— О достойніший з нас, — звернувся він до Птахолова, — ці люди самовіддано діяли на благо нашого народу. За все моє життя мені не доводилося бачити нічого подібного. Коли ми в засліпленні повернулись до них спиною, вони могли кинути нас напризволяще. Замість цього вони показали нам, що вони люди. Вони рівні кращим з нас. — Майже всі в натовпі закивали. — Я вимагаю, щоб ти прийняв їх в Плем'я Тіни.

Птахолов злегка посміхнувся, але коли він повернувся до п'ятьох старійшин, посмішка зникла. Він вміло приховував свої почуття, але Келен встигла помітити в карих очах відблиск недавнього гніву.

— Вийдіть вперед. — Старійшини косо переглянулися, але скорилися. — Вимога Савідліна незвична. Вона повинна бути прийнята одноголосно. Чи хочете ви підтримати його?

Савідлін попрямував до лучників і вихопив у одного з них зброю. Плавним рухом він наклав стрілу і, мружачись, подивився в сторону старійшин. Потім натягнув тятиву і ступив до збентеженої п'ятірки.

— Підтвердіть вимогу. Або у нас будуть нові старійшини, які це зроблять.

Старійшини стояли, похмуро дивлячись в обличчя Савідліна. Птахолов не намагався втрутитися. Настала тиша. Натовп застиг, мов заворожений. Нарешті Калдус зробив крок вперед. Він взявся за лук Савідліна і м'яко пригнув його до землі.

— Будь ласка, Савідлін, дозволь нам говорити за велінням серця, а не під загрозою зброї.

— Що ж, говори.

Калдус наблизився до Річарда і подивився йому в очі.

— Найскладніше для чоловіків, особливо якщо він уже старий, — тихо заговорив він, даючи Келен час перевести його слова, — це визнати власну дурість. Ви будете для наших дітей кращим зразком людей Племені Тіни. Кращими, ніж я. Я вимагаю у Птахолова, щоб вас прийняли в Плем'я Тіни. Прошу вас, Річард-з-характером і Мати-сповідниця. Ви потрібні нашому народу. — Він простягнув до них відкриті долоні. — І якщо ви вважаєте мене недостойним, убийте і виберіть того, хто має право вимагати цього.

Опустивши голову, він звалився перед Річардом і Келен на коліна. Келен перекладала слово в слово, опустивши лише свій титул. Решта старійшини підійшли і опустилися на коліна поруч з Калдусом, щиро підтверджуючи його слова. Келен полегшено зітхнула. Нарешті вони домоглися того, що хотіли. Того, що їм було потрібно.

Річард стояв над п'ятьма людьми похилого віку, схрестивши руки на грудях і опустивши очі. Він мовчав. Келен не розуміла, чому він не скаже, що все в порядку, не підніме їх на ноги? Ніхто не ворушився. Що він робить? Чого ж він чекає? Все позаду. Чому він не приймає їх каяття?

Келен помітила, як напружилося його підборіддя. Вона похолола. Лють. Ці люди встали у нього на шляху. У неї на шляху. Вона згадала, як Річард прибрав меч у піхви, коли ще сьогодні стояв перед ними. Це був кінець, і Річард дійсно покінчив з ними. Тепер він не просто думав. Він думав про відплату.

Річард опустив праву руку до меча. Клинок повільно і плавно вийшов з піхов. Як і поперднього разу, коли Річард витягував меч перед старійшинами, повітря наповнилося чистим металевим дзвоном. Від цього звуку у Келен по спині пробігли мурашки. Вона бачила, як здіймаються груди Річарда.

Келен кинула погляд на Птахолова. Той не ворушився. Річард не знав того, що за законами Племені Тіни ці люди належали йому. І що він має право вбити їх, якщо забажає. Ця пропозиція була не просто словами. Савідлін теж не жартував: він убив би їх. В одну мить. Сила для людей Племені Тіни означала здатність вбити суперника. В очах села старійшини були вже мертві, і тільки Річард міг повернути їм їхні життя.

Закон непохитний. Шукач — сам собі закон, він відповідає тільки перед собою. І не було нікого, хто зміг би завадити йому.

Річард заніс Меч Істини над головами старійшин. Кісточки пальців побіліли від напруги. Келен відчула, як в ньому закипають гнів, пристрасть, сказ. Здавалося, все це відбувається уві сні — уві сні, в який вона не може втрутитися.

Келен згадала тих, кого знала. Тих, хто вже помер. Вони були невинні ні в чому. Вони намагалися зупинити Даркена Рала. Денні, всі сповідниці, чарівники, Мерехтлива в ночі, а може бути, ще й Зедд, і Чейз.

