Річард відчув страшну порожнечу. Він згадував про брата, про друзів, про Зедда, про Чейза. Принаймні він не самотній. Він дивився, як Келен закидає на плечі мішок. «А у неї, — подумав Річард, — нікого немає. Навіть Сповідниць. Вона залишилася одна у всіх Серединних Землях, оточена людьми, яких намагається врятувати і які бояться і ненавидять її, або ворогами, які хочуть її убити. І немає навіть Чарівника, який міг би захистити її». Річард розумів, чому вона боялася йому про це розповісти. Адже він її єдиний друг. І не можна ж думати тільки про себе. Якщо він може бути їй тільки другом, нехай буде так, навіть якщо це вб'є його.

— Напевно, важко було розповісти мені це все? — Запитав він, вішаючи меч на пояс.

Келен закуталась в плащ, захищаючись від холодного вітру. Її обличчя знову стало непроникним. Тільки той, хто добре знав Келен, зміг би прочитати в її очах свідоцтво перенесеного болю.

— Було трохи легше вбити себе, — відповіла Келен.

Вона повернулась і пішла вперед по стежці, і він — слідом. Цікаво, якби вона все розповіла з самого початку, залишився би він з нею? Боявся б він її, як всі інші? Може, вона й була права, не наважуючись сказати йому правду, але хто знає, що б він відчував зараз, складися все інакше?

До полудня вони досягли роздоріжжя, зазначеного каменем висотою приблизно по пояс Річарду. Річард зупинився, роздивляючись вирізані там символи.

— Що означають ці знаки?

— Тут вказані дороги до різних міст і сіл і відстань до них. — Келен кивком вказала на одну з стежок. — Якщо ми хочемо уникнути зустрічі з місцевими жителями, краще повернути сюди.

— А наскільки це далеко?

Келен знову подивилася на камінь.

— Зазвичай я ходжу з міста в місто по дорогах, а не лісовими стежками. На камені теж позначено відстань тільки по дорогах, але я думаю, по стежці на кілька днів довше.

— А чи є поблизу міста?

— Так, годинах у двох ходьби Хорнерз-Мілл. А що?

— Ми могли б роздобути коней, і тоді справа пішла б куди швидше.

Вона подивилася на дорогу, що веде в Хорнерз-Мілл, немов намагаючись розгледіти звідси далеке місто.

— В Хорнерз-Мілл обробляють дерево, там — лісопилка. У них повинно бути багато коней, але для нас це може виявитися не так добре, як ти думаєш. Я чула, що вони прихильники Д'хари.

— Все ж можна подивитися, чи є коні. Можливо, так ми виграємо день шляху. У мене є срібло і пара золотих злитків, так що ми в змозі заплатити.

— Ну, якщо бути обережним, то можна і подивитися. Тільки не надумай показувати їм золото і срібло з клеймом Вестланда: у всьому, що йде із заходу, ці люди бачать загрозу. Небилиці і забобони, ну ти сам знаєш.

— Ну і що ти пропонуєш? Вкрасти коней?

— Хіба ти вже забув? — Здивувалася Келен. — З тобою Мати-сповідниця. Мені варто лише попросити.

Річард постарався, щоб його обличчя не виявило невдоволення.

— Гаразд, там видно буде.

Хорнерз-Мілл стояв на високому березі річки Каллісідрін, яка давала енергію для лісопилки і забезпечувала сплав колод. У річку також зливали промислові відходи. Зношені будівлі лісопилки височіли над іншими. Складські приміщення були забиті пиломатеріалами. Ще більше дощок лежало під парусиною в очікуванні навантаження на баржі або на вози. За лісопилкою на схилі приліпилися будиночки, схожі на бараки, що стали, на жаль, постійним житлом.

Уже здалеку подорожні помітили, що в місті щось не так. На тартаку було підозріло тихо, на вулицях — ні душі. Місто, завжди жваве, раптом завмерло і спорожніло: ні людей, ні собак. Лише зрідка чулося ляскання парусини та деренчання шматків металевої обшивки.

Підійшовши ближче, вони відчули, що вітер доносить не тільки звуки. Вітер доносив запах. Запах смерті. Річард мимоволі схопився за меч.

Вони побачили лежачі в калюжах дивно розпухлі мертві тіла, навколо яких вилися хмари мух. Мерці лежали біля будинків, немов складене в купи опале листя. У багатьох були страшні рани, в тілах стирчали уламки списів. Розбиті двері звисали з петель, або валялися на дорозі разом з розкиданим начинням, одягом і уламками меблів. Вибиті вікна, зруйновані будинки… Річард з Келен прикрили плащами носи.

