— Ти дасиш мені хоч слово сказати чи так і будеш мене лупцювати?

Келен відсмикнула руку і опустила очі. Вона важко дихала.

— Йти через Королівські Ворота небезпечно. Шлях цей прямим не назвеш. Стежка там вузька і звивиста. Місцями стіни так близько підходять один до одного, що майже змикаються. Один невірний крок, і ти пропав. Ти пройдеш крізь стіну. Зедд це знає. Ви обидва знаєте. Ти не можеш зрозуміти, де межа, до тих пір, поки не опинишся всередині. Я знаю це тільки тому, що провів тут все життя. Тепер все стало ще небезпечніше. Кордон слабшає, і крізь неї стало легше пройти. Коли йдеш через прохід і хтось починає тебе переслідувати… Річард міг би вскочити в підземний світ, просто не знаючи, що це таке.

— Це не виправдання! Ти міг би його попередити!

— Я ніколи не зустрічав дитини, яка боялася би вогню до того, як обпеклася. Всі слова безглузді. Треба, щоб він спробував сам. Якщо б Річард не зрозумів, що таке кордон, зараз, поки він ще не увійшов у Королівські Ворота, він не зміг би вийти звідти. Так, я спеціально підвів його туди. Щоб показати. Щоб зберегти йому життя.

— Ти міг би просто сказати йому!

Чейз похитав головою.

— Ні. Він повинен був відчути.

— Досить! — Сказав Річард. В голові у нього нарешті прояснилося. Всі повернулись в його сторону. — До кінця дня хтось із вас ще встигне остаточно заморочити мені голову. Але я знаю, що ви всі щиро піклуєтеся про мене. Тільки зараз у нас знайдуться справи і важливіші. Чейз, як ти дізнався, що кордон слабшає? Що змінилося?

— Стіна руйнується. Раніше ти б не побачив тьми крізь зелену завісу. Ти б взагалі нічого не побачив би по той бік.

— Чейз правий, — підтвердив Зедд. — Мені це видно і звідси.

— І скоро вона завалиться остаточно? — Запитав Річард Чарівника.

— Важко сказати, — знизав плечима Зедд.

— А ти вгадай, — відпарирував Річард. — Приблизно. Отже, яка твоя найправдоподібніша версія?

— Не раніше, ніж через два тижні. Але не пізніше, ніж через шість або сім.

Річард на хвилину задумався.

— А ти не можеш зміцнити її за допомогою магії?

— Це не в моїх силах.

— Як ти думаєш, Чейз, Рал знає про Королівські Ворота?

— Поняття не маю.

— Ну а хто-небудь вже ходив цим шляхом?

Чейз задумався.

— Мені про це нічого не відомо.

— Сумніваюся, — вступив в розмову Зедд. — Рал може подорожувати по підземному світу, він не потребує проходу. Він розвалює весь кордон цілком. Не думаю, що його турбує якийсь незначний прохід.

— Турбуватися — одне, знати — інше, — сказав Річард. — Думаю, нам не слід тут затримуватися. Як би він не дізнався, куди ми попрямували.

— Про що ти? — Келен відкинула з обличчя пасмо волосся.

Річард обдарував її поглядом, повним співчуття.

— Думаєш, ті, кого ти там бачила, насправді твої мама і сестра?

— Я думала, це вони. А ти так не вважаєш?

— Не думаю, щоб це був мій батько. — Він подивився на Чарівника. — А ти що скажеш?

— Я не здатний відповісти на твоє питання. Ніхто не знає, який підземний світ насправді.

— Даркен Рал знає, — з гіркотою сказав Річард. — Не думаю, щоб батько міг побажати мені такої долі. А Даркен Рал міг, це я знаю. Отже, всупереч тому, що говорять мені очі, схоже, мене намагалися схопити прихильники Рала. Ти сказав, ми не можемо пройти крізь кордон, тому що саме цього вони від нас і чекають і готуються схопити нас. Думаю, мене гукали його слуги в підземному світі. І вони точно знають, де я торкнувся стіни. Якщо я правий, це означає, що скоро Рал дізнається, де ми знаходимося. І я зовсім не збираюся затримуватися тут, щоб переконатися у власній правоті.

— Річард правий, — промовив Чейз. — Щоб сховатися від гончих серця, необхідно до настання темряви доїхати до похмурих драговин. Це єдине безпечне місце аж до самого Південного Пристанища. У Південному Пристанищі ми будемо тільки завтра до вечора. На наше щастя, гончі серця туди не заглядають. Завтра ми переночуємо в Південному Пристанищі, а на ранок вирушимо до Еді, кістяної жінки. Еді — мій друг. Вона живе недалеко від проходу. Щоб пройти через Королівські Ворота, потрібна її допомога. Але сьогодні у нас одна надія — драговина.

