— Шкатулка в безпеці, — сказав Чарівник, — це найголовніше. Через п'ять днів, починаючи із завтрашнього, настане перший день зими, і Даркен Рал загине. Після цього ми знову побачимо Річарда, а можливо, навіть і раніше.

— Якщо хочете, я можу привести вас туди і раніше, — пробурчав Чейз.

Скарлет, накренившись, різко змінила напрям польоту. Річард мертвою хваткою вчепився у величний червоний гребінь драконихи. Всупереч очікуванням, на повороті його не знесло вбік, а тільки сильніше придавило до лускатої драконячої спини. Цей політ викликав в ньому п'янке почуття захоплення, змішаного з жахом. Часом Річарду здавалося, ніби він застиг на краю неймовірно високої скелі, яка зірвалася з місця і мчить невідомо куди.

У перший момент, коли Скарлет злетіла в повітря, у Річарда дух перехопило від захоплення. Тепер він згадував про це з легкою усмішкою бувалого наїзника. Але тоді він із завмиранням серця стежив, як легко і впевнено розсікає дракониха повітря величезними крилами, з кожним помахом піднімаючись все вище і вище, прямуючи прямо до хмар. Він відчував, як перекочуються під ним потужні м'язи Скарлет, і, сидячи на її спині, відчував себе впевнено і надійно. Коли ж Скарлет раптово склала крила і каменем спікірувала вниз, а зустрічний вітер вдарив Річарду в обличчя, у нього раптово збилося дихання, і на очах виступили сльози. Дракониха настільки стрімко мчала до землі, що Річард відчув різкий приступ нудоти. І тоді він зрозумів, наскільки зухвалою була сама думка осідлати дракона.

— Ти їх бачиш? — Прокричав він крізь завивання вітру.

У відповідь дракониху невдоволено загриміла. В наступаючих сутінках гари здавалися чорними крапками, які метушливо снують серед валунів. Від палаючого джерела піднімалася хвиля смердючих випарів. Навіть на такій висоті Річард чітко розрізняв запах. Скарлет злетіла ще вгору, змусивши його міцніше стиснути ноги, і круто повернула праворуч.

— Їх там дуже багато, — крикнула дракониха, повернувши голову. Величезне жовте око очікувально втупилося на Шукача.

— Давай туди, за пагорби! — Річард махнув рукою в потрібному напрямку. — Головне, щоб нас не засікли гари.

Скарлет енергійно запрацювала крилами, набираючи висоту. Коли гари залишилися далеко внизу, вона легко засковзала в повітрі, віддаляючись від Палаючого джерела. Перелетівши гряду горбів, дракониха кинулася вниз, до невеликого майданчика серед скель, на який вказав їй Річард. Один безшумний помах крил, і вона м'яко приземлилася прямо біля входу в печеру. Дракониха опустила шию, всім своїм виглядом показуючи, що не має наміру терпіти на собі наїзника довше, ніж необхідно. Річард, не зволікаючи, зіскочив на землю.

Голова Скарлет загойдалася поруч з ним. Жовті очі драконихи злобно виблискували.

— Там дуже багато гарів. Даркен Рал прекрасно знає, що в такій кількості мені їх не здолати. Ось чому він зігнав цих тварюк в зграю: на випадок, якщо я все ж знайду яйце. Ти начебто збирався щось придумати. Ну так що?

Річард кинув погляд на зяючий чорнотою вхід до печери. Судячи з усього, це і є та сама печера Шадріна, про яку говорила Келен.

— Треба придумати якийсь відволікаючий маневр. Ну, щось таке, що відверне їх на той час, поки ми викрадемо яйце.

— Поки ти викрадеш яйце, — поправила Скарлет, випустивши для більшої переконливості струмінь полум'я.

Річард знову озирнувся на печеру.

— Мені говорили друзі, що ця печера проходить гору наскрізь. Інший її вихід має бути саме там, де гари тримають яйце. Якщо це правда, то, може, я зможу пробратися туди, схопити яйце і принести його тобі.

— Давай.

— А може, краще спершу обговорити цей план у всіх подробицях? Раптом він не так вже й хороший, як здається? І потім, може, ми придумаємо щось краще? Я чув, крім усього іншого, що в печері хтось живе.

Скарлет наблизила до нього сердитий очей.

— В печері хтось живе? — Вона по-зміїному повернула голову до отвору і випустила в нього смертоносний потік полум'я. — Ну, тепер там уже ніхто не живе. — Дракониху повернулась до Річарда. — Іди за яйцем!

Печера тяглася на багато миль, і Річард прекрасно знав, що тому, хто таївся в глибині, вогонь не завдав жодної шкоди. Але знав він і те, що дав слово. Річард наламав побільше сухих стебел очерету і зв'язав їх в кілька пучків. Один пучок він простягнув Скарлет, яка з цікавістю спостерігала за його діями.

— Будь так добра, підпали це.