— Це Рал? — Запитав Річард.

Келен придивилася до трупів, не підходячи до них близько.

— Ні. Рал вбиває інакше. Схоже, тут був бій.

— Швидше бійня.

Вона кивнула.

— Пам'ятаєш убитих з Племені Тіни? Рал завжди вбиває однаково. Тут інше.

Вони йшли обережно, намагаючись триматися подалі від середини вулиць, ступаючи часом на засохлу кров. Всі магазинчики були розграбовані. Що не могли винести, то знищили. Келен потягнула Річарда за рукав. На стіні будинку кров'ю було написано:

— Що це, по-твоєму, значить? — Пошепки запитала вона, ніби мертві могли її почути.

Річард втупився на криваві літери.

— Нічого не розумію. — Він ще раз похмуро перечитав напис.

Тут Річард зауважив стоячий перед коморою візок, навантажений одягом і домашнім начинням. Вони перезирнулися. Тут був хтось живий, і цей хтось навіть збирався в дорогу.

Річард обережно увійшов в дверний отвір. Келен послідувала за ним. В напівтемряві можна було розрізнити повалені мішки з зерном і поламані бочки. Річард з Келен постояли біля входу, поки очі не звикли до темряви. Вони помітили на курній підлозі свіжі сліди. Найбільше було маленьких, дитячих. Нарешті Річард розгледів зіщулених від страху людей позаду стійки. Він не став виймати меч з піхов.

— Я не заподію вам зла, — лагідно сказав він. — Виходьте.

— Ти солдат Народної армії світу? Ви прийшли врятувати нас? — Запитала жінка.

Річард і Келен похмуро перезирнулися.

— Ні, — відповіла Келен. — Ми… просто подорожні.

У жінки було брудне заплакане обличчя. Темно-коричневе плаття було порване і пом'яте. Річард прибрав руку з меча, щоб не лякати незнайомку. Губи її затремтіли. Вона намагалася в потемках розгледіти обличчя подорожніх. Нарешті жінка махнула рукою іншим, показуючи, що можна виходити. Перед Річардом і Келен постали шестеро дітей — п'ять дівчаток, хлопчик — і старий зі старою. Діти тут же вчепилися за жінок, дорослі подивилися на Річарда і перевели погляд на його супутницю. Очі їх розширилися від страху і подиву, вони знову зіщулилися. Річард спершу здивувався, але потім зрозумів, куди направлені всі погляди — на волосся Келен.

Дорослі впали на коліна і опустили голови. Діти мовчки зарилися в спідниці. Покосившись на Річарда, Келен показала їм знаком, щоб вони встали.

— Встаньте, — звеліла вона, — не треба цього. Встаньте.

Збентежені, вони підняли голови і, дивлячись на руки Келен, неохоче корилися.

— Як скажеш, Мати-сповідниця, — промовила тремтячим голосом та, що була молодша. — Прости нас, Мати-сповідники, ми… тебе не впізнали… в цьому одязі. Прости нас, ми люди прості, вибач…

Келен м'яко перервала її:

— Хто ти?

Жінка низько вклонилася їй і так і залишилася стояти, зігнувшись.

— Я Регіна Кларк, Мати-сповідниця.

Келен взяла її за плечі і змусила випрямитися.

— Що тут сталося, Регіна?

Очі Регіни Кларк наповнилися слізьми, вона кинула переляканий погляд на Річарда. Келен теж подивилася на нього.

— Річард, — тихо сказала вона, — чому б тобі не вивести звідси старого і дітей?

Річард зрозумів, що жінки бояться говорити при ньому. Він подав руку зігнутому старому і вивів разом з ним на вулицю чотирьох дітей. Дві дівчинки, найменші, не захотіли йти. Келен знаком дала йому зрозуміти, що не треба наполягати.

Дітлахи сіли на східцях, притиснувшись один до одного, дивлячись перед собою незрячими очима. Ніхто не відповів Річарду на питання, як кого звуть. Якщо вони й дивилися на нього, то крадькома, злякано, бажаючи переконатися, що він до них більше не підійде. Старий, коли Річард запитав його ім'я, здається, не розчув.

— Ти можеш розповісти, що тут сталося? — Запитав Річард.

Той лише злякано подивився на дорогу.