У своїх мандрах Річард рідко заходив так далеко на південь. Він погано знав ці краї і тому уважно оглядав місцевість, намагаючись запам'ятовувати орієнтири. Ближче до полудня подорожні влаштували невеликий привал і перекусили, гріючись в м'яких променях осіннього сонця. Стежка знову повернула до суворих скелястих відрогів і незабаром підійшла майже до самого кордону. Тут і там погляд натикався на мляві стовбури дерев, уражені зміїною лозою. Сонячне світло майже не проникало в гущавину. Обличчя Чейза стало ще більше суворим. Він їхав попереду, зосереджено вдивляючись в глухі хащі. Часом страж кордону спішувався і вів коня на приводу, похмуро вивчаючи сліди.

Дорогу перетнув невеликий струмок, що збігав з гір. Вода в ньому виявилася каламутною і холодною. Чейз зупинився і довго вдивлявся в тіні. Решта терпляче чекали, поглядаючи то один на одного, то на кордон. Річард відчув знайомий запах тління. Зміїна лоза. Страж кордону проїхав трохи вперед, спішився і присів навпочіпки, ретельно досліджуючи стежку. Піднявшись, він передав поводи Зедду і, перш ніж сховатися в хащі, кинув тільки одне слово: «Чекайте».

Друзі мовчки дивилися йому вслід. Кінь Келен взялася пощипувати траву, відганяючи час від часу настирливих мух.

Чейз повернувся похмурий як дощова хмара. Ні слова не кажучи, він натягнув рукавиці і взяв у Зедда поводи.

— Далі поїдете втрьох. Не чекайте мене і не зупиняйтеся. Тримайтеся Соколиної стежки.

— Що таке? Що ти там виявив? — Стривожено запитав Річард.

Чейз повернувся до Шукачеві.

— Вовки справили бенкет. Я збираюся поховати те, що залишилося, а опісля — їхати лісом, тримаючись між стежкою і кордоном. Треба дещо перевірити. Не забудьте, що я сказав. Не зупиняйтеся. Коней не гоніть, але і не притримуйте, нехай йдуть доброю риссю. І поглядайте по сторонах! Якщо вам здасться, що мене немає занадто довго, не здумайте повертатися і розшукувати мене. Це марно. Я знаю, що роблю, і вам мене ніколи не знайти. Я сам повернуся, як тільки зможу. А поки що — вперед. І не звертайте зі стежки!

Він стрибнув у сідло, розвернув коня і поскакав до лісу. Тільки земля полетіла з-під копит.

— Їдьте! — Крикнув наостанок страж кордону.

Річард встиг помітити, що, перед тим як зникнути в заростях, Чейз витяг з піхов коротку шаблю і міцно стиснув її в руці. Виходить, Чейз обдурив їх. Не збирається він нічого ховати. Не до душі все це було Шукачеві. Відпускати друга одного, у небезпечній близькості від кордону… Так, але Чейз провів тут більшу частину життя. Він знає, що робить і що треба робити, щоб захистити їх. Річард повинен довіряти йому.

— Ви чули, що він сказав? — Запитав Шукач. — Поїхали.

Чим далі вони просувалися, тим вищими ставали скелі, що стояли по сторонах стежки, змушуючи її петляти то вправо, то вліво. Дерева стояли суцільною стіною. Сонячне світло майже зовсім щезло з нерухомого лісу. Дорога нагадувала глухий тунель, пробитий в хащі. Річарду це подобалося все менше і менше, і він, не сповільнюючи ходу, постійно вдивлявся в тіні ліворуч, з боку кордону. Гілки нависали над стежкою так низько, що подорожнім раз у раз доводилося пригинатися до загривка коней. І як тільки Чейзу вдається продиратися крізь такі зарості?

Незабаром стежка розширилася. Річард нагнав Келен і поскакав ліворуч, бажаючи хоч якось захистити її від небезпек кордону. Він перекинув поводи в ліву руку, поклавши праву на меч. Дівчина їхала, мерзлякувато кутаючись у плащ, але Річард все ж зауважив, що в руці її затиснутий мисливський ніж, подарований Чейзом.

Раптово глухе протяжне виття розірвало тишу. Так могла завивати зграя вовків, але Річард знав, що це — не вовки, а — тварюки з кордону.

