У темному отворі з’явилася висока постать. Але чоловік цей не виходив з хати, а нерухомо стояв на порозі, сторожко вдивляючись у півтемряву. І він тримав у руках напоготові велику мисливську рушницю, це Олесь бачив уже ясно.
— Он який ти став обережний, Кристобалю, — засміявся Валенто Клаудо, — з рушницею виходиш! Ну, вона зараз ні до чого, іди сюди, краще обійми мене, друже!
Він зробив крок до дверей. І раптом спинився мов укопаний. Бо чоловік, що стояв у дверях, швидко підвів рушницю і холодно, застережливо мовив:
— Не підходь! Стій, де стоїш!
— Та що з тобою, Кристобалю? Не впізнав мене, чи що? Це ж я, Валенто Клаудо, чуєш? Протри очі, старий… чи ти збожеволів?
Чоловік у дверях так само холодно відповів:
— Я бачу, що це ти, Валенто. Але нам нема про що з тобою говорити. І з твоїми супутниками теж. Іди своїм шляхом, чоловіче, і чим скоріше, тим краще.
— Та ти збожеволів, Кристобалю, їй-бо! — вже обурено гукнув Клаудо. — Що ти верзеш?
— Ні, я не збожеволів, Валенто. Ти був моїм другом, і я завжди був радий бачити тебе й приймати у себе. Але те минуло. Бо тоді ти був людиною, яку я любив і поважав. Разом з тобою ми билися проти фалангістів, захищаючи республіку, захищаючи народ. А тепер ти хто? З ким ти? Мовчиш? Я скажу тобі: ти проти народу, отож і проти мене. Іди геть, Валенто!
— Кристобалю, я не розумію тебе, — вже розгублено заперечив Клаудо. — Про що ти говориш? Я — проти народу, проти тебе?.. Ти щось плутаєш, друже…
— Ні, я не плутаю. Я кажу те, що є насправді, як звик це робити. Не прикидайся, Валенто!
— Та хіба ж я прикидаюсь? Я просто не розумію тебе… мов це й не ти зовсім, Кристобалю…
— О ні, це я, Кристобаль Гомец. А от ти вже не той Валенто Клаудо. Разом із твоїм Сивим Капітаном ти йдеш проти народу, бо прирікаєш його на нові страждання. Хіба я неправду кажу?
В нічній тиші голос високого чоловіка звучав чітко і суворо, хоч помітно було, що він говорить з великим внутрішнім болем. Мабуть, чимало довелося передумати й перебороти в собі цій людині, щоб говорити так давньому другові…
Валенто Клаудо хотів щось відповісти, але Кристобаль Гомец спинив його помахом руки:
— Мовчи, Валенто! Твій Сивий Капітан проголосив себе месником: то його справа. Але він намагається стати господарем країни, він сам це сказав! І якщо йому це вдасться, він, мабуть, буде не кращим від генерала Фернандеса. Бо ж і тепер уже від його руки ллється кров невинних людей. А тим часом і фалангісти розстрілюють таких самих невинних людей. Фернандес і твій Сивий Капітан помщатимуться один одному, сперечатимуться за владу, а люди, прості люди будуть через це гинути? Так, Валенто? Сивий Капітан з твоєю допомогою нищить людей своїми блискавками, а фалангісти тим часом страчують заарештованих робітників, єдина провина яких полягає в тому, що їх підозрюють у співчутті твоєму Капітанові! Ні, нам більше не по дорозі з тобою, Валенто Клаудо.
— Кристобалю, адже я твій друг…
— Друг?.. Ти був другом і Педро Дорільї, чи не так? Марта, яка весь час тримала руку Олеся, здригнулася.
— Ти називав себе його другом, — продовжував гнівно Кристобаль Гомец, — а його, Педро Дорілью, завтра вранці стратять поліцаї, стратять через тебе і твого Сивого Капітана. А в чому він винний, скажи, колишній його друже?..
Олесь ледве встиг підтримати Марту, яка тихо зойкнула і поточилася.
— Що? — несамовито вигукнув Валенто Клаудо. — Педро Дорілью завтра стратять?
— Ти знаєш це не гірше від мене, Валенто, — так само холодно і безжально мовив Кристобаль Гомец. — Адже про це говориться в поліцейських оголошеннях, розклеєних усюди. А якщо не знаєш, можеш подивитися. Поліцейські собаки побували й тут, причепили он там таке оголошення…
Його рука вказала на придорожній стовп. Справді, на ньому білів аркуш паперу. Валенто Клаудо кинувся до нього.
