— Так краще?

Хлопчик кивнув. Його нижня губа все ще тремтіла.

— Ти злякався того, високого, з чорною смугою? — Дитина знову кивнула. — Він тебе образив? Він доторкався до тебе там, де не слід?

Хлопчик негативно похитав головою. У його нерухомому погляді була суміш обурення і переляку. З білого піску йому на шию вповзла мураха.

— Як тебе звуть? — Знову запитав Рал. Хлопчик не відповів. Магістр пильно вдивлявся в карі очі. — Ти знаєш, хто я?

— Даркен Рал, — нерішуче сказав хлопчик.

Рал поблажливо посміхнувся.

— Батько Рал, — поправив він.

Хлопчик пильно подивився на нього.

— Я хочу додому.

Мураха поповзла по підборіддю.

— Звичайно, хочеш. — В голосі Рала звучали турбота і співчуття. — Повір, я не заподію тобі зла. Ти тут тільки для того, щоб допомогти мені в одному важливому обряді. Ти — почесний гість, покликаний представляти чистоту і силу. Я вибрав тебе тому, що багато про тебе чув. Кажуть, ти дуже добрий і красивий хлопчик. Я не чув про тебе нічого поганого. Мені сказали, що ти сильний і дуже талановитий. Це правда?

Дитина зніяковіла і відвела очі.

— Ну, я думаю, так. — Він знову подивився на Рала. — Але я сумую за мамою і хочу додому. — Мураха вже повзла по щоці.

Даркен Рал задумливо подивився на хлопчика і кивнув.

— Розумію. Я теж сумую за мамою. Вона була така славна, я так любив її. Вона дбала про мене. Коли я допомагав їй по дому, вона готувала мені особливу вечерю. Все, що мені хотілося.

Очі хлопчика розширилися.

— І моя мама так робить.

— Так, це були чудові часи. Я тоді жив з мамою і татом. Ми дуже любили один одного, і нам завжди було весело. А мама так заразливо сміялася! Коли батько розповідав нам якусь кумедну історію, вона жартувала над ним, і ми всі реготали до сліз.

У хлопчика засяяли очі. Він ледь усміхнувся.

— А чому ти по ній сумуєш? Вона що, поїхала?

— Ні, — Рал зітхнув. — Мої батьки померли від старості. Вони прожили довге життя, але я все ще сумую за ним і чудово розумію, як ти сумуєш за своїми.

Хлопчик слабо кивнув. Губа більше не тремтіла. Мураха вже забралася на перенісся. Дитина зморщилася, намагаючись його струсити.

— Спробуй просто отримувати задоволення від того, що є зараз. Ти і озирнутися не встигнеш, як повернешся додому.

Хлопчик знову кивнув.

— Мене звати Карл.

Рал посміхнувся.

— Дуже приємно, Карл. — Він нахилився і обережно струснув мурашку.

— Спасибі, — з полегшенням зітхнув Карл.

— Для того я і тут, Карл. Щоб бути твоїм другом і допомагати тобі, чим зможу.

— Якщо ти мій друг, відкопай мене і відпусти додому. — В очах Карла блиснули сльози.

— Потерпи, сину мій. Залишилося недовго. Я хотів би зробити це прямо зараз, але народ Д'хари сподівається на мене і чекає від мене захисту. Я повинен захистити д'харіанців від злих людей, які збираються вбити їх. Я повинен зробити все, щоб врятувати їх. І ти повинен мені в цьому допомогти. Ти приймеш участь в одному дуже важливому обряді, який врятує маму і тата від смерті. Ти ж хочеш врятувати маму? Так, сину мій?

Смолоскипи мерехтіли і тріщало. Карл думав.

— Взагалі-то так. Але я хочу додому. — Губи Карла скривилися. Даркен Рал заспокійливо провів рукою по волоссю хлопчика, потім скуйовдив і знову пригладив їх.

— Я все розумію. Але постарайся бути сміливим. Я нікому не дам тебе в образу, обіцяю. Я сам буду охороняти тебе. — Він обдарував Карла теплою посмішкою. — Ти не голодний? Може, ти хочеш їсти?

Карл негативно похитав головою.

— Ну що ж, вже пізно. Тобі пора спати. Я пішов. — Він підвівся і розправив одяг, струшуючи налиплі травинки.

— Батько Рал…

Рал зупинився і подивився на хлопчика.

— Так, Карл?

По щоці Карла скотилася сльоза.

— Мені страшно одному. Ти б не міг залишитися?

