Роман

Малював Георгій Малаков

Швидкий поїзд Торенсія—Корсехона—Веракрус мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки станцій ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками — і зразу потому зникали в нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускалися на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.

В купе одного з вагонів сиділо три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, лінькувато позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, все так само задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах.

Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому зеленуватому пальті, нерухомо сидів віддаля. Можна було подумати, що він заснув, відкинувшись на спинку дивана. Проте він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутників.

Червонолиций іберієць позіхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані його піджака був пришпилений великий золочений фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що бистрий погляд худорлявого чоловіка на якусь мить спинився на блискучому значку — і потім знову сховався під повіками. І тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.

Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку в барвистій обкладинці. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся од вікна. Він узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:

— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній великий письменник. Звісно, не можна було б рекомендувати читати всі його твори, особливо — молоді. Але взагалі… ах, Ібаньєс! Яка невичерпна фантазія, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помітно всміхнувся, але промовчав. А іберієць не вгавав; мабуть, він дуже залудився, і йому кортіло з кимсь поговорити.

— Молодий чоловік далеко їде?

— Так, — коротко відповів юнак.

— До самого Веракруса?

— Навіть далі. Аж за море. Попливу на теплоході «Росія»…

— І куди ж саме? Адже то радянський теплохід, так? Чи не до Радянського Союзу, не до більшовиків збирається молодий чоловік?

Червонолиций іберієць іронічно, хоч і трохи здивовано, підвів брови.

Весела іскорка майнула в очах юнака. Підкреслено байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого було ясно видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:

— Саме туди я й їду. До Москви.

— О-о!.. — почув він вигук украй враженого іберійця. Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як його співбесідник сплеснув руками і злякано озирнувся в бік худорлявого чоловіка в широкому пальті. А втім, той сидів, як і раніше, цілком нерухомо й неначе спав. У всякому разі ніщо не свідчило, що він чув цю неймовірно зухвалу з погляду кожного жителя фалангістської Іберії відповідь юнака. Червонолиций пасажир недовірливо перевів погляд на свого дивного співбесідника. Вагаючись, він спитав ще:

— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?

— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусіда і спокійно додав: — Росіянин.

Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім раптом зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який уже не міг стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де все так само нерухомо сидів мовчазний чоловік у широкому пальті, кашлянув і рішуче взявся знов за газету. Більше він уже не підводив Очей, не запитував ні про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак — божевільний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна порядній людині компрометувати себе розмовою з такою людиною, — розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в’язницею, то принаймні досить неприємними допитами в поліції… Краще триматися осторонь, далі від гріха!..

А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчується! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Усе, все позаду!

Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії товаришів, що поверталися на Батьківщину, не знайшов свого прізвища! Так, Олесь щиро радів за друзів, яким пощастило вирватися з табору, з фалангістської Іберії, радів від усієї душі. Але ж як сумно було думати, що він мусить сам ще залишатися тут, у полоні… Юнак не втрачав надії, що настане і його час, він твердо знав, що рідна країна пам’ятає про нього, як і про інших своїх синів, яких доля завела в пазури фалангістів, і не забуде, не покине його. Проте — коли ж, коли?.. Потім від’їжджала ще одна партія… і в ній теж не було Олеся…

Нарешті поїхали всі його товариші. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав ні він, ні хтось інший. Казали, що його прізвище переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на Батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мали давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка… Спробуй доведи це людям, які й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тільки тому, що ти росіянин, що ти — радянська людина!

Але все на світі має свій кінець. Після незліченних перевірок та доброго десятка упереджених допитів жандармерія змушена була таки звільнити Олеся. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до морського порту Веракруса — дорогоцінний папірець, що лежить зараз у бумажнику в кишені юнака. У Веракрусі він мусить звернутися до агентства англійської пароплавної компанії, щоб його переправили до іншого, вже не фалангістського порту на цьому суходолі, так домовлено з агентством. А в тому іншому порту стоїть, навантажуючись, теплохід «Росія» — наш, радянський теплохід! І тоді — все позаду, відкриється давно жаданий шлях до далекої Батьківщини.

Чиновник жандармерії, який видавав транзитне посвідчення, холодно попередив Олеся:

— Цей документ дійсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межі Іберії, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. І судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разі ви підлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно від підданства.

О, Олеся не треба було підганяти, попередження було цілком зайвим! Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…

Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою разом з усією командою теплохода «Комсомолія» аж три роки тому. Жахливі три роки, про які краще не згадувати… Звісно, немає лиха без добра: за ці три роки Олесь добре вивчив іберійську мову, і тепер ніхто з його тутешніх співбесідників не міг і подумати, що Олесь не житель Іберії. Так, було спочатку й тут, у вагоні, з тим червонолицим сусідом, який, видно, добре-таки злякався, дізнавшись, що його співрозмовник — росіянин.