— А інші? Де вони? — В жаху запитала Келен. — Ми повинні їх знайти.

Келен відскочила від нього і побігла назад. Річард схопив дівчину за руку, мало не збивши її з ніг.

— Залишайся тут! — Гаркнув він куди більш злобно, ніж було потрібно, і штовхнув її на землю.

Зедд лежав без свідомості. Річард схилився над старим, і в цей момент щось промайнуло у нього над головою. Гнів вирвався на свободу. Одним ударом меча Річард розсік чорну тінь. Обрубок з пронизливим криком кинувся до кордону. Чорні недоноски миттєво розтанули в повітрі. Річард однією рукою підхопив Зедда, перекинув його через плече, відніс до Келен і дбайливо опустив на землю. Келен поклала голову Чарівника собі на коліна, перевіряючи, чи не поранений він. Річард, пригинаючись, побіг назад, але всупереч очікуванням на нього ніхто не напав. Річард хотів зустріти ворога, битися з ним, знищити його. Чейз лежав на землі, придавлений поваленим деревом. Річард вхопився за кольчугу і витягнув вартового кордону. Кров сочилася з рани на голові Чейза. На обличчя налипли грудки бруду.

Річард замислився, не знаючи, що робити. Підняти Чейза однією рукою він не міг. Випустити меч — не наважувався. Він не хотів кликати на допомогу Келен, не можна піддавати її небезпеці. Річард міцно вхопив Чейза за шкіряну сорочку і поволік його по слизькій траві. Це виявилося нелегко: раз у раз доводилося огинати звалилися дерева. Річарда дивувало, що на нього ніхто не нападає. Може, він поранив цю тварюку або навіть убив її? Цікаво, чи можна вбити мерця? Меч має магію. Але Річард не був впевнений в тому, що меч може вразити мертвого. Він навіть не був повністю впевнений в тому, що ті, хто всередині кордону, дійсно мертві. Нарешті він дотяг Чейза до Зедда і Келен і підтягнув йогодо них. Чарівник все ще був без свідомості.

Келен зблідла від тривоги.

— Що нам робити?

Річард озирнувся.

— Нам не можна більше тут залишатися. Але ми не можемо їх кинути. Давай покладемо їх на спини коней і поїдемо. Як тільки відійдемо на безпечну відстань, негайно займемося їх ранами.

Хмари згустилися, на землю лягла волога пелена туману. Річард подивився по сторонах, відклав меч і з легкістю перекинув Зедда через сідло. З Чейзом було складніше. Мало того, що страж кордону був величезного зросту, він ще весь був обвішаний зброєю. Кров уже просочила його густе волосся. Якщо покласти його на коня, кровотеча посилиться. Річард зрозумів, що так не годиться. Він швидко дістав з заплічного мішка ом-траву і клапоть тканини. Річард розім'яв листя, щоб проступив цілющий сік, і притиснув їх до рани, а Келен зробила Чейзу пов'язку. Ганчірка негайно просочилася кров'ю, але Річард знав: ом-трава зупинить кров.

Річард підсадив Келен в сідло. Він прекрасно розумів, що ноги її болять куди сильніше, ніж здається. Річард передав дівчині поводи коня Зедда, а сам повів коня Чейза. Він знав, що стежку відшукати непросто. Туман все згущався, і навколо майже нічого не було видно. Здавалося, з туману на них з усіх боків дивляться примари. Він не знав, що краще: їхати попереду Келен або позаду неї. Не знав, як її захистити. Річард поїхав поруч. Він не став прив'язувати до сідел поранених друзів, і ті легко могли зісковзнути на землю. Їхати доводилося повільно. Мертві дерева здавалися абсолютно однаковими. Повалені стовбури не давали рухатися по прямій. Річарду раз по раз доводилося спльовувати залітаючих в рот комарів.

Все небо було однаково темним, сіро-сталевим, і не було ніякої надії відшукати сонце, щоб вибрати потрібний напрямок. Незабаром Річард зовсім втратив орієнтацію. Здавалося б, вони давно вже повинні були виїхати на стежку. Річард примічав якесь дерево попереду і, доїхавши до нього, вибирав наступне, далі, намагаючись рухатися по прямій. Він знав, що для цього в межах видимості повинні знаходитися принаймні три дерева, але ялини миттєво зникали в густому тумані. У нього вже не було впевненості, що він не йде кругами. Але навіть якщо вони їдуть по прямій, залишався питання, в якій стороні стежка.

— Ти впевнений, що ми правильно їдемо? — Запитала Келен. — Тут все здається однаковим.

— Ні, але принаймні поки ми не натрапили на кордон.