Магістр з ніжністю подивився на хлопчика.

— Звичайно, сину мій. — Батько Рал знову опустився на траву. — Я буду з тобою стільки, скільки ти захочеш. Навіть всю ніч, якщо попросиш.

Річард і Келен обережно ступали по кам'янистому схилу, перебираючись через стовбури, розводячи гілки. Всюди сяяло зелене світло. Переливчасті пласти — стіни кордону — тиснули з обох сторін. Все інше тонуло в темряві. Річард і Келен намацували прохід.

Обидва одночасно прийшли до одного рішення. Ззаду невблаганно насувалися тіні і хвати. Не можна було ні повертатися, ні стояти на місці. Залишалося одне — йти вперед. І вони зробили крок в тіснину.

Річард прибрав некорисний тепер нічний камінь: стежки вже не існувало, а світло каменю тільки заважало розрізняти, де зелене сяйво переходить в зелену стіну. Річард не став класти камінь в шкіряний мішечок, а просто опустив у кишеню, щоб відразу ж дістати при необхідності.

— Нам вкажуть шлях стіни кордону, — сказав він, і луна відповіло з темряви. — Іди повільно. Якщо одна зі стін потемніє, не роби наступного кроку, відійди трохи в сторону. Так ми зможемо залишитися між стінами і минути прохід.

Келен не вагалася: хвати і тіні — вірна смерть. Вона взяла Річарда за руку і пішла вперед, в зелене сяйво. Пліч-о-пліч вони вступили в невидимий прохід. У Річарда відчайдушно забилося серце. Він намагався не думати про те, що вони роблять — наосліп йдуть між стінами кордону.

Він знав, на що схожий кордон, встиг розгледіти його, коли був з Чейзом, і потім, коли темна тварюка хотіла поцупити Келен. Він знав, що, якщо вступити в темну стіну, повернення не буде, але якщо не виходити з зеленого сяйва, ще залишається шанс.

Келен зупинилася. Вона підштовхнула його вправо, значить, наблизилася до стіни. Тепер стіна з'явилася праворуч від нього. Вони вирівнялися і пішли вперед, виявивши, що, якщо просуватися повільно і обережно, можна пройти між двох стін, тримаючись за тонку ниточку життя, оточену володіннями смерті. Весь досвід провідника виявився тепер даремний. В Зрештою Річард залишив спроби розібратися, де проходила стежка. Він довірився тиску стін, який відчувався з обох сторін, і дозволив цій невидимій силі бути своїм провідником. Вони просувалися дуже повільно, не бачачи ні залишків стежки, ні кам'янистого схилу. Нічого, крім тісного світу сліпучо зеленого сяйва, подібно бульбашки життя, що безпорадно пливе в безкрайньому морі смерті і пітьми.

Бруд проник Річарду в черевики, страх проник йому в серце. Вони навіть не могли обійти перешкоди, що траплялися на шляху — кожен наступний крок диктували стіни кордону. Іноді доводилося перебиратися через повалені дерева, іноді — через валуни, іноді — хапаючись за виступаючі корені, через рівчаки. Річард і Келен мовчки допомагали один одному, підбадьорюючи один іншого тільки потиском руки. Варто було зробити крок чи два в бік, як у зеленому сяйві виникала темна стіна. Коли стежка повертала, темна стіна з'являлася знову. Вони безладно металися від стіни до стіни, з'ясовуючи, куди повернула стежка. Всякий раз, коли перед ними вставала стіна, обидва намагалися якомога швидше відійти від небезпеки, і всякий раз холодні мурашки пробігали у Річарда по спині.

Річард відчув, що в нього болять плечі. М'язи мимоволі стискалися від напруги, подих почастішав. Він розслабився, глибоко зітхнув, помахав руками і знову взяв Келен за руку. Річард подивився на неї і посміхнувся. Лице Келен було залито зеленим примарним світлом. Вона посміхнулася у відповідь, але Річард зауважив жах, який таївся в глибині її очей. «Принаймні, — подумав він, — кістки охороняють нас від тіней і від звірів». Та й через стіни теж ніхто не з'являвся.

Річард майже фізично відчував, як з кожним кроком його залишає воля. Час став абстрактним поняттям, втративши всяке конкретне значення. Він вже не знав, скільки годин, а може бути, днів, йде через тіснину. Річард зрозумів, що хоче тільки одного — спокою. Тільки б цей жах скоріше залишився позаду. Тільки б знову опинитися в безпеці. Страх потроху почав притуплятися. Кожен крок коштував величезної напруги.