— Маківка твердить, що одинадцять. Та якщо судити по кількості м'яса, то голів було чи не більше.

На цю мить із березовим віником вийшов із сторожки Ярема Кривий, ґречно привітався з начальством і пошкутильгав собі промітати тічка для молотьби.

— Невже так багато? — підстрибнув Лель Лелькович.

— Уявіть собі. Ми з вами також дещо з'їли з тієї череди.

— Я не їв! — відсахнувся Лель Лелькович від співрозмовника. — Я не їв!..

— Їли… — заспокоїв його Аристарх. — Ви просто не знали, звідки та яловичина… Якби ви не їли м'яса, то дідька лисого мали б сили читати історію…

— Цікаво, куди він дівав шкури з тих істот?

— Просушував на бантині й повертав господарям.

— Аж у Княже?

— Так, у те саме Княже. Коли потерпілі прибули сюди, то показували мені ті записки, які знаходили в шкурах: «Дякуємо вам за бичка!», «Дякуємо вам за корівку!» Або: «Волик був гарний, з'їли ми його з великим апетитом». Я налічив тоді таких одинадцять записок. Одинадцять! — хапався за голову Аристарх. — Це ціла череда. І все молодняк. Перший сорт.

— Я того м'яса не їв! Я їв якогось старенького волика. Але ж то був наш волик. Наш! А чужих?.. Крадених!..

— З'їли, Лелю Лельковичу. Нічого відхрещуватись. Тільки він (тут Аристарх знову кивнув у бік тічка) не торкався яловичини, як твердить Маківка.

— Отож Маківка знав про це?

— Знав, гаспид.

— І Маківку треба судити?

— І Маківку…

— А скрипка ж як?

— Поживемо кілька років без скрипки… Відсидить — повернеться.

— Ну, а якщо все це забути?

— Якби клятий Маківка не сказав мені, а я — вам, а ви — іще комусь, то, певне діло, все так і минулося б.

— Я, Аристарху Паньковичу, вмію мовчати. Але разом з тим… уявіть собі, що справу викриють без нас, мимо нашої волі. Що тоді? Ми тоді попадаємо у спільники. Чи не так?

— Певна річ. Я ж про це й кажу. М'ясо їли…

— Не їв я того м'яса!

— Я вас рішуче не розумію, Лелю Лельковичу. Як же ви могли не їсти м'яса, коли я власноруч виписував квитанції для вас.

— Я ж і кажу: м'ясо старого волика, самі пліви. Сухожилля.

— А яка ж яловичина без плів?

— Ай–я–я–й! Найстрашніше — оті записки…

— На записках почерк дитячий. Ну, як дитячий. І не один, а кожного разу інший. Ось що дивує.

— Отже, їх було багато. Зграя.

— Ну, ви ж самі розумієте, що випхати вола на бантину один чоловік не може. Хоч би він був навіть сам Архімед.

— Але ж ми з вами теж дали маху. Чому б не поцікавитись, звідки м'ясо. Й не зупинити цього свавілля.

— У тому–то й річ, Лелю Лельковичу. Тому краще забути про все.

Так вони й не дійшли згоди. Коли Аристарх відв'язав коня і поїхав з подвір'я, Лель Лелькович пройшов на тік, де орудував драпаком Ярема, постояв там кілька хвилин, зжально зітхнув, наказав:

— Яремо, зайдіть до канцелярії!

— Зараз чи коли?

— Зараз зайдіть. Зараз!

— Домету і прийду. Дають нам молотарку?

— Дають на одну ніч. «Ярему Кривого», — посміхнувся Лель Лелькович.

— А коли?

— Я просив на сьогодні.

Коли Ярема зайшов, директор сидів за столом, чекав. Сторож прошкутильгав до свого стільця в куточку, та Лель Лелькович не запропонував йому сісти, і сторож стояв навитяжку, опустивши велетенські руки, які діставали до гомілок.

— Скажіть, ви раніше крали?

— Як вам сказати… Крав.

— Що?

— «Сальве» у вас крав. По одній цигарці щоранку.

— Ви ж не палите?

— Не палю. Але люблю тримати дорогу цигарку за вухом. Для фасону. Щоб діти бачили, що я дружу з вами і ви частуєте мене своїми «Сальве». Авторитет, значицця, для них, для хлопців, для куріїв… тобіж.

— А ще що крали?

— А більше нічого. — Подумав. — Ні, нічого…

— Ну, а корівок вам не доводилось?.. У Княжому та ще в деяких селах?

— Корівок? Корівок доводилось. Але ж то все «індуси». То експропріація, Лелю Лельковичу.

— Яка експропріація? Звідки ви знаєте це слово?

— А така, що то приватний сектор.

— Звідки ви знали, що то сектор приватний?

— Ми з Маківкою півсвіту знаємо. На весіллях колись грали. Він на скрипці, я — на бубні, і ще третій був із нами, Ларивон Стахів, на трубі грав, ви вже не застали його. Помер. Від труби.

— Краще б вам було померти замість нього.

— А що, вам сказано вже?

— Аристарх сказав…

— А йому ж хто?

— А йому Маківка…

— Сильвестр?!

— У нас одна Маківка. Один Маківка.

— Кривий чорт! Зрадив!

— Навіщо так? Скажіть, ви були одні чи компанія?

— Одні.

— Як же ви самі… Одні? Могли?

