Заслуги Яреми перед школою були такі очевидні й незаперечні, що у відсутність Леля Лельковича він ставав для школи другим за значенням авторитетом після Кирила Лукича, учнем якого сам колись був. Недарма Аристарх казав, що йому б таких десять їдців, як Ярема Кривий, і Зелені Млини й горя б не знали (йшлося, певна річ, про роботящість Яреми). Аристарх усіляко переманював Ярему в колгосп, та так вони ні на чому й не зійшлися. Якби зійшлися, то хто ж тоді переносив би Леля Лельковича через калюжу? Дрібниця начебто, але для Яреми і те важило, він мав Леля Лельковича ніби за сина, оскільки власних дітей не зазнав. Його дружина померла вельми рано, від перших пологів, звали її Лепестиною, була то, кажуть, невеличка з себе жіночка, він легко переносив її баранцем через ту саму калюжу, через яку нині переносить Леля Лельковича. Тепер над Лепестиною стоїть високий дубовий хрест, якого кожні проводи (день поминання померлих) Ярема пов'язує новим рушником, його сам і вишиває взимку старовинним лемківським узором. Поруч із великим ледь прозирає з трави маленький хрестик для ненародженого. Вдруге Ярема не одружувався, після Лепестини у шкільній сторожці жодна жіноча нога не ступала навіть тоді, коли Ярема був іще достоту молодим і не безнадійним вдовиком. Зараз він бідкався не про свою долю, а про одруження Леля Лельковича. Він гадав, що директорам ніби й непристойно так довго воджатися із своєю долею. Кожна нова жінка, яка викликала бодай найменше захоплення у Леля Лельковича, відразу ж ставала предметом доскіпливого Яреминого розгляду на предмет одруження, а не якихось там легковажних зв'язків директора, і Ярема з виглядом пророка втручався у справу такою собі безневинною мовою: «Не підходить вона для нашої школи». Так він допоміг Лелю Лельковичу спекатись Галі Неклюдової, війкуватої дружини головного інженера заводу, яка приїздила на дамському велосипеді в Зелені Млини і вигойдувалась у гамаку, доки Лель Лелькович навчав дітей древньої історії. Сторож користався при тому такою логікою: «Якщо вона їздить від чоловіка до вас, то так вона їздитиме й від вас до іншого». Окрім того, Ярема як завгосп мав іще дбати про нормальні стосунки з заводом, де діставав жом та мелясу для шкільного підсобного господарства. Застерігав Ярема Леля Лельковича і від Пані, маючи на увазі її класове походження і те, що Микола Рак цієї красуні не віддасть по–доброму, а битись за неї Лелю Лельковичу не випадало з усіх міркувань, а найперше з міркувань суто етичних. Про неї кинуто було ту саму фразу іще минулої осені, коли Ярема переносив Леля Лельковича через калюжі на буряковий бал.

— Лелю Лельковичу, — зупинився Ярема посеред калюжі, чого раніше собі не дозволяв, а тихо долав баговиння.

— А що? — запитав згори Лель Лелькович.

— Облиште її.

— Кого? Паню?..

— Паню ж…

— Чому це раптом?

— Не підходить вона для нашої школи походженням. Про інше я вже й мовчу, хоч жінка вона й гарна.

Виніс директора на сухе, чоботи аж горіли, на їх носах гралися зорі, Лель Лелькович подякував, засміявся, а Ярема побрів назад, збурюючи прибулу після останніх дощів воду, на яку, ледь вона зальодіє, висипатиме весела юрба школяриків, щоб політати тут на самих підківках.

Аж тут барабанщиця. Та сама Мальва, що мешкає у хаті Парнасенків з агрономом Журбою, не то чоловіком, не то чужим для неї (різні ходять пересуди); та сама Мальва, що доглядала коритця на бурячках, наповнювала їх «питвом» для метелика, а нині забралась на самий стіл цієї велетенської молотарки й орудує там в окулярах, наче сама дияволка. А чи знає вона, хто стоїть поруч неї, подає їй снопи і не спускає погляду з барабанщиці? Той, кого шукають, хто на якийсь час перетворив клуню Парнасенків на своєрідну бойню, той, хто забирав висохлі шкури з бантин, а одної пригоди повісив для Мальви та агронома мішечок м'яса на кроквині. Ні Мальва, ні агроном не повірили б нізащо, що тим злодієм воликів, бичків, корівок був Ярема Кривий в єдиному числі, тобто сам, без нікого. Ярема мав звичку перемовлятися зі своїми німими жертвами, коли вів їх до клуні, а тим справляв враження, що він не один, насправді ж сам орудував і в клуні, сам піднімав бичка чи й волика на бантину, сам і білував їх, тоді переносив м'ясо на воза, якого лишав у глинищі, й польовими дорогами добирався до колгоспної комори. А ледь сіріло, як він знову повертався до глинища, набирав глини і вже вільно, тим самим шляхом, яким доправляв м'ясо, привозив на шкільне подвір'я глину, звичайну білу глину, якою білив потім будинок школи. Так він замітав сліди на той випадок, якби супроти нього кинули собаку–шукача чи й слідопита, навіть тоді, коли люди Македонського засіли в клуні й чекали злодіїв мало не два тижні поспіль, він ухитрився кілька разів за цей час побувати у глинищі й на власні очі уздріти засідку на нього.

