Келен шкодувала про те, що він тоді прийшов на допомогу і йому довелося скоїти вбивство. У неї не вистачило духу сказати йому, що в цьому не було необхідності. Вона могла б і сама впоратися з останнім з Кводу. Зрештою, одна людина не становила для неї небезпеки. Тому-то Рал і посилав за сповідницею Квод: якщо одного вразить дарована їй сила, троє інших вб'ють і його, і сповідницю. А у одного нападника майже не було шансів. Нехай він був сильний, але вона могла випередити його. Вона просто відскочила б у сторону, ухилившись від удару, і перш, ніж він встиг би знову підняти меч, Келен торкнулася б його, і він став би її покірним рабом.

Келен знала: вона ніколи не зможе сказати Річарду, що йому не потрібно було вбивати людину. При думці, що він зробив це заради неї, рятуючи, як він думав, її життя, Келен ставало ще гірше.

Вона була впевнена, що наступний Квод вже, можливо, йде по їх слідах. Вони невблаганні. Той, кого вбив Річард, знав, що йому належить померти, знав, що у нього немає ніякого шансу один на один проти Сповідниці, і все ж прийшов. Вони не зупиняються. Вони не знають, що значить зупинитися. Вони думають тільки про свою мету.

І насолоджуються тим, що роблять зі сповідницями. Як Келен не старалася, вона не могла забути про Денні.

Всякий раз, як Келен думала про Квод, вона не могла не згадати про те, що тоді зробили з Денні.

Перш ніж Келен встигла вирости, її матір вразив страшний недуг. Цілителі виявилися безсилі. Мати померла занадто швидко. Сповідниці жили тоді згуртовано. Коли одну наздоганяла біда, це стосувалося всіх. Мати Денні взяла на себе турботу про Келен. Дівчатка — найкращі подружки — вважали себе сестрами. Це допомогло пом'якшити біль втрати.

Як і її мати, Денні була крихкою, болючою. У неї не було тієї сили, якою володіла Келен. Келен стала її захисницею, подругою, допомагаючи в ситуаціях, коли потрібно більше сил, ніж Денні могла почерпнути зсередини себе. Звільнивши свою магічну силу, Келен могла відновити її за годину або дві. Денні було потрібно на це кілька днів.

Одного разу Келен відлучилася, щоб прийняти сповідь вбивці, засудженого до повішення. Місія, яка повинна була бути доручена Денні. Келен вирушила замість сестри, бажаючи захистити її від цієї болісної церемонії. Денні не виносила сповіді, не виносила виду зацькованих очей злочинця. Часом вона плакала кілька днів після церемонії. Денні ніколи не просила Келен замінити її, не стала просити і на цей раз. Але одного погляду було достатньо, щоб помітити її полегшення, коли Келен сказала, що піде замість неї. Келен теж не любила сповіді, але вона була сильнішою, розумнішою, більш схильною до роздумів. Вона розуміла, що її доля — бути сповідницею, і приймала це. Вона — це вона. Це не завдавало їй такого болю, як Денні. Келен завжди ставила розум вище серця. І вона нерідко виконувала за сестру брудну роботу.

На зворотному шляху Келен почула тихі стогони, що доносилися з кущів біля дороги. Стогін смертельного болю. До свого жаху, вона виявила Денні, розпростерту на землі. Було очевидно, що сестра щойно вивільнила магічну силу.

— Я… Йшла зустріти тебе… Мені хотілося пройтися з тобою до будинку, — проговорила Денні, коли Келен поклала голову сестри собі на коліна. — Це Квод. Прости. Я дістала одного з них, Келен. Я торкнулася його. Ти могла б пишатися мною.

Келен, приголомшена, підтримувала голову Денні. Вона заспокоювала сестру, запевняючи її, що все буде в порядку.

— Будь ласка, Келен… опусти мені сукню… — Її слабкий голос доносився з якогось неймовірного далека. — Руки не слухаються мене.

Впоравшись з жахом, Келен зрозуміла, чому. Руки Денні були жорстоко переламані. Вони безпорадно висіли вздовж тіла, зігнуті там, де не повинні були згинатися. З вух сочилася кров. Келен натягнула на сестру те, що залишилося від просоченого кров'ю плаття, намагаючись якомога краще укрити дівчину. У неї паморочилася голова. Що вони з нею зробили! Задуха заважала їй говорити. Келен щосили стримувала ридання, щоб не налякати Денні ще більше. Вона знала, що заради сестри повинна бути сильною в цей, останній, час.

Денні пошепки покликала Келен, і та нагнулася ще нижче.

