— Ось ви який, Журба…
— Звичайний собі… А Данько мені подобався. Справжній був солдат. Ми прозивали його Циганом. Бо коней крав у сусідніх полках шалено.
— На фронті?
— Ну вб'є коня чи скалічить. Чекай, доки пришлють тобі з тилу. Ось Данько і виручав роту. Та яких коней приводив! Хвоста — чик, гриву — чик, і вже його ніякий господар не впізнає. От воно, мабуть, і пішло відтоді… А тих не чути…
— Невже вони за кілька днів з'їли такого вола?
— А родичі, Мальво? У кожного ж родичі. Куму шматик, кумі шматик, свату — і по волу. Та й нам залишили чималий шмат…
— Коли?
— А я ж так і не сказав… Виходжу я тоді, коли глядь — висить під стріхою. На тому гвіздку, де ти ключа вішаєш. У мішечку. Кров іще капає. Ну що робити? Зняв я, глянув — перший сорт. Волик, видно, був ледачий, не вироблений, та й по шкурі потім було видно, аж лисніє. Хотів розбудити тебе, затіяти царський сніданок… Чей, не один. А потім подумав–подумав… І в став. Ракам…
— І мовчали…
— А навіщо ятрити голодну душу…
— Такі ви якісь, Федю, дивні–дивні… Тим і дорогі мені, — і поцілувала його в груди щиро–щиро, а він дивився в низеньку стелю, яку перетинав чорний сволок, і не вірив. Наче не вірив. Бо ж розраявся був, що є любов, і тепер ту зневіру мав подолати в собі у цій хатині від поля, де Парнасенки не зазнали щастя. Їх нужда та недоля ніби пахли в хаті ще й досі, ба навіть терен тут якийсь гиблий, де–не–де ягідка на ньому, лише бур'яни ростуть тут як з води. Правда, над криничками, що їх копали Тихін та Одарка по черзі, Парнасенки садовили калину, кущів її тут безліч, колись вони зімкнуться в калиновий гай.
Удосвіта Македонський на бричці, яку ховав у глиняниках, подався до Глинська, а двоє його людей ще тиждень сиділи в клуні. Зелені Млини не мали знати про цю засідку, оскільки Македонський зробив припущення, що саме вони, Зелені Млини, а не якісь там дальші чи ближчі сусіди, і користалися клунею Парнасенків. Василишин мав себе за великого конспіратора, давав суворі інструкції Журбі та Мальві, як ті мають поводитись за тих чи тих обставин, але сам не витримував напродень висидіти у клуні, виходив позирнути на світ, бігав до кринички по студену воду, і його, напевне, помітили…
Мішечок, якого дістали зі ставу, нічого не дав, на ньому не виявилось ініціалів чи якихось інших натяків на власника.
Одного світанку Липський прислав для них воза, і вони виїхали до Глинська. На прощання Василишин постукався у віконце і приклав до шибки руку долонею, розметавши на склі пальці. Василишин сподівався схопити злодіїв тоді, коли туша вола чи корови вже буде розібрана, бо і сам уже давно не пробував справжнього м'яса, та і мав хоч якось віддячити господарям, які ділилися з Василишиним та його товаришем харчами. Сніданки та вечері Мальва готувала усі ці дні на чотирьох. «Слава богу», — сказав Журба, радий, що вони поїхали, Липський, певна річ, міг би їм дечим допомогти в харчах, але ж він не міг обійти Сильвестра Маківку, який своїм музикальним слухом і так прочув, що в Зелених Млинах щось приховується від нього, якась стороння сила. Він лише не знав точно їхню кількість. Сильвестр був з тих лемків, які над усе ставлять честь своїх одноплемінців і всі недоліки в них сподіваються виправити лише з допомогою божественної музики. Ще Фабіян якось сказав з цього приводу, що всі великі музиканти мають схильність до ідеалізації своїх слухачів, і коли грають для них, то, певно, думають, що вони грають для самого Бога. Але ж дияволи також люблять слухати гарну музику, надто ж якщо вони не голодні.