— Ти не вважаєш, що нам слід зупинитися і подбати про них?

— Надто ризиковано. Я не знаю, де ми знаходимося. Підземний світ може опинитися в десяти кроках звідси.

Келен тривожно озирнулася навколо. Річард відмовився від думки залишити її тут з Зеддом і Чейзом, а самому вирушити на пошуки стежки. Він боявся, що не зможе знайти дорогу назад. Краще триматися разом. Він уже почав турбуватися, що не зможе відшукати дорогу до настання темряви. І як тоді врятуватися від гончих серця? Якщо пси нападуть всією зграєю, не допоможе навіть чарівний меч. Чейз сказав, що вони повинні до ночі добратися до драговин. Але не сказав, чому вони можуть служити притулком. Куди не глянь, скрізь було одне і те ж: безкрайнє буре болото і сірі скелети дерев.

Річард побачив зліва від себе дуб. Потім ще кілька дерев. Деякі навіть були покриті листям, темно-зеленим, вологим від туману. Тут вони ще не проїжджали. Річард взяв трохи праворуч, тримаючись краю болота. Він сподівався, що тепер до стежки недалеко.

З кущів, що росли під дубами, за ними стежили мовчазні тіні. Річард сказав собі, що це всього лише гра уяви. Не було ні вітерця, ні шереху, ні звуку. Незважаючи на те, що в цих місцях заблукав б хто завгодно, Річард був злий на себе. Він провідник, і для нього це було непробачно.

Побачивши нарешті стежку, Річард полегшено зітхнув. Вони швидко спішилися і оглянули своїх підопічних. Зедд був все в тому ж стані, але у Чейза принаймні зупинилося кровотеча. Річард не уявляв собі, як їм можна допомогти. Він навіть не знав, втратили вони свідомість від удару або ж їх стан викликано особливою магією кордону? Келен теж цього не знала.

— Як ти думаєш, що нам робити? — Запитала вона.

Річард постарався приховати занепокоєння.

— Чейз сказав, що, якщо ми не доберемося до драговин, до нас доберуться гончі. Якщо ми залишимося тут, чекаючи, поки Зедд з Чейзом прийдуть в себе, нічим хорошим це не закінчиться. Хіба що нас наздоженуть гончі. Наскільки я розумію, у нас є два варіанти: залишити їх тут або взяти з собою. Але я ні за що їх не кину. Давай прив'яжемо їх до сідел і рушимо в сторону драговини.

Келен погодилася. Вони поспішно приступили до роботи. Річард змінив Чейзу пов'язку і злегка промив рану. Туман змінився дрібним дощем. Річард переворушив дорожні мішки і знайшов в них ковдри, загорнуті в непромокальну тканину. Він укутав друзів ковдрами, прикрив тканиною від дощу і перев'язав навхрест мотузкою.

Коли вони закінчили, Келен раптово обняла Річарда і притиснулася до його грудей. Перш ніж він встиг зробити відповідний рух, дівчина вже відскочила в бік.

— Дякую, що врятував мене, — ласкаво сказала вона. — Кордон наводить на мене жах. — Вона безпорадно подивилася на нього. — А якщо нагадаєш мені, що я просила тебе за мною не повертатися, я дам тобі стусана. — Очі її посміхалися з-під опущених він.

— Ні словом. Обіцяю.

Він усміхнувся у відповідь і натягнув їй на голову капюшон, дбайливо прибравши туди волосся. Потім накинув капюшон сам, і вони рушили в путь.

Ліс був абсолютно пустельним. Дощ сочився крізь листя і капав на голови подорожнім. Гілки тягнулися до стежки, як кігті хижого птаха, спраглого схопити вершників і коней. Коні самі намагалися триматися середини стежки і пряли вухами. Тут був такий густий підлісок, що не залишалося ніякої надії звернути в ліс в разі погоні. Келен щільніше загорнулась в плащ. Вибору не залишалося: просуватися можна було тільки по стежці, або вперед, або назад. Але шляху назад не було. Вони їхали вперед весь день до самого вечора.

Сіре світло минаючого дня почало згасати, а вони все ще не доїхали до драговини, і було абсолютно незрозуміло, скільки ще залишалося їхати. З хащі донеслося завивання гончих. У вершників перехопило подих.

Гончі наближалися.

Коней вже можна було не пришпорювати. Вони летіли як вітер, і вершники навіть не намагалися стримати їх біг. Коней підганяли завивання гончих серця. З-під копит летіли бризки води і бруду, дощ струмками стікав по змилених боках, але бруд знову налипав коням на ноги і животи. Коні відповідали переляканим іржанням на кожне нове завивання гончих.