Одного, що підібрався занадто близько, Річард копнув ногою. Хват, перекинувшись, впав на встелену листям підлогу ущелини. Приземлившись на спину, тварина почало хапати кігтями повітря, клацати і шипіти, звиватися і крутитися. Нарешті він примудрився перевернутися на живіт. Уривчасто заричавши, звір став на лапи і знову кинувся в атаку.

Річард і Келен поспішно розвернулися, збираючись продовжити шлях. Річард підняв нічний камінь, висвітлюючи стежку через тіснину.

Келен судорожно видихнула.

Теплий світло осяяло гірський схил, по якому повинна була йти стежка крізь тіснину. Попереду, наскільки вистачало видно, простягалися гігантські завали. Камені, повалені стовбури, покручені дерева, бруд. По схилу недавно прокотився зсув.

Стежка через тіснину зникла.

Вони зробили крок вперед, щоб краще розгледіти схил.

В очі вдарило зелене світло стіни. Обидва разом відсахнулися.

— Річард…

Келен вчепилася йому в руку. Хвати йшли за ними по п'ятах. Тіні потягнулися в ущелину.

Нерівне полум'я смолоскипів відбивалося від рожевого граніту, осяваючи нестійким світлом величезну склепінчасту залу. Повітря підземелля було нерухоме і мертве. До запаху палаючої смоли домішувалося ніжні пахощі троянд. Вже три десятиліття в усипальницю щодня приносили білі троянди. П'ятдесят сім смолоскипів, вставлених в золоті скоби, і п'ятдесят сім букетів, поміщених в золоті вази, символізували роки життя того, хто спочивав тут.

Варто було пелюстці нечутно впасти на білі мармурові плити, як в залі миттєво з'являлися мовчазні слуги. Вони невсипно стежили за тим, щоб в склепі горіли всі факели і щоб жодна опала пелюстка не порушувала похмурої урочистості підземелля. Випадковий недогляд обходився слугам досить дорого. Вдень і вночі біля входу в усипальницю стояли вартові, що наглядали за порядком, які були готові негайно обезголовити винного.

Прислугу набирали з навколишніх селищ Д'хари. Відповідно до закону робота в склепі вважалася почесним обов'язком і давала право на швидку смерть. В Д'харі повільна смерть вселяла жах і була звичайною справою. Щоб слуги своїм базіканням ненароком не потривожили покійного, кожному, удостоєному честі бути прийнятим на роботу, відсікали язика.

У ті вечори, коли Магістр бував у себе, в Народному Палаці, він незмінно відвідував усипальницю. Ні слугам, ні стражникам не було дозволено бути при цьому присутніми. До кінця дня слуги замінили чадячі факели і ретельно перевірили всі троянди. Адже кожний згаслий факел, кожна пелюстка, що падала в найвищій присутності, означали негайну смерть.

Посеред зали, підтримувана невисокою колоною, стояла труна. Опора губилася в напівтемряві, і від цього здавалося, ніби сяюча позолотою труна ширяє в повітрі. Бічні стінки труни були покриті таємничими знаками. Такі ж знаки були висічені і на стінах. Знання, передане від батька до сина. Вказівки, як проникнути в підземний світ і повернутися назад. Вказівки на давно забутою мовою, зрозумілі, окрім сина, лише жмені обраних. Ніхто з них, окрім сина, не жив в Д'харі. Всіх д'харіанців, які знали древню мову, давно відправили в царство мертвих. Скоро за ними підуть і інші, що залишилися в Серединних Землях.

Прислугу і стражників відіслали. Магістр прийшов провідати батька. Його охороняла особиста варта. Два охоронці мовчки стояли по обидві сторони масивних дверей, вкритих майстерною різьбою. Поверх шкіряного облачення блищали тонкі металеві кольчуги. На оголених передпліччях грали м'язи. Трохи вище ліктів загрозливо виблискували сталеві браслети з шипами — зброєю для ближнього бою.

Даркен Рал пробіг чутливими пальцях по знаках на гробі батька. Струнку фігуру Магістра приховувало довге бездоганно біле вбрання. Спереду від коміра спускалися кінці вузької, розшитої золотом стрічки. Магістр не носив інших прикрас, крім кривого кинджала, прибраного в золоті піхви. Піхви були покриті магічними знаками, оберігаючими власника кинджала від недобрих духів. Найтоншої роботи перев'язь була сплетена з золотого дроту. Прекрасне світле волосся спадало Ралу на плечі. Його блакитні очі здавалися до болю прекрасними. Риси обличчя були бездоганні.

