер ті загадкові люди мають усі підстави вважати його за свого мовчазного спільника, адже так чи інакше, а вони платять йому, а попросту кажучи, діляться з ним, як і личить справжнім «лицарям» злодійського етикету. Подальша експлуатація клуні нічого доброго не могла обіцяти Журбі, й він, усупереч своєму терпінню, яке виявляв досі, все ж змушений був удатися до захисту товариша Македонського.

Одної ночі хтось постукався у причілкове віконце, яке виходило на терновий гайок.

— Хто? — запитав Журба, певен, що це ті самі злодії.

— Відчиніть. Свої.

— Хто свої? Я нікого не жду. Дайте спокій.

З ліжка схопилася Мальва, відсторонила Журбу од вікна. Сказала їм:

— Ідіть собі! Ми не займаємо вас. Чого вам від нас іще?

Ті вибрались із гущавини, перейшли до іншого вікна, постукали настирливіше. Коли Журба знову підійшов, пучки пальців виднілись на шибі, а трохи вище на склі розплескався ніс. Журба пильно розглядав обличчя.

— Македонський?! — здивувався Журба.

Чоловік за вікном поклав палець на вуста.

Журба відчинив йому сінешні:

— Чого ви зразу не сказали? Заходьте, прошу!

— Тихше. Вони можуть зараз прийти.

— Можуть. Десь саме та пора.

Македонський показав на трьох, які були з ним:

— Винесіть води і спіть собі з богом…

— Я зараз. — Побіг, виніс кварту.

— Відерце, — попрохав Македонський. — Повечеряли оселедцем і тепер умираємо від спраги.

Виніс відерце.

— Між іншим, відерце слід залишати на ніч біля криниці. Для злодіїв, — посміхнувся Македонський, беручи відерце з рештками теплої води. Вихлюпнув воду на шпориш, відерце подав міліціонерові.

— Принеси, Світлишин, свіженької.

— А де тут криниця? — запитав Світлишин у Журби.

— Ген, при лузі, міленька. Не дуже бовтайте. — І до Македонського: — Воза вони залишають у глиняниках… Може, мені одягтись?

— Ні–ні, навіщо? Ідіть спочивайте, вибачтесь за нас перед дружиною. Жінці тут страшнувато.

— Ви її знаєте, — посміхнувся Журба.

— А хто така?

— Мальва Кожушна з Вавилона…

— Он як! Ти уявляєш, Стьопо, яка жінка живе в цій хаті?

— Звичайна жінка, — сказав Журба.

— Ось, Стьопо, що робить з людьми любов… А ти говориш мені, що любов — це вигадка поетів.

— Хіба це я? Це Світлишин каже.

— Хай там жабенят не набере, — сказав Журба. До якогось часу він також був певний того, що любові немає.

— Світлишин, обережно, там жабенята…

— Нічого, вони холодні, — проказав Світлишин десь побіля криниці. Потім чути було, як він закректів, лягаючи на живіт, і зачерпнув.

— Ідіть. Двері можете не засувати. Варта надійна. І вибачтесь перед Мальвою. Світла не світіть. Звичайна собі ніч. Ви спите…

Журба потім чув, як вони по черзі пили воду, подзенькуючи квартою у відерці. Хтось виплеснув жабеня, чи не Македонський, і сам пішов до кринички. Потім стихло в подвір'ї і в Зелених Млинах — ні згуку, лише нічні поїзди якось глибоко і стомлено орали тишу то в один кінець, то в другий і затихали десь на самій оболоні ночі. Ні Мальва, ні Журба до світанку не спали, чекали, що ось–ось проведуть подвір'ям до клуні свою останню жертву ті, кого чекає Македонський.

— Він з маузером? — запитала Мальва.

— З маузером.

— А скільки їх?

— Четверо.

— А тих скільки буває?

— Теж чи не отак. Вола чи корову найкраще ділити на чотирьох, п'ятий уже зайвий. Хотіли, гаспиди, мене зробити спільником. Ти уявляєш?..

Мальва посміхнулась:

— А може, вони мали на увазі мене?

— Ти що, Мальво?

— Я цілком серйозно. Справжні злодії неодмінно мусять мати у спільниках жінку. Тоді ніякий Македонський їх не піймає. Жінку вони посилають на вивідки вдень, а самі виходять на роботу вночі.

— Звідкіля ти це знаєш?

— Я колись зустрічалася з великим конокрадом. Недовго, правда. Одне літо. Він і говорив мені про ці тонкощі.

— І ти ходила… на вивідки?

— Ні. Я сміялась, на Абіссінських горбах це було. У Вавилоні. Саме вмирав Андріян… Прогнав мене від себе, мабуть, не хотів заразити сухотами, от я і ходила на Абіссінські горби…

— А що з конокрадом?

— Востаннє я бачила його три роки тому, навесні, ховався в комуні від Македонського. Саме теї ночі приїхав Соснін, і ми разом прогнали його з мансарди. Він забирався туди по мотузці і спав там. Потім зник, і по цей день. Як у воду канув. Його брат у Вавилоні. Головою сільради — Лук'ян Соколюк.

— Так ти про Данька?

— А що, ви знали його?

— В одній роті служили у генерала Брусилова. Я з перших призовів, а він чи не з третіх. Так, із третіх. Свіженьке поповнення перед контрнаступом. Я вже тоді мав «Георгія» за Бєльці. Вбило офіцера, і я підняв роту.

— Ви?

— Мальво, я вже немолодий чоловік…

— Де ж ваш «георгій»?

— У Кінських Роздорах. Лежить у матері, в прискринку. Колись покажу, як поїдемо. Між іншим, мати дуже хочуть тебе побачити. Старенькі вже…