— Надай це право мені, — заперечила Келен. — Адже він мій чарівник. Я сама впораюсь з ним.

Річард переводив погляд з Келен на Чарівника. Великий Чарівник і Мати-сповідниця міркували про те, як покарати недолугого чарівника, ніби мова йшла про звичайну роботу десь на грядці. Річард згадав, як батько казав, що взяв ту Книгу, щоб вона не потрапила в злі руки. В руки Даркена Рала. Несподівано для себе він сказав:

— Можливо, у нього були серйозні причини, щоб поступити так.

Обидва повернулись до Річарда, немов тільки що його помітили.

— Серйозні причини? — Випалила Келен. — Жадібність — от яка в нього була причина! Він втік від мене, залишивши мене одну з переслідувачами.

— Іноді у людей бувають непомітні для інших причини чинити так чи інакше. Може, він вважав, що більш важлива шкатулка.

Келен, мабуть, була вражена і нічого не сказала.

— Може, ти і правий, — задумливо сказав Зедд. — Може, Джіллер дійсно дізнався, що шкатулка у королеви, і вирішив пильнувати її. Він досить багато знав про скриньки Одена. — Зедд глузливо посміхнувся, дивлячись на Річарда. — Може, Шукача Істини чекає відкриття. Може, він знайде в Тамаранзі товариша.

— А може, й ні, — зауважила Келен.

— Скоро дізнаємося, — зітхнув Чарівник.

— Зедд, — почав Річард, — вчора ми були в містечку під назвою Хорнерз-Мілл.

Зедд кивнув.

— Я теж був і там, і в інших подібних місцях.

— Але ж це не вестландці! Це не могли бути вони. Я просив передати Майклу, щоб він збирав військо для захисту Вестланда. Але я не говорив йому, що треба на когось нападати, тим більше на беззбройних людей. Вестландці не могли цього зробити.

— Це не вестландці. Я не отримував від Майкла ніяких звісток і не бачився з ним.

— Тоді хто?

— Це зробили люди Рала, за його наказом.

— Нісенітниця якась, — сказала Келен. — Вони ж зберігали вірність Д'харі. Там стояв гарнізон Народної армії світу, але всіх солдатів, до одного, убили.

— В тому-то й річ.

Обидва слухача виглядали спантеличеними.

— Це абсолютно безглуздо, — заперечила Келен.

— Це Перше Правило Чарівника.

— Що таке? — Нахмурився Річард.

— Перше Правило Чарівника свідчить: люди дурні. — Річард і Келен несхвально переглянулися, але продовжували слухати. — Люди дурні, і, якщо правдоподібно пояснити, майже всі повірять в що завгодно. Люди дурні і можуть повірити брехні, тому що хочуть вірити, ніби це правда, або від того що бояться знати правду. Голови людей повні всяких знань і переконань, більшість з яких помилкові, але все одно люди ними керуються. Люди дурні: вони рідко можуть відрізнити правду від брехні, але не сумніваються, що здатні на це. Тим легше їх обдурити.

Зедд глянув на Річарда, очікуючи заперечень, але їх не було. Він продовжував:

— Саме через Перше Правило чарівники у давнину створили Сповідниць і Шукачів Істини, щоб встановлювати Істину там, де це важливо. Рал знає Правила Чарівника і користується Першим з них. Людям потрібна якась мета, а щоб мати мету, їм потрібні вороги. Легко вести за собою людей, коли їм дана мета. Для них це важливіше Істини, яка насправді мало кого цікавить. Даркен Рал дав їм ворога — звичайно, не себе, а іншого, дав їм відчуття мети. Люди дурні, вони вірять в те, у що хочуть вірити.

— Але ж це були його люди, — заперечила Келен. — Навіщо йому вбивати прихильників?

— Ви могли помітити, що там вбито не всіх. Деяких катували або гвалтували, але залишили в живих, щоб вони могли втекти і розповідати всім, що бачили. Ви також могли би зауважити, що нікого з солдатів Рала не залишили в живих, щоб ті не змогли оскаржити розказаної історії. Тут не так важлива правда, як те, що цій історії повірять, бо вона дає мету і ворогів, проти яких можна об'єднатися. Уцілілі рознесуть розповіді про це по всьому світу. І нехай Даркен Рал зруйнував кілька вірних йому міст і вбив жменьку солдатів, зате він придбає у сто крат більше прихильників, які будуть шукати в нього захисту від ворога. Істина ж мало кому потрібна, вона не дає мети, вона просто існує.

