Це питання знову викликав його гнів. Від цього гніву, від бажання її вбити біль став ще гостріше.

— Ні, — видихнув він, зібравши всі сили.

Вона знизала плечима і відпустила його голову.

— Тим краще. Але коли ти все ж захочеш, щоб припинилася біль, тобі достатньо буде тільки припинити думати про мене всякі гидоти. Відтепер я — господиня магії твого меча. Всякий раз, коли ти хоч пальцем поворухнеш, щоб образити мене, тебе паралізує біль. — Вона посміхнулася. — Тільки цим болем ти зможеш розпоряджатися. Спробуй подумати про мене що-небудь гарне, і біль припиниться. Звичайно, я залишуся господинею цього болю і зможу відновити його, коли захочу. Я можу, як ти дізнаєшся, завдавати тобі й іншого болю, якщо побачу що це необхідно. — Вона замислилась. — Скажи-но, мій друже, ти намагався використати свою чарівну силу проти мене тому, що ти такий дурень, чи тому, що уявляєш себе героєм?

Біль трохи вщухла.

Він зміг зітхнути вільніше. Він зрозумів, що незнайомка відпустила його настільки, щоб він міг відповісти.

— Хто… ти… така? — Насилу промовив він.

Вона знову підняла Річарда за волосся так, щоб побачити його обличчя. Нахилившись над ним, вона сильніша наступила йому на шию, від чого йому стало болючіше. На обличчі її виразилося цікавість.

— Хіба ти не знаєш мене? Мене знають у всіх Серединних Землях.

— Я… вестландець.

Вона, мабуть, була рада почути це.

— Вестландець? Однак це чудово. Здається, це стає забавним. — Вона досить посміхнулася. — А я Денна. Для тебе пані Денна. Я Морд-Сіт.

— Я… не скажу тобі… де Келен… Ти… можеш вбити мене.

— Келен? Хто це?

— Мати-сповідниця.

— Мати-сповідниця? — Повторила вона з відразою. — Та з якого дива мені може знадобитися сповідниця? Це ж за тобою, Річард Сайфер, послав мене магістр Рал, а більше ні за ким. Видав йому тебе один з твоїх друзів. — Вона сильніше вхопила його за волосся і натиснула чоботом на шию. — А тепер ти мій. Я буду вчити тебе уму-розуму. Правда, ти нічого про це не знаєш, раз ти з Вестланда. Морд-Сіт завжди одягає червоне, коли повинна когось навчати. Так менше помітна кров. А я вже очікувала, що мої уроки будуть коштувати тобі чимало крові. — Вона відпустила його голову і всією вагою навалився на ногу, простягнувши руку до його обличчя. Річард побачив, що рукавичка її обкована залізом. Прут, обтягнутий червоною шкірою, висів у неї на зап'ясті на красивому золотому ланцюжку. Завдовжки він був приблизно з фут.

— Це ейдж, — сказала вона. — З його допомогою я буду навчати тебе. — Вона знову задоволено посміхнулася, дивлячись на нього. — Цікаво, правда? Хочеш, подивитися, як ця штука діє? — Вона доторкнулась ейджілом до боку Річарда. Річард закричав від страшного болю, хоча зовсім не бажав радувати її. Все його тіло корчилося від цього дотику. Йому хотілося тільки скоріше позбутися від болю. Вона притиснула ейдж трохи сильніше, так, що Річард закричав ще голосніше. Він почув хрускіт і відчув, що тріснуло ребро.

Вона прибрала своє знаряддя, і в місці, де вона прикладала його, пішла кров. Річард покрився потом, сльози виступили у нього на очах. Річарду здавалося, що біль вп'ялася в кожну частку його тіла. Рот наповнився брудом і кров'ю.

Денна злорадно розреготалася.

— Ну а тепер, дружок, скажи мені: «Спасибі за науку, пані Денна». — Вона нахилилася до нього ближче. — Ну, говори.

Зібравши останні залишки сил, Річард повернув собі бажання вбити її. Він уявив собі, як меч зносить її голову.

— Умри, паскуда.

Денна, приплющивши очі, облизнулася від задоволення.

— О, це було чарівно-мерзенне бачення, мій друже. Ти, звичайно, ще відчуєш, як тобі доведеться дуже пошкодувати про це. Твоє навчання, як я бачу, буде дуже цікавою справою. Шкода, що ти не знаєш, хто така Морд-Сіт. Ти б дуже злякався, якби знав це. — Вона знову посміхнулася, показавши прекрасні зуби. — Але я думаю, що ще не раз буду мати задоволення здивувати тебе.