Щовечора мені доводиться забирати з череди корову, дідову Квасолю, не корову, власне, а лише живий спогад про неї, клуби видимаються зі шкіри так, що хоч відра вішай, як на коромислі, роги також окам'яніли зовсім і скидалися на два змертвілі відростки з білої голови, загалом ще досить бадьорої; вим'я ж від довголітнього ношення молока стало так близько до землі, що могло вільно вмиватися у росах навіть у малотрав'я. Обов'язок супроводжувати таку істоту через усі Зелені Млини був не з веселих, до того ж Квасоля раз по раз зупинялася перепочивати, і тоді зрушити її з місця майже неможливо, а бити таку великомученицю вважалося за глум не лише в індусів, а й у лемків. Корівка була рябенька, але не чорно–біла, як більшість рябих, а малиново–біла, притому одна масть не гнітила другої, а лишень обидві так гарно скомпоновані, що око на них просто відпочиває. Такої гармонії, звичайно, могла досягти лише природа, заздалегідь подбавши і про барви, і про малюнок. Квасоля саме зупинилась перепочити посеред дороги, а я собі стою збоку і милуюсь її кольорами на тлі жита. Малиновий колір зливається з вечором, а білий колір зливається з житом, так що обрисів корови майже не видно, а видно лише самі пасма барв, розлитих ніби знехотя, але крупними мазками. Певна річ, здалеку така картина справляє неабияке враження. Аж тут прямо на нас летять на колах[17] двоє: Лель Лелькович у білому, а за ним Паня. Не на колах летять, а на крилах, на самому натхненні. Вже чути скрегіт шпиць переднього кола, Квасоля ж стоїть як укопана, а всі мої спроби зрушити її з місця довчасу виявилися марними. Лель Лелькович в останню мить звертає в горох і падає там разом із колом, а Паня сміючись проскочила з іншого боку попід житом, залишивши на коров'ячому розі срібні ниточки свого сміху, — я помітив їх, вони бриніли, хоч могли то бути і звичайні степові павутинки, які павук–чередник снує надвечір на рога. Заподіявши ту диверсію проти мого директора, корова відразу ж рушила далі, тоді як пастух мав відповідати тепер за її вчинок. Я подумав, як мало корови знають про своїх пастухів, а ще менше про їхні стосунки з людством. Лель Лелькович вибрався з гороху, його біла сорочка стала на ліктях суціль зеленою (на щастя, він сам не мії того побачити), про корову мою не зронив ні слова, буцімто не вона спричинилася до всього, а, віддаючи належне мені як представнику Вавилона, звернувся до мене словами з Валтасаровою бенкету, суть яких тоді ще лишалася загадкою для мене: «Мене, мене, текел, перес»[18], а засміявшись, додав: «Отак, хлопче…»
Тоді розбігся на одній нозі, другу тримаючи на педалі, розігнав коло, і тут я з жахом побачив, що його білі чесучеві штани на одному делікатному місці мають той самий колір, що й лікті. Йому б краще повернутись і переодягтись у чисте, він–бо ж помчав наздоганяти Паню, а я побрів за коровою, роздумуючи про те, що на екзаменах Лель Лелькович неодмінно завалить мене на історії Вавилону, інакше б навіщо йому прорікати ті загадкові слова, що виникли дві тисячі років тому. Паня ж, напевне, мене не впізнала, вона вся була поглинута тим, щоб не зіткнутись із коровою. Була вона у зеленій спідниці, ноги в білих лодочках, засмаглі, коліна відливали туманцем, чорну косу вибрала наперед й обгорнула нею шию, як шаллю, інакше коса могла б потрапити у шпиці заднього колеса. Мені б згоріти від сорому, якби і Паня упала у горох через мою корову.
За гороховим полем вони повернули на заводський тракт, який вів у Журбів до цукрозаводу. Туди час від часу привозять кінофільми, і Лель Лелькович не пропускає жодного.
Доправивши корову до ясел, я поцікавився у баби Павлини, чому дід не завів кола.
— Було, — мовила Павлина, ховаючи посмішку в куточках уст. — Через це коло мене і видали за нього в Зелені Млини. Такої чудасії у наших Паньках тоді ще не бачили зроду. Та коли дід помер, то я подарувала коло Лелю Лельковичу. За надгробну промову про діда.
— За одну промову? — ледве не заплакав я, уявивши себе на тому колі поруч із Панею, точніше, Паню поперед себе на рамі, як їздять іноді парубки в Зелених Млинах.
— Але за яку! Усі плакали… — сказала баба Павлина й, кинувши дрібку солі в дійницю, пішла до Квасолі. Корівка вже втратила смак до трав, їла полин на пасовиську, і молоко від того таке гірке, що пити його було над силу, хоч баба Павлина розхвалювала його як могла, казала навіть, що молоко з полину цілюще, бо то однаково, що пити євшан–зілля.