— Але ж це неправда, — заявив вражений Річард. — Як Рал міг влаштувати таке? Як могли люди повірити цьому?

Зедд суворо подивився на Річарда.

— Ти ж знав ситуацію краще за інших, знав, що це не вестландці, але все ж сумнівався. Ти боявся, що це може виявитися правдою. Боятися чогось — значить приймати таку можливість. Допускати можливість — перший крок до віри. Ти ще досить розумний, щоб засумніватися. А подумай, як легко повірити у що завгодно людям, яким навіть не приходило в голову сумніватися. Для більшості важлива не правда, а спільна мета, і Рал досить розумний, щоб їм її дати, — Зедд значуще подивився на слухачів. — Це Правило називається Першим, тому що воно найважливіше. Запам'ятайте це.

— Але ті, хто вбивав, знали, що це вбивство. Як вони могли?

Зедд знизав плечима.

— У них була мета. Вони робили це заради спільної справи.

— Але ж це протиприродно. Вбивство собі подібних протиприроднє…

Чарівник посміхнувся.

— У природі не існує життя без вбивства.

Річард розумів, що Зедд провокує, навмисно висловлює думки, здатні його обурити, але він був занадто збуджений, так що не міг не засперечатися.

— Але ж це відноситься не до всієї природи. Так — у хижаків, і тільки для того, щоб жити. Подивися на ці дерева. Їм і в голову не приходить нікого вбивати.

— Немає життя в природі без вбивства, — повторив Зедд. — Кожна жива істота вбиває.

Річард глянув на Келен в пошуках підтримки.

— Не дивись на мене, — відповіла та, — я давно знаю, що сперечатися з чарівниками — марна справа.

Річард підняв голову і подивився на прекрасну сосну, здіймалася над ним. Він раптом зрозумів, що хотів сказати Зедд. Він подивився на гілки, які витягнулися в усі сторони в багаторічній боротьбі за світло для себе в збиток сусіднім деревам. Успіх позбавляв життєвого простору молоду поросль, і їй нерідко заважала рости тінь дерева-прародителя. Кілька найближчих до сосни дерев були слабкими і кволими, всі вони — жертви великого дерева. «Правильно, — подумав він, — природа йде до мети через вбивство».

Зедд стежив за поглядом Річарда. Це був один з уроків старого, які той давав Річарду з давніх пір.

Річард кивнув.

— У житті перемагають найсильніші. Ніхто не співчуває жертвам, тільки захоплюються силою переможця.

— Але люди так не вважають, — не витримала Келен.

Зедд хитро посміхнувся.

— Хіба? — Він показав на чахле деревце, що росли поруч з багаттям. Подивися он на то велике дерево, мила, а потім — на це. Тепер скажи, яке тобі більше до вподоби?

— Ось це. — Келен показала на велику сосну. — Воно гарне.

— Ну от бачиш? Люди саме так і думають. Ти сама сказала, що воно красивіше. Ти вибрала дерево-вбивцю, а не дерево-жертву. — Він переможно посміхнувся. — На цьому стоїть природа.

— Так, я забула, що мені слід було мовчати, — пробурмотіла Келен.

— Нехай не діє мова, — вимовив Зедд, — аби працював розум. Ми повинні зрозуміти Рала, щоб знати, як впоратися з ним. Якщо ми цього дійсно хочемо.

— Ось як він завоював стільки земель, — зауважив Річард. — Він пропонує людям спільну мету, віддасть накази, і вони роблять все за нього, а він тільк спокійнісінько полює за скриньками.

Зедд кивнув.

— Він користується Першим Правилом Чарівника, щоб більшу частину роботи за нього виконували інші. Ось чому нам так важко. Він набуває прихильників тому, що людей цікавить не Істина, а те, у що вони вірять, і люди готові битися на смерть за свої вірування, якими б помилковими ці вірування не були.

Річард повільно піднявся, дивлячись кудись у темряву.

— Я все думав, що ми боремося зі злом, яке треба приборкати. Але потім зрозумів, що це ще не все. Те, що настає зараз, схоже на чуму, на чуму дурнів.

— Ти знайшов вірні слова, мій хлопчику.

— І направляє її Даркен Рал, — додала Келен.

Зедд подивився на неї.

— Якщо хтось риє яму і наповнює її дощовою водою, то хто винен: дощ або той, хто вирив яму? Хто винен: Даркен Рал або ті, хто риє яму і дозволяє йому заповнювати її?