Дракониху склала губи бантиком і видула тонкий струмінь полум'я.

— Жди мене тут, — наказав Річард. — Іноді зручніше бути маленьким. Мене не так-то просто помітити. Я придумаю що-небудь, щоб відвернути увагу гарів, схоплю яйце і проберуся з ним назад через печеру. Шлях чекає довгий, я можу повернутися нескоро. Може бути, тільки до ранку. Не знаю, поженуться за мною гари чи ні, але про всяк випадок готуйся злетіти, як тільки знадобиться. Тримайся насторожі, добре? — Він закинув дорожній мішок на гребінь драконихи. — Збережи його для мене. Я не хочу брати зайву вагу.

Річард погано знав характер драконів, але йому здалося, що Скарлет виглядає злегка стривоженої.

— Будь обережніше з яйцем, добре? Мій дракончик повинен вилупитися з дня на день, але якщо пошкодити шкаралупу…

Річард підбадьорливо посміхнувся.

— Не турбуйся, Скарлет. Все буде в порядку.

Він рішуче ступив в печеру. Дракониха просунула голову в печеру і довго дивилася йому вслід.

— Річард Сайфер! — Гукнула вона, і відлуння багаторазово повторило її слова. — Якщо спробуєш втекти, я знайду тебе, де б ти не сховався, хоч в підземному світі. А якщо надумаєш повернутися без яйця, то дуже пошкодуєш, що тебе не з'їли гари, тому що тоді я засмажу тебе на повільному вогні. І, попереджаю, почну з ніг.

Річард озирнувся.

— Я дав слово. Якщо гари мене наздоженуть, я постараюся вбити їх як можна більше, щоб ти змогла втекти з яйцем.

— Постарайся не доводити до крайнощів, — пробурчала Скарлет. — Я ще збираюся наостанок поласувати тобою.

Річард посміхнувся і рушив далі. Тьмяний вогник факела губився в беспросвітній темряві. Чорнота обступила Річарда з усіх сторін, і в цій чорноті він не бачив нічого, крім клаптика землі під ногами. Здавалося, ніби він прямує в нікуди. З кожним кроком Річард спускався все глибше і глибше. Холодне повітря підземелля було абсолютно нерухоме. Кам'яні склепіння опускалися так низько, що Річард міг без труднощів розгледіти стелю печери. Стіни підступали майже впритул. Печера перетворилася у вузький тунель, що вів подорожнього в похмурі підземні глибини. Річард вперто крокував вперед. Коли тунель закінчився, Шукач опинився у величезному підземному залі. Мерехтливе полум'я факела відбилося від нерівних склепінь і гладких кам'яних стін. Слідуючи звивинам стежки, Річард обігнув тихе зелене озеро і, нахиливши голову, вступив в низький, але досить широкий коридор. Добру годину він йшов, зігнувшись і опустивши голову. Від такого способу пересування у Річарда заболіла шия. Час від часу він притискав факел до стелі, щоб скинути обгорілий кінець: тоді очерет розгорявся яскравіше.

Темнота діяла на подорожнього гнітюче: вона обступала з усіх сторін, слідувала по п'ятах, засмоктувала все глибше і глибше, підганяла вперед невидимими поглядами. Часом у світлі факела спалахували яскраві грона самоцвітів, подібні чудовим квітам, які розкрили бутони на твердій скелі. Прозорі кристали грали всіма кольорами веселки. У печері панувала мертва тиша, що порушувалася лише звуками кроків та потріскуванням палаючого очерету.

Підземні зали, через які проходив Річард, вражали красою і величчю. З темряви раз по раз виникали величезні кам'яні колони, що обпливли, як свічка. Деякі доходили до самої стелі, інші обривалися на півдорозі, зустрівшись зі звисаючою гігантською бурулькою. На стінах застигли кришталеві потоки, схожі на розталі дорогоцінні камені.

Зали з'єднувалися довгими коридорами, що нагадували то нори, які подорожньому доводилося проповзати, то вузькі ущелини, через які насилу можна було протиснутися. Повітря дивним чином було позбавлене запаху. Тут панувала нескінченна ніч, яка не знала ні життя, ні світла. Чим далі заходив Річард в це царство вічної ночі, тим холодніше ставало навколо. Від швидкої ходьби він розігрівся, і скоро від шкіри пішла пара. Річард підніс факел до долоні і довго дивився, як піднімається в темряву від кожного пальця тоненька цівка пари, немов забираючи з собою життєву силу. Річард не мерз, як це бувало взимку, але він відчував, що в печері панує холод іншого роду, куди страшніший. Якщо жива істота затримається в підземних печерах довше положеного, холод висмокче з неї все життя, вип'є все тепло. Повільна, невідворотно засмоктуюча смерть. Це місце вб'є необережного або невдачливого. Без вогню тут можна заблукати в лічені хвилини. Річард став частіше перевіряти факел і запасні зв'язки очерету.