Річард зібрався було запитати, хто така кістяна жінка і як вона може допомогти перетнути кордон, але не встиг. В повітрі раптово промайнула чорна тінь. Вона звалилася на Чейза і завдала йому удару такої сили, що той перелетів через кілька повалених дерев. З немислимою швидкістю тінь обвила ноги Келен і, рвонувши, збила її на землю.

— Річард! — Відчайдушно закричала Келен.

Річард кинувся до дівчини. Вони вчепилися один одному в зап'ястя, і обох потягло до кордону.

З пальців Зедда бризнуло полум'я. Чарівний вогонь просвистів у них над головами і згас. Ще одне чорне щупальце метнулося до Чарівника і підкинуло його в повітря. Річард зачепився ногою за сук на поваленому дереві. Прогнила гілка з тріском відвалилася. Він вивернувся, намагаючись впертися каблуками в землю. Каблуки ковзали по мокрій траві. З другої спроби Річард все ж встромив у землю каблуки, але не зміг утримати себе і Келен. Їх знову потягли через болото. Необхідно було звільнити руки.

— Обхопи мене за пояс! — Прокричав він.

Келен стрімко розтулила руки і тут же міцно обхопила його. Чорна тінь, що обвивала її ноги, зігнулася, ще сильніше здушивши здобич. Келен скрикнула. Річард оголив меч. Повітря наповнився металевим дзвоном.

Навколо вже виникло зелене свічення.

Річарда захлеснула лють. Страх зник. Ця тварюка загрожує Келен! Світіння посилилося. Лежачи долілиць, Річард не міг дістатися до того, хто тягнув дівчину. Келен надійно тримала його за талію, і ноги її були занадто далеко, а ворог — ще далі.

— Келен, відпусти мене!

Келен була занадто перелякана, щоб послухати його. Задихаючись від болю, вона відчайдушно чіплялася за Річарда. Їх потягло крізь зелену пелену. У вухах задзвеніло дзижчання.

— Відпусти! — Знову крикнув він.

Річард спробував розтиснути її руки. Дерева на болоті почали занурюватися в темряву. Річард відчув тиск стіни. Він і не припускав, що Келен так міцно за нього вхопилася. Ковзаючи по землі, Річард намагався дотягнутися до рук, що зімкнулися в нього на спині, і ніяк не міг зробити цього. Залишався єдиний шанс. Річард повинен був піднятися на ноги.

— Келен! Якщо ти мене не відпустиш, ми загинемо! Я їм тебе не віддам! Повір! Відпусти! — Він зовсім не був упевнений в тому, що вдасться вирватися, але твердо знав: іншого шансу не буде.

Келен так міцно притискалася до Річарда, що голова її вдавилася йому в живіт. Дівчина подивилася на нього. Чорна тварюка ще сильніше стиснула їй ноги, і обличчя Келен спотворилося від болю. Скрикнувши, вона розтулила руки.

Мить — і Річард вже стояв на ногах. В ту ж секунду прямо перед ним матеріалізувалася темна стіна. Батько простягнув до нього руки. Річард дав волю гніву і змахнув мечем. Клинок пройшов крізь перешкоду і розсік того, хто — Річард знав — не був його батьком. Тінь зі страшним криком вибухнула і звернулася в ніщо.

Ступні Келен були вже біля самої стіни. Чорна тварюка міцно тримала Дівчину, продовжуючи здавлювати їй ноги і тягнути за собою. Річард заніс меч. Ним заволоділо бажання вбивати.

— Ні, Річард! Це моя сестра!

Він знав, що ця тварина — не Денні. Як і та не була його батьком. Він цілком віддався цьому бажанню і з силою обрушив меч. Клинок знову пройшов крізь стіну і розрубав огидну тварюку. В спалаху світла пролунали страшні потойбічні крики і стогони. Келен була вільна. Вона плазом лежала на землі.

Річард не став чекати, що буде далі. Він підхопив Келен, міцно притиснув її до себе і, виставивши меч в сторону стіни, став відступати від кордону. Похапцем задкуючи, він відстежував кожен рух, кожен випад. Ось зелена завіса залишилася позаду.

Річард йшов до тих пір, поки не минув коней. Коли він нарешті зупинився і відпустив Келен, дівчина повернулася і стиснула його в обіймах. Її била дрож. Річарду довелося закликати на допомогу всю свою волю, щоб справитися з гнівом, який тягнув його назад, до кордону. Він знав: щоб придушити гнів, треба просто прибрати меч у піхви, але не міг на це зважитися.