Лише один чоловік у Зелених Млинах знав те. Тим чоловіком був Сильвестр Маківка, геніальний музикант, який грав колись на весіллях по навколишніх селах і був тепер для Яреми спільником — не спільником, а навідником. Він називав Яремі тих заможних «індусів», чиї бички та ялівки опинялись у клуні Парнасенків, щоб урятувати життя кволим дітям.

Сильвестр Маківка оприбутковував м'ясо на вагу і потім виписував його для школи. На честь Яреми будь сказано, для себе він не виписав ні шматка, вони поклялись із Сильвестром, що не спробують з краденого, а за те будь–який суд виправдає їх, якби діло їх викрилось та набрало розголосу. Але ж із того фонду припало кілька кілограмів Мальві, яка була зовсім зачахла, і Лелю Лельковичу, ба навіть самому Аристархові (для дівчаток). Той якось запитав Маківку: «Доки ти ділитимеш того волика, якого ми вже давно з'їли?» Йшлося про старого волика, який зламав ногу на рівній дорозі і його довелося прирізати. Сильвестр Маківка ледве втримався, щоб не вибовкати Аристархові, звідкіля в Зелених Млинах прибуває м'ясо, бо ж прирізаного волика й справді з'їдено вже давно. Аристарх, звісно, й сам про дещо догадувався, як, між іншим, і Лель Лелькович, але обидва порізно удавали, що їх мало обходить, звідкіля береться м'ясо, аби тільки воно не скінчилося до часу, бо тоді знову опісніє шкільна кухня, в якій підгодовували закволілих діток.

Та ось з'явилися самі потерпілі, княженські «індуси», приїхали на однокінному возі, було їх щось шість чи й сім, дебелі й розлючені дядьки, приїхали трусити Зелені Млини, шукати своїх корівок, воликів, бичків–рогаків. Аристарх прийняв їх ґречно, як і належить приймати потерпілих, та, справившись, хто вони та які в них ветхі докази супроти лемків, випровадив їх із Зелених Млинів, а щоб реабілітувати честь села, сам і викликав Македонського. Звичайно ж, поквапився Аристарх, бо іще кілька княженських корівок Зеленим Млинам аж ніяк не завадили б. Шкільна кухня одразу відчула це, занепала, Маківка постфактум признався Аристархові про того «волика», на м'ясі якого майже всю весну тримались Зелені Млини. Довідався про те і Лель Лелькович, уже від Аристарха. Занепокоєні були обидва тією новиною, Аристарх усе хапався за голову, яку пойняла паморозь іще в громадянську війну, він ніяк не міг звикнутися з думкою, що честь Зелених Млинів заплямувала людина, на якій, як вважав Аристарх, вона певною мірою й трималась. Адже він мав шкільного сторожа за взірець совісті й працелюбства іще зі своїх шкільних років, і раптом таке гнітюче розчарування.

Лель Лелькович був у начищених Яремою чобітках, то аж підскакував від люті на сторожа, який так далеко зайшов у своєму благодійництві. «Ах, злодіяка! Я ж тобі, я ж тебе!» — вигукував Лель Лелькович на шкільному подвір'ї, так що Аристарх мусив його раз по раз зупиняти, нагадуючи: «Тихше, нас можуть почути», — хоч, окрім прив'язаного до горобини коня, на якому голова приїхав, наче й нікого із сторонніх більше не було у подвір'ї. Аристарх сказав, що десь на осінь Зелені Млини зможуть відшкодувати потерпілим їхні втрати, але ж як самим Зеленим Млинам відшкодувати свої моральні збитки — того вже Аристарх не знає.

— Скільки ж то буде голів? — поцікавився Лель Лелькович у Аристарха.