— Це зробив зі мною Даркен Рал… Його тут не було, але це зробив він.

— Я знаю, — сказала Келен якомога м'якше. — Лежи тихо, і все буде добре. Я віднесу тебе додому. — Вона знала, що це брехня, знала, що Денні не виживе.

— Будь ласка, Келен, — прошепотіла сестра, — убий його. Зупини це божевілля. Шкода, що в мене не вистачило сил. Убий його заради мене.

В Келен кипів гнів. У перший раз їй захотілося скористатися своєю владою, щоб заподіяти біль, щоб убити. Вона виявилася на грані того, чого раніше з нею ніколи не траплялося. На межі гніву і свідомості. Гнів піднімався з самих глибин її єства. Тремтячими руками вона провела по забрудненому кров'ю волоссю сестри.

— Я вб'ю Рала, — пообіцяла Келен.

Денні обм'якла в її обіймах. Келен зняла з себе кістяне намисто і наділа його Денні на шию.

— Я хочу, щоб воно стало твоїм. Воно захистить тебе.

— Спасибі, Келен, — посміхнулася Денні. З її широко відкритих очей текли сльози. Сльози котилися по білих щоках. — Але тепер уже ніщо не зможе мене захистити. Подбай про себе. Не дай їм до тебе добратися. Вони насолоджуються цим. Вони завдали мені стільки болю… І вони впивалися цим. Вони сміялися з мене.

Келен закрила очі, не в силах дивитися на страждання сестри. Вона качала Денні, цілувала в лоб.

— Пам'ятай мене, Келен. Пам'ятай наші ігри…

— Важкі спогади?

Келен підвела голову, раптово пробуджена від своїх думок. Поруч з нею стояв Птахолов. Він підійшов непомітно, безшумно. Келен кивнула, відводячи очі.

— Вибач, що проявила слабкість, — відкашлявшись, сказала вона і тихенько змахнула з очей сльози.

Птахолов подивився на неї добрими карими очима і легко опустився поруч з нею на низький ослін.

— Дитя, бути жертвою — це ще не слабкість.

Келен витерла ніс і спробувала проковтнути грудку, що підступила до горла. Вона відчувала себе такою самотньою. Їй так не вистачало Денні. Птахолов м'яко поклав руку їй на плече і ніжно, по-батьківськи, притягнув її до себе.

— Я думала про свою сестру, Денні. Її вбили за наказом Даркена Рала. Я знайшла її… Вона померла в мене на руках… Вони заподіяли їй стільки болю. Рал не може просто вбивати. Йому треба бачити, як люди страждають перед смертю.

Птахолов розуміюче кивнув.

— Хоч ми з тобою і різні, але біль відчуваємо однаково. — Великим пальцем він змахнув сльозу у неї з щоки, а потім поліз в кишеню. — Простягни руку.

Келен слухняно простягнула руку, і Птахолов всипав їй у долоню жменю зерняток. Подивившись у небо, він дмухнув у свисток, який, як завжди, не видавв ніякого звуку. Тут же у нього на пальці заплескала крилами маленька яскраво-жовта пташка. Птахолов підніс руку до долоні Келен, пташка перебралася на неї і почала клювати зерна. Келен відчувала, як крихітні кігтики вчепилися їй в палець. Пташка ж клювала зерна. Вона була такою яскравою, такою гарненькою, що Келен мимоволі посміхнулася. Пооране зморшками обличчя Птахолова теж розпливлося в усмішці. Покінчивши з їжею, пташка почистила пір'я і безстрашно влаштувалася у Келен на долоні.

— Мені здалося, що тобі буде приємно побачити маленький образ краси серед неподобства.

— Спасибі, — посміхнулася вона.

— Хочеш її залишити у себе?

Келен ще мить дивилася на пташку, на яскраво-жовте оперення, на те, як та смішно крутить голівкою, а потім підкинула її вгору.

— Не маю права, — сказала вона, дивлячись услід польоту пташки. — Вона повинна бути вільна.

Особа Птахолова освітила усмішка, і він коротко кивнув. Упершись руками в коліна і подавшись вперед, Птахолов довго дивився на будинок духів. Робота наближалася до кінця. Ще день — і все буде готово. Довге сріблясте волосся розсипалося в нього по плечах і впало на обличчя. Келен не могла розгледіти його виразу. Вона відкинулася назад і стала дивитися на Річарда, який порався на даху. Їй до болю хотілося, щоб Річард обійняв її. Прямо зараз. І ставало ще більш боляче від думки, що вона не може собі цього дозволити.