Річард повернувся до дверей і виглянув назовні.

— Не можу в це повірити. Світ от-от кане в небуття, а ця стара загадує нам загадки. — Він ударив кулаком по одвірку. — Вона повинна була нам сказати!

— Річард, може, у неї була на те причина, може, це був єдиний спосіб.

Він задумливо дивився на вулицю.

— Якщо виникне потреба… Так вона сказала. Як вода. Вода має цінність лише для того, хто помирає від спраги. Потопаючому від неї мало толку і велика біда. Так ось як вона намагалася нас попередити. Велика біда. — Річард повернувся, взяв мішок і заглянув всередину. — Минулої ночі камінь був. Що ж з ним могло статися?

Обидва одночасно підняли голови. Очі їх зустрілися.

— Сіддін, — разом сказали вони.

Покидавши мішки, обидва вибігли на вулицю і помчали до того майданчика, де в останній раз бачили Савідліна. З криками «Сіддін, Сіддін!» вони мчали вперед, не розбираючи дорогу. Люди шарахалися в сторони. Коли Річард і Келен добігли до майданчика, натовп уже був в паніці, не розуміючи, що діється. Старійшини повернулися на поміст. Птахолов піднявся навшпиньки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Мисливці за його спиною підняли луки.

Келен побачила Савідліна, переляканого, не розуміючого, навіщо вона кличе його.

— Савідлін, — закричала Келен, — знайди Сіддіна! Скажи йому, щоб не відкривав торбинку!

Савідлін зблід, озирнувся в пошуках сина і кинувся в натовп, намагаючись відшукати хлопчика. Голова його мелькала то тут, то там серед метушіння людей. Везелен ніде не було видно. Річард і Келен побігли в різні боки. Натовп прийшов в замішання. У Келен серце пішло в п'яти. Якщо Сіддін відкрив мішечок…

І тут вона побачила його…

Народ відринув від місця, де сидів хлопчина, не звертаючи ані найменшої уваги на паніку. Він сидів в грязі і тряс в кулачку шкіряний мішечок, намагаючись дістати камінь.

— Сіддін! Ні! — Повторювала Келен, рвонувшись до нього. Але дитина не чула її криків. Може, йому не вдасться дістати камінь. Він всього лише маленький, беззахисний хлопчик. «Будь ласка, — подумки благала вона, — нехай доля буде до нього добра!»

Камінь випав з мішечка і плюхнувся в бруд. Сіддін посміхнувся і підібрав його. Келен похолола.

В повітрі почали згущуватися тіні. Вони кружляли, як клапті туману в сиром повітрі, наче озираючись по сторонах. Тіні попливли до Сіддіна.

Річард кинувся до дитини.

— Келен! Забери у нього камінь! Поклади назад в мішок! — Встиг крикнути він.

Меч миготів в повітрі, розсікаючи тіні. Річард мчав до Сіддіна. Коли клинок проходив крізь черговий привид, той вигукував в агонії і розпадався на частини. Почувши несамовиті крики, Сіддін підняв голову і завмер, широко розкривши очі. Келен крикнула, щоб він схвавав камінь в мішечок, але хлопчик не міг поворухнутися. Він чув інші голоси. Келен стрімко мчала вперед, відскакуючи від напливаючих привидів.

Поруч з нею просвистіло щось чорне. У Келен пересохло в горлі. Ще раз, тепер позаду. Стріли. Повітря наповнився стрілами: Птахолов наказав мисливцям стріляти по тінях. Стріли летіли прямо в ціль, проходили крізь тіні, як крізь клапті туману. Келен знала: варто тільки отруєного наконечнику зачепити її або Річарда, як вони загинуть. Тепер їй доводилося ухилятися не тільки від привидів, а й від стріл. Ще одна пронеслася зовсім поруч: Келен встигла пригнутися тільки в останній момент. Наступна ткнулася в бруд біля її ноги.

Річард підбіг до малюка, але не зміг дотягнутися до каменя. Залишалося одне: відчайдушно битися із наступом примарами. Він не міг зупинитися, не міг підібрати камінь.

Келен була занадто далеко: вона не могла бігти навпростець, розтинаючи перед собою тіні. Келен знала, що дотик тіні означає смерть. Привиди заповнили весь простір. Навколо неї був один сірий лабіринт. Річарду вдалося розчистити коло над Сіддіном, але з кожною секундою коло ставав все вужче. Шукач відчайдушно розмахував мечем, міцно стискаючи обома руками зброю. Зупинись він хоча б на мить, і кільце зімкнеться. Тіням не було числа.