Річард, все ще уявляючи, як вб'є її, втратив свідомість.

Річард розплющив очі. Голова була як в тумані. Він лежав долілиць на холодній підлозі. Від кам'яних плит відбивалося танцююче полум'я факелів. Вікон не було, і він не міг зрозуміти, день зараз чи ніч. В роті відчувався солонуватий присмак. Кров. Річард спробував пригадати, де він і як сюди потрапив. Він спробував зітхнути глибше і мало не задихнувся від різкого болю в боці. Все тіло нило. Річарду здавалося, що хтось гарненько обробив його дубиною.

Пам'ять поверталася поступово. При думці про Денну його охопив гнів. І негайно пронизала біль магії. Річард скрикнув. Катаючись по підлозі в безсилій люті, він прогнав образ Денни і став думати про Келен, знову і знову викликаючи в пам'яті її прощальний поцілунок. Біль відступила. Річард відчайдушно намагався утримати в думках образ Келен. Тільки б не повертався біль! Він не витерпить. Йому і так вже довелося перенести занадто багато болю.

Він повинен звідси вирватися. Але якщо йому не вдасться опанувати собою, знайти владу над власною люттю, втеча буде неможлива. Річард згадав батька, згадав, як той повторював, що гнів — це зло, і майже все життя тримав свій гнів під замком. Зедд говорив, що бувають випадки, коли дати волю гніву набагато небезпечніше, ніж затамувати його. Зараз якраз такий випадок. Все життя він вчився стримувати гнів, повинен стримати його і зараз. Як тільки Річард прийняв рішення, до нього повернулася надія.

Дуже обережно, намагаючись не робити різких рухів, Річард озирнувся. Його меч спочивав в піхвах, кинджал все так же висів на поясі, нічний камінь лежав у кишені. Дорожній мішок валявся в дальньому кутку кімнати. Сорочка з лівого боку стала жорсткою від крові. Жахливо боліла голова. Втім, все інше боліло не менше.

Трохи повернувшись, він побачив Денну. Вона сиділа на краю дерев'яного стільця, розпрямивши спину, закинувши ногу на ногу. Лікоть правої руки спирався на грубі дошки стола, в лівій Денна тримала чашу. Вона неквапливо поглинала їжу, спостерігаючи за Річардом.

Він подумав, що, напевно, треба щось сказати.

— Де твої люди?

Денна все так само мовчки жувала, не відводячи від нього погляду. Нарешті вона відставила чашу і вказала на підлогу перед собою.

— Іди сюди, — голос її здавався спокійним, майже ніжним.

Річард насилу піднявся на ноги і встав туди, куди веліла Денна, дивлячись на неї зверху вниз. Денна безпристрасно поглядала на нього. Річард мовчки чекав. Денна встала і поштовхом відкинула стілець. Вона була висока, зростом майже з Річарда. Взявши зі столу рукавичку. Денна неспішно натягнула її на праву руку.

Різко повернувшись, вона з розмаху вдарила Річарда по обличчю. Сталева броня рукавички розсікла йому губу.

Не даючи гніву оволодіти собою, Річард подумки уявив собі, як йде по своєму улюбленому Оленячому лісі. Від пекучого болю на очах виступили сльози.

— Ти забув про звернення, друже! — Денна сердечно посміхнулася. — Я ж казала: ти повинен називати мене «пані» або «пані Денна». Тобі пощастило з наставницею. Зазвичай Морд-Сіт не настільки поблажливі до своїх вихованців і відповідають на подібні образи ударом ейджа. Але я маю слабкість до впертих чоловіків. Та й потім, хоч удар рукавичкою — не занадто суворе покарання, я, повинна зізнатися, віддаю перевагу саме їй. Мені подобається відчуття безпосереднього контакту. Ейдж, звичайно, п'янить, але, якщо хочеш по-справжньому насолодитися своєю роботою, нічого немає краще, ніж власні руки. — Вона злегка насупилася, в голосі з'явилися суворі нотки: — Прибери руки.

Річард слухняно відняв руки від обличчя. Він відчував, як з підборіддя стікає кров. Денна задоволено дивилася на це. Раптово вона подалася вперед, злизала кров у нього з підборіддя і, задоволена, посміхнулася. Здавалося, це подіяло на неї збуджуюче. Вона знову припала до Річарда і вп'ялася в рану зубами. Річард зажмурився і стиснув кулаки. У нього збилося дихання. Нарешті Денна відкинулася назад і, посміхаючись, облизала закривавлені губи. Тремтячи від болю, він з останніх сил намагався утримати перед уявним поглядом образ Оленячого лісу.