Багато жінок лягали на його ложе. Одні — приваблені красою, інші — безмежною могутністю. Втім, Ралу була байдужа прихильність наложниць. Так само не турбували його і їх корисливі наміри. Якщо жінка виявлялася настільки дурною, що не могла приховати відрази, викликаної його шрамами, вона доставляла йому насолоду іншим способом.

Даркен Рал, як і його батько, вважав жінку лише посудиною для насіння чоловіка. Грунтом, в якому воно проростає. Даркен Рал, як і його батько, не збирався обзаводитися дружиною. Його мати була першою, в кому проросло насіння Ралів. Не більше того. Паніз Рал залишив її відразу після народження сина, адже вона була лише засобом. Даркен Рал не знав, чи є у нього брати і сестри, та це й не мало значення. Він був первородним, і вся слава дісталася йому. Він був єдиним, хто народився з даром, і єдиним, кому передав знання батько. Якби Даркен Рал і знайшов братів чи сестер, він негайно знищив би їх, як виполюють бур'ян.

Проводячи пальцями по таємничих знаках, Даркен Рал тихо промовляв про себе магічні слова. Незважаючи на велику важливість точного проходження ритуалу, він не боявся помилитися. Кожне слово навічно врізалося йому в пам'ять. Але, відчуваючи в душі той трепет, що супроводжує перехід, трепет перебування між життям і смертю, Рал відчував невимовну насолоду. Він знову переживав занурення в підземний світ. Він відчував панування над смертю. Йому не терпілося вирушити в чергову подорож.

Звук кроків гучним відлунням відбився від стін гробниці. Даркен Рал не виявив ні хвилювання, ні цікавості. Стражники оголили мечі та загородили прохід. Нікому не дозволялось перебувати в склепі, коли там був магістр. Побачивши входячого, охоронці розступилися і прибрали зброю. Нікому, крім Демміні Насса.

Права рука Рала, блискавка грозових задумів Магістра, був такого ж величезного зросту, як і його підлеглі. Демміні Насс, не звертаючи уваги на стражників, ступив до зали. У світлі смолоскипів проступили застиглим рельєфом чіткі обриси м'язів. Шкіра у нього на грудях була гладкою, як у хлопчиків, до яких він відчував слабкість. Лице ж було пооране віспою. Світле, коротко стрижене волосся стирчало, як голки. Голову перетинала чорна смуга, що починалася над серединою правої брови і доходила до самої шиї. Завдяки цьому Демміні неважко було впізнати здалеку. Властивість, яка високо цінувалася тими, хто вже мав задоволення з ним познайомитися.

Даркен Рал не озирнувся ні коли охоронці оголили зброю, ні коли знову прибрали мечі у піхви. Насправді Рал не потребував охорони. Чудово вишколені стражники служили лише символом його положення. Даркен Рал володів могутністю, достатньою для того, щоб відвести будь-яку загрозу.

Демміні Насс спокійно чекав, коли Магістр закінчить зі справами. Нарешті Даркен Рал зволив повернутися. Зашелестіло бездоганно біле вбрання. Демміні шанобливо схилив голову.

— Мій пане, — промовив він, не піднімаючи голови. Голос Насса був низьким і грубим.

— Демміні, старина, радий знову побачити тебе, — м'яко сказав Рал. Його голос здавався чистим, майже прозорим.

Демміні випростався. На обличчі його відбилася досада.

— Мій пане, я привіз список вимог від королеви Мілени.

Даркен Рал спрямував погляд у порожнечу, крізь свого помічника, повільно підніс праву руку до рота, лизнув кінчики пальців і акуратно провів ними по бровах і губах.

— Ти доставив хлопчика? — Запитав Рал.

— Так, мій пане. Хлопчик вже чекає на тебе в Саду Життя.

— Добре. — На красивому обличчі Рала промайнула легка усмішка. — Добре. А він не дуже дорослий? Він ще хлопчик?

— Так, мій пане, він хлопчик. — Демміні відвів погляд від блакитних очей Рала.

Посмішка на обличчі Рала стала ширшою.

— Ти впевнений, Демміні? Ти що, знімав з нього штани?