Ще мить — і він голосно читав, розбираючи при місячному світлі текст, надрукований великими чорними літерами:
"Від державної поліції.
Оголошення.
Пункт перший. З метою охорони населення від злочинних дій так званого Сивого Капітана (він же Ернан Раміро) поліція провела низку арештів його спільників…
Пункт другий. Кожен, хто буде викритий як спільник цього небезпечного державного злочинця, буде безжально страчений…
Пункт третій. Завтра, о дев’ятій годині ранку, у в’язниці Сан-Сальвадор буде страчено через відрубання голови першого з виявлених спільників Сивого Капітана Педро Дорілью…"
— О прокляті!.. — вихопилось у Валенто.
Олесь, вражений і розгублений, тримав у своїх руках Марту, яка тремтіла від ридання. Валенто Клаудо зробив рух, наче хотів зірвати оголошення.
— Стій! — спинив його рішучий голос Кристобаля Гомеца. — Не роби цього. Я не хочу, щоб завтра заарештували й мене. Іди геть, Валенто Клаудо! Ти знаєш: коли я щось сказав, то моє слово тверде. Облиш мене і не приходь сюди більше ніколи. В іншому разі я вже не розмовлятиму з тобою, ти зустрінеш мою рушницю. Я сказав усе, Валенто Клаудо.
І він зник усередині будинку, щільно зачинивши за собою важкі двері. Якусь мить Валенто стояв мовчки, стискаючи міцні кулаки. Потім він ще раз вигукнув:
— О прокляті негідники!
Його погляд спинився на Марті, яка ридала, припавши головою до грудей Олеся. Він глухо пробурмотів, опановуючи себе:
— Марто… дитинко…
Дівчина не підводила голови, здригаючись від нестримного ридання.
Валенто провів рукою по голові. До нього поверталося самовладання.
— Ні, цього не буде, цього не може бути! — вигукнув він. — Швидше назад, до Капітана! Ще є час!..
Про який час мовив Валенто? Адже незабаром світатиме, хіба ж можна встигнути щось зробити?
— Швидше, швидше! Дівчинко, заспокойся! Не можна витрачати ані хвилини! Біжімо до Капітана! А, ти не знаєш, не знаєш, на що ще здатний "Люцифер"!.. Швидше!
Він схопив Олеся й Марту за руки й потяг за собою.
— Ще є час, ми встигнемо! Швидше!..
Вони бігли що було сили туди, де стояв схований між скелями «Люцифер», де ніхто ще не знав про страшне оголошення, бігли, задихаючись, слідом за Валенто, який уже не вибирав дороги і тільки час від часу повторював:
— Ще є час… ми встигнемо… швидше, швидше!..
І місяць, який спустився вже зовсім низько, здавалося, біг разом з ними над обрієм, щоб допомогти їм своїм примарним світлом, допомогти бігти якнайшвидше. А Валенто хапав повітря широко розкритим ротом і уривчасто кидав, мов підганяючи сам себе:
— Ще є… є час… ми встигнемо… встигнемо!..
Розділ двадцятий
1. ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТІ
Менша стрілка великого годинника на стіні вже впритул підійшла до цифри 9. Більша, хвилинна стрілка, наближалася до цифри 12. А телефонні апарати вперто мовчали, не подаючи ніяких ознак життя!
Сивий Капітан не з’являвся.
Начальник поліції, який разом з Мігелем Хуанесом приїхав знов до Сан-Сальвадора ще о сьомій годині, нервово постукував кінчиками пухких пальців по краю стола і час від часу переводив неспокійний погляд з телефонних апаратів на годинник і назад. Та невже й цього разу справа зірветься?..
Все було напоготові. Всі пости чекали з’явлення «Люцифера», щоб відразу одрізати йому можливість відступу і розстріляти його зблизька. Всі пости мали категоричний наказ: негайно сповістити центральний пункт про появу «Люцифера». А центральний пункт містився тут, у кабінеті коменданта в’язниці. Навіть це запобігливий Карло Кабанерос добре обміркував.
— Там буде стрілянина, — мовив він ще вчора Мігелеві Хуанесу, — там, де з’явиться «Люцифер», він, чорти б його вхопили, може, чого доброго, викинути якусь електричну міну. Одним словом, навіщо нам рискувати? Краще зайняти позицію за міцними мурами, воно, знаєте, безпечніше. А вони справляться самі. Повідомлять же нас негайно, ми будемо знати й тут. Навіть зможемо відразу інформувати міністра. — Він мав на увазі встановлений у кабінеті коменданта додатковий телефон прямого зв’язку, який з’єднував Сан-Сальвадор з міністерством внутрішніх справ.