Всі троє стривожено подивилися наліво. Коні злякано здригнулися і перейшли на галоп. Довелося натягнути поводи. Річард розумів, що повинні відчувати коні. Він насилу поборов у собі бажання послабити поводи, але раз Чейз велів їхати риссю, значить, у нього були на те причини. Раптом сковуючий льодом душу вереск, при звуках якого у Річарда волосся на потилиці встало дибки, заглушив завивання. Шукачеві довелося закликати на допомогу всю свою волю, щоб побороти спокусу пустити коня в галоп. Вереск перейшов в рев. В цьому дикому, відчайдушному реві звучала вимога, в ньому була жага крові. Майже годину вони їхали риссю, переслідувані по п'ятах страшними криками, які явно не думали вщухати. Залишалося одне — продовжувати шлях.

Не в силах більше виносити цього, Річард різко натягнув поводи, зупинив коня і повернувся до лісу. Там був Чейз. Один на один з дикими звірами, породженими магією кордону. Він не може кинути друга. Він зобов'язаний допомогти.

— Ми повинні їхати вперед, — повернувся до нього Зедд.

— А якщо Чейз потрапив в біду? Не можемо ж ми кинути його на сваволю звірів!

— Це його робота, дай йому справитися з нею самому.

— В даний момент його «робота» — не вартовий кордону. Його «робота» — дбати про нашу безпеку!

Чарівник під'їхав ближче і м'яко промовив:

— Ти правий, Річард. Саме цим він зараз і зайнятий. Він присягнувся захищати тебе, нехай навіть ціною власного життя. Те, що ти робиш, важливіше, ніж чиє б то не було життя. Чейз це знає. Ось чому він наказав не повертатися за ним.

Річард не вірив власним вухам:

— Думаєш, я дозволю другу відправитися на вірну смерть і навіть не спробую втрутитися?

Виття стало наближатися.

— Я думаю, ти не дозволиш йому загинути даремно!

Річард пильно подивився в очі старому.

— Але, може, нам вдасться його врятувати!

— А може, й ні.

Коні стривожено забили копитами.

— Зедд правий, — втрутилася Келен. — Мужність зараз не в тому, щоб відправитися на виручку Чейзу, а в тому, щоб продовжувати шлях.

Річард знав, що вони мають рацію, але аж ніяк не був схильний визнавати це. Він невдоволено глянув на Келен.

— В один прекрасний день ти теж можеш опинитися в такій же ситуації! Що я тоді повинен буду робити?

Дівчина спокійно витримала його погляд.

— Продовжувати шлях.

Річард мовчки дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Завивання чулися все ближче і ближче. Обличчя Келен залишалося настільки ж безпристрасним.

— Річард, Чейз займається цим все життя. З ним все буде в порядку, — Обнадійливо сказав Зедд. — Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що подібні пригоди навіть забавляють його. Буде потім що розповісти. Ти ж знаєш Чейза. Дещо в його байках може навіть виявитися правдою.

Річард був злий і на них, і на себе. Він пришпорив коня і вирвався вперед, не бажаючи продовжувати даремну розмову. Друзі не стали зупиняти його. Річард цілком поринув у свої думки. Його дратувало, що Келен могла подумати, ніби, загрожуй їй небезпека, він зміг би кинути її. Вона не вартовий кордону. Йому не подобалося, що хтось міг заплатити за їх порятунок власним життям. Це не має сенсу. Принаймні, йому не хотілося, щоб це мало сенс.

Річард намагався не звертати уваги на завивання і верески, що доносилися з хащі. Ричання і виття почали віддалятися і незабаром залишилися далеко позаду. Ліс здавався повністю вимерлим: ні птаха, ні зайця, ні навіть миші. Тільки кострубаті дерева, кущі ожини і неясні тіні. Шукач постійно прислухався до стукоту копит, перевіряючи, чи не відстали Зедд і Келен. Не хотілося озиратися, не хотілося бачити їхні обличчя. Раптово він усвідомив, що крики стихли. Що б це могло означати? Чи до добра це?

Річарду захотілося сказати друзям, що він винен, що він просто турбувався за Чейза, але він не міг цього зробити і відчував себе зовсім безпорадним. «З Чейзом все буде гаразд, — твердо сказав він собі. — Чейз — досвідчений вартовий кордону, не дурень і не стане зв'язуватися з тим, з чим йому не впоратися». Цікаво, чи існує в світі щось таке, з чим Чейзу не впоратися? І як він, Річард, подивиться Еммі в очі, якщо з її чоловіком все ж щось трапиться?

Невчасно він дав волю своїй уяві. З Чейзом все в порядку. Та він просто в лють прийде, якщо дізнається, що Річард міг таке про нього подумати, що він хоча б на мить дозволив собі засумніватися в ньому.