Келен не могла пробитися вперед. Всюди кружляли чорні тіні, летіли отруєні стріли. Кожен раз, коли перед нею з'являвся просвіт, чергова стріла змушувала її відскакувати в сторону. Келен знала, що Річарду довго не протриматися. Як би він не бився, коло ставало все менше і менше. Їх єдина надія — Келен, але вона була ще надто далеко.

Повз Келен просвистіла ще одна стріла. Оперення зачепило волосся дівчата.

— Припиніть! — Гнівно крикнула вона Птахолову. — Нехай не стріляють! Ви вб'єте нас!

Птахолов в розгубленості послухався її слів і неохоче подав знак лучникам. Ті одразу витягли ножі і кинулися на привидів. У них не було ні найменшого уявлення, що це таке. Всім загрожувала загибель.

— Ні! — Закричала Келен, потрясаючи кулаками. — Якщо ви доторкнетеся до них, ви помрете! Назад!

Птахолов підняв руку, зупиняючи своїх людей. Келен знала, як йому зараз. Як він безпорадний. Птахолов мовчки дивився, як Келен, прослизаючи між літаючих тіней, повільно пробирається до Сіддіна і Річарда.

Раптово вона почула інший голос. Це кричав Тоффалар:

— Зупиніть чужинців! Вони борються з духами наших предків! Стріляйте в них! Стріляйте в чужинців!

Невпевнено переглянувшись, мисливці потягнулися за стрілами. Вони не могли не послухатися старійшину.

— Стріляйте! — Волав той, потрясаючи кулаками. Обличчя старого вкрилося плямами. — Ви чуєте мене! Стріляйте в них!

Мисливці підняли луки. Келен пригнулась, готова кинутися в сторону. Птахолов виступив вперед і, піднявши руку, скасував наказ. Між ним і Тоффаларом почалася перепалка, але Келен не чула слів. Не втрачаючи ні секунди, вона зробила крок вперед, прослизнувши під витягнутими руками пропливаючих привидів.

Краєм ока Келен помітила Тоффалара. В руці у нього був затиснутий ніж. Старий біг до неї. Келен відвернулася в сторону. Рано чи пізно він наткнеться на тінь і загине. Тоффалар раз у раз зупинявся, підносячи молитви тіням, але Келен не розрізняла слів. Коли вона глянула на Тоффалара ще раз, той уже здолав більшу частину шляху. Як не дивно, він ще не наткнувся на примар. Перед ним незрозумілим чином розкривався прохід. Забувши про все, старий мчав стрімголов. Обличчя його було спотворено гнівом. І все ж Келен не вірила, що він до неї добереться: ось-ось Тоффалар торкнеться тіні і попрощається з життям.

Келен подолала порожній простір і тут виявила, що від Річарда і Сіддіна її відділяє непрохідне кільце тіней. І ніякого просвіту. Келен метнулася вправо, потім вліво в марній надії відшукати найменшу щілину. Вона була так близько, і в той же час так далеко. Тіні почали оточувати і Келен. Кілька разів їй ледве вдалося ухилитися в самий останній момент. Річард тривожно озирався на всі боки, намагаючись розгледіти, де Келен. Кілька разів він намагався пробитися до неї, але безуспішно: варто було йому трохи відійти, як примари підлітали до Сіддіна.

Раптом Келен побачила, як майнув у повітрі сталевий клинок. Тоффалар. Він щось кричав у нестямі від злості, але Келен не розрізняла слів. Вона побачила ніж і все зрозуміла. Тоффалар хоче вбити її. Келен ухилилася від удару. Тепер її черга.

І тут вона зробила помилку.

Сповідниця вже зібралася торкнутися Тоффалара, але в останній момент помітила спрямований на неї погляд Річарда. Келен зупинилася при думці про те, що він побачить всю силу її могутності. Вона упустила час. Річард закричав, попереджаючи її про небезпеку, і відвернувся, відбиваючи атаки примар.

Ніж Тоффалара встромився Келен в праву руку і відскочив від кістки. Біль і жах пробудили в ній лють. Обурення на себе, на свою дурість. Тепер вона не стала зволікати. Лівою рукою Келен схопила Тоффалара за горлянку і відчула, як від її хватки у старого зникло дихання. Їй достатньо було тільки доторкнутися. Вчепитися ворогові в горло її змусила лють.

Незважаючи на крики і зойки жаху, що доносилися з натовпу, незважаючи на моторошні завивання примар у Келен в голові несподівано прояснилося. Вона ніби відсторонилася. У крижаний спокій і внутрішню тишу. Тишу того, що вона готувалася зробити.