Вона зрозуміла.

Річард не вирішував, чи може він вбити їх чи ні. Він вирішував, чи може він ризикнути і зберегти їм життя. Чи може він покластися на них у своєму поєдинку з Ралом Даркеном?

Чи може довірити їм своє життя? А може він повинен зібрати нову раду старійшин, яка дійсно буде сприяти його успіху?

Якщо він не до кінця впевнений у тому, що ці люди правильно вкажуть, де прихована шкатулка, він повинен убити їх і вибрати тих, які будуть на його стороні. Зупинити Рала. Перш за все — зупинити Рала. Цих людей треба позбавити життя, якщо існує хоч найменший шанс, що вони поставлять під загрозу успіх справи. Келен знала, що Річард чинить правильно. Вона зробила б те ж саме. Шукач повинен зробити це.

Вона дивилася на Річарда, який підносився над старійшинами. Дощ припинився. За його лицю бігли струмочки поту. Келен згадала про той біль, який йому довелося випробувати, коли він убив останнього з Кводу. Вона відчула, як в ньому наростає гнів, і сподівалася, що сила гніву захистить його цього разу.

Келен розуміла, чого боїться Шукач. Це не гра. Він уже прийняв рішення. Тепер він поринув у себе, занурився в магію. Якби хтось спробував його зупинити, Річард убив би цю людину.

Клинок застиг в повітрі. Річард закинув голову і заплющив очі. Його била дрож. П'ятеро старійшин нерухомо стояли перед Шукачем на колінах.

Келен пам'ятала ту людину, яку вбив Річард. Пам'ятала, як меч обрушився на його голову. Пам'ятала кров. Річард вбив, захищаючи її від прямої загрози. Вбити або бути вбитим, неважливо, загрожувало це йому чи їй.

Але зараз пряма загроза була відсутня. Це зовсім інша справа. Зовсім інша. Це кара. І Річард одночасно грав роль судді і ката.

Меч опустився. Річард глянув на старійшин, стиснув клинок лівою рукою і повільно провів долонею по відточенному лезу. Перевернувши клинок, він змочив меч своєю кров'ю. Кров закапала з вістря.

Келен кинула швидкий погляд на всі боки. Люди Племені Тіни стояли як зачаровані, захоплені смертельною драмою, що розігрувалася на їх очах. Не бажаючи дивитися і не в силах відвести погляду. Ніхто не вимовив ні слова. Ніхто не ворухнувся. Навіть не моргнув.

Всі стежили за тим, як Річард знову підняв меч і торкнувся ним свого чола.

— Меч, будь сьогодні істинним, — прошепотів він.

Його ліва рука блищала від крові. Келен бачила, як його трясе від прагнення вбити. Сталь клинка яскраво блищала. Шукач опустив очі на старійшин.

— Подивися на мене, — звелів він Калдусу. Старійшина не ворушився. — Дивись, — гаркнув Річард. — Дивись мені в очі! — Калдус не ворушився.

— Річард, — сказала Келен. Він у сказі глянув на неї. Очі дивилися з іншого світу. У них бушувала магія. Келен намагалася говорити рівно, не даючи волі почуттям. — Він не розуміє тебе.

— Тоді переведи йому!

— Калдус, — він подивився на її безпристрасне обличчя, — Шукач хоче, щоб ти подивився йому в очі.

Старий не відповів, а просто подивився на Річарда.

Коли клинок майнув у повітрі, Річард судорожно зітхнув. Келен дивилася на вістря меча. Деякі відвернулися, інші прикрили очі своїм дітям. Келен затамувала подих і трохи відсунулася, бажаючи уникнути дощу з плоті і крові.

Шукач з криком опустив Меч Істини. Клинок просвистів у повітрі. Натовп ахнув.

Меч завмер в дюймі від тіла Калдуса. Так само, як тоді, першого разу, коли Зедд велів Річарду зрубати дерево.

Мить, що здалося вічністю, Річард стояв нерухомо, його м'язи напружилися, ніби викувані зі сталі. Потім він розслабився і відвів від Калдуса меч, відвів від нього свої палаючий погляд.

Його очі застигли. Він запитав Келен:

— Як на їхній мові сказати «Я повертаю тобі життя і честь»? — Вона тихо відповіла. — Калдус, Сирин, Арбрін, Брегіндерін, Хажанлет, — голосно оголосив він, щоб усі могли його чути, — я повертаю вам життя і честь.