— А ось так. — Він підійшов до старовинної шафи з книгами Брема «Жизнь животных», обхопив її вобіруч, підняв і переніс з одного кутка в інший. Під шафою жила мишка, спала, то Лель Лелькович підхопився, підкрався до неї й, піймавши її за хвостик, пожбурив крізь відчинене вікно у двір.

— Оце і вся різниця між вами і мною… — розсміявся Ярема. — Я можу підняти шафу, а ви тільки мишу!..

— А хто писав вам записки для потерпілих?

— Ті, хто їв м'ясо.

— Діти? — вжахнувся Лель Лелькович.

— Я ж неграмотний… Тобто не такий щоб грамотний!..

— Ви втягли в це діло дітей? Школярів?

— Не я їх втяг, Лелю Лельковичу, а вони втягли мене. Очі їх кликали мене на бій за них. Адже я ніколи нічого не крав, окрім ваших «Сальве». — Він поліз шкарубкими пальцями за вухо під кепкою і дістав звідтіля цигарку: — Ось вона. Сьогодні вранці, коли чистив ваші чоботи. Дозвольте йти?

— Ідіть. Ні, стривайте! — Він підійшов, став перед цим велетнем із «Сальве» за вухом. — Нікому ні слова. Але я певен, що вас шукають. Якщо знайдуть, не вплутуйте Маківку. Другого такого геніального скрипаля в Зелених Млинах скоро не вродиться…

— Але ж хто тяг за язик цього генія?

— Не знаю, Яремо. Я з ним на весіллях не грав…

— Ларивон Стахів, ото був інструмент. Кремінь. А скрипка є скрипка…

Всю ніч не вгавала молотарка. Мальва подавала в барабан, а Ярема стояв поруч, розтинав перевесла тим самим ножем, що ним білував корівок у клуні Парнасенків. Стояв добрий і гарний гул над світом, гул радості й хліба, і вщух десь на передранні, коли і найбільше щастя не може замінити сну, надто нам, дітям. Тільки молотарка вщухла, й опала пилюка цього фантастичного єднання машини з людьми, як тік став схожим на недавнє побоїсько. Спали, хто де впав, і навіть на мішках із зерном. Мальва заснула під скиртою, знявши окуляри й розметавши руки. Лель Лелькович потерпав за окуляри, без них усе зупинилося б, то приліг поруч, надів їх собі й так заснув у окулярах, а може, й не спав, стеріг сон барабанщиці. Світанком туманець пестив її ноги, пругкі й засмаглі, під коліном проступала синенька жилка — слід материнства. Лель Лелькович чув від Аристарха, що в неї у Вавилоні син.

До них підійшов Ярема, приніс свиту й накрив тією свитою Мальву. «Роса холодна», — сказав собі й пішов тягати лантухи на горище, побоювався, щоб Аристарх не позаздрив на великий хліб й не одібрав дещо у школи, як був зробив те минулого року. Потім приїхав Журба на «біді», ходив на «побоїську», напевно, шукав Мальву. Нагледів Леля Лельковича в окулярах, став над ним, торкнув пужалном у бік. Лель Лелькович зняв окуляри, підвів голову, тоді сів.

— А де ж Мальва? — запитав Журба.

— Т–с–с–с! — посварився Лель Лелькович пальцем, ніби на учня, що порушив тишу.

— А! — зиркнув Журба на свиту, з–під якої визирали лише ступні ніг. — Я тут їй невеличкий сніданок привіз. — Він дістав з «біди» пакунок і поклав біля свити.

— Ми готуємо сніданок для всіх, — сказав Лель Лелькович.

У саду біля височенної груші гуготіло полум'я, над яким висів котел на перекладині. Кілька лемок у фартухах та білих очіпках поралися там. Різали півників для кулеша, сьоголіток, один заспівав перед смертю. Журба ще постояв якусь хвилю, кинув погляд на свиту, що нею покрили Мальву, й пішов до воріт. Поряд із воротами лежав зелений дашок, який знову поставлять на місце, коли виведуть пріч молотарку, — вона зависока для цих воріт. Але ж саме дашок у квітнику нагадав Журбі про інші ворота у такій же, як ця, школі. Скільки–бо вечорів вистояв він під ними років три тому, дочікуючись учительки з лікнепу. Красуня була, Фелікса Людвиківна. Закохався Журба у неї безумно і відважно, як необачний юнак, хоч було йому вже давно за тридцять, назнався різного в ободівській комуні, де був агрономом після технікуму, а ватажком комуни на той час була Христя Палатна, жінка самотня й примхлива, мала взири на агронома, хоч і набагато старша за нього. І ось справжня любов після всього, незалежна, вільна, рівна! Усі тоді ходили на лікнеп, то вся Ободівка знала про його стосунки з учителькою, лікнепівці не раз бачили його і самого біля воріт, бачили і з нею. Заздрість зачіпала грамотіїв. Один написав їй записку карлючками: «Феліксо Людвиківно! Кінчайте урока, бо руде опудало вже чекає на вас біля воріт». Він і справді бовванів там, була осінь, лив дощ, то стояв під зеленим дашком. І Фелікса Людвиківна вперше пройшла повз нього. Він хотів був зупинити, але вона заячала: «Не хочу! Не хочу! Не хочу!» — і побігла під зливу. Потім, під час зимової сесії, знайшла собі в Єлисаветграді військового, вискочила заміж у Миколаївські казарми.[20]