Він задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всі можливості.

— Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь місті чи селі. Проте місцеві жандарми одразу зацікавляться тобою, запитають, хто ти й звідки. Документів у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з’ясовувати і кінець кінцем довідаються, що ти той самий юнак, якого поліцейський агент загубив під час залізничної катастрофи. Ну, далі твоїй долі можна буде тільки співчувати… Бо сказати, що я допоміг тобі втекти від поліції, хай навіть і не з твоєї волі, — це значить ще більше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як «прихильно» ставиться до мене поліція… Що ж робити?..

Капітан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки і палко промовив:

— Дозвольте мені залишитися тут, у вас!

— Залишитися на "Люцифері"? — немовби здивувався Сивий Капітан. — Але ж ти мав уже змогу переконатися, що поліція завзято полює і на мене, й на мій "Люцифер"…

— Їй легше схопити мене самого, — резонно зауважив Олесь.

— Це, звичайно, так, — погодився Капітан. — З цього погляду тобі безпечніше бути на "Люцифері", ніж будь-де… принаймні доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує поліція і як ти можеш захищатися…

Він замовк, міркуючи. Олесь не зводив з нього очей і гарячково думав: цієї хвилини вирішується його доля, Сивий Капітан може погодитися залишити його тут, а може й відмовити… треба, треба негайно довести йому, що відмовити не можна, треба упросити його, треба… І юнак швидко, плутано заговорив:

— Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нічого не вмію… але обіцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете… виконуватиму яку завгодно роботу… тільки не кидайте мене напризволяще… мене схопить поліція… і тоді… — Він не знаходив слів, плутався в них, і тільки його великі очі горіли пристрасним благанням.

— Але ж ти не знаєш нічого ні про мене, ні про мій "Люцифер"…

— Зате я вірю вам усім серцем… і поважаю вас!

— Ти не знаєш тих, з ким я зв’язав свою долю, з ким тобі доведеться тут жити…

— Я знаю Валенто! І коли інші такі, як він, я певен, що полюблю їх, як його!

— Ти не уявляєш собі, який небезпечний і важкий шлях я обрав. Переді мною великі труднощі і небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливі несподіванки… навіть великий смертельний риск…

— Я не боюсь з вами нічого! Дозвольте мені залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рідного батька, правда?

— Так, — коротко відповів Сивий Капітан. Але в цю мить Олесь помітив, як раптом змінився вираз його обличчя. Немовби в ньому з’явилося дивне страждання, сірі очі потемнішали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тільки одну невловиму мить, — але було, було!

— От я й прошу вас, як рідного батька: не кидайте мене, залиште на "Люцифері"!

Сивий Капітан підвівся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рішуче, коли він мовив:

— Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тільки обіцяй мені, що ти ще подумаєш, коли довідаєшся, хто я і які мої наміри. Тоді ти зможеш змінити своє рішення.

— Ніколи, ніколи я не зміню його!

— Гаразд, побачимо. Тоді тобі треба знати, що…

Відчинилися двері. На порозі з’явився Валенто Клаудо. Він тримав у руці якийсь папірець. Обличчя його було збуджене.

— Пробачте, Капітане, — сказав Валенто, — ось лист, який щойно одержали.

Сивий Капітан узяв папірець. Його сірі очі швидко пробігли по рядках. Ніщо не змінилося в його обличчі, коли він відповів:

— Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

— Спасибі, Капітане! — вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

— Дякувати нема за що, — спокійно зауважив Капітан. — Беріть з собою Олеся, Валенто, і йдіть до каюти. Хлопець втомився від нашої розмови. Хай відпочине… Через дві години ми будемо біля столиці і зробимо те, що від нас залежить.

Він одвернувся, вважаючи розмову закінченою, і впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабіни. І в ту ж мить залунав дзвінок, який сповіщав команду «Люцифера», що автомобіль вирушає в путь.

Вони сиділи один біля одного на вузенькому ліжку в маленькій каюті, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому другові, знав, що в таких самих каютах жили на "Люцифері" й інші члени команди, по двоє в кожній. Тим ліжком, яке тепер було віддане Олесеві, раніше користувався один з механіків машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лікарні.

У каюті точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись ліктями на коліна і поклавши на долоні підборіддя. Підлога каюти разом з ліжком раз у раз легко погойдувалась — і юнак розумів, що «Люцифер» кудись мчить з великою швидкістю. Олеся не дивувала відсутність поштовхів, властивих рухові кожного автомобіля: адже він перебував не на якомусь звичайному автомобілі, бодай і дуже удосконаленому, а на "Люцифері", який мав фантастичну здатність мчатися з величезною швидкістю, навіть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозуміла здатність, — юнак, звісно, не знав, як не міг би він пояснити й інших чудодійних властивостей дивної машини, де все вражало і здавалося неймовірним: і ті екрани, на яких стовбури дерев наче танули і ставали прозорими, відкриваючи окові спостерігача те, що приховувалося за ними; і загадковий штурвал у кабіні Сивого Капітана, який самостійно, немов розумна істота, повертався і керував машиною без дотику рук водія, та ще й на вузькій, звивистій дорозі; і те, що «Люцифер» міг стрибнути з кручі в море — і залишитися непошкодженим… та хіба мало було тут чудес техніки, з якими чи не на кожному кроці стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вірячи своїм очам?..

Та все це зараз відійшло ніби на другий план, було відтіснене в уяві юнака іншим, тим, що неквапливо, рівним голосом розповідав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокійно, але Олесь відчував, що під тією зовнішньою стриманістю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокійною, коли нею оволодівають згадки про страждання інших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповідь. Він бачив, як час від часу хмурнішає обличчя його друга, як на нього мов набігає тінь, — і тоді хмурнішав і сам юнак, відчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповідав Валенто. І от що розповів Валенто Клаудо Олесеві.

Талановитий інженер і дослідник Ернан Раміро привернув до себе увагу товаришів і професорів ще задовго до того, як він блискуче закінчив фізичний інститут у столиці. Це було задовго й до того, як державну владу в Іберії захопила чорна фалангістська партія на чолі з генералом Фернандесом. Коли б тоді Ернана Раміро спитали, хто такі фалангісти, — молодий студент тільки недбало відмахнувся б: що йому до тих фалангістів, які про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв’язане з політикою. А саме політика завжди була чимсь цілком стороннім для Ернана Раміро, бо всі його інтереси поглинала наука, її глибина, її сяючі неозорі обрії, до яких ведуть людину надійні щаблі математичних висновків, сміливих і дотепних логічних побудов, — непорушні щаблі, створювані завжди нестримним, охопленим одвічною жагою пізнання людським розумом.

Відважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибші вражаючі таємниці Всесвіту, сягаючи далеко поза найвіддаленіші галактики. І той же самий допитливий людський розум проникає в найтонші загадки атомного ядра, досліджуючи те, що й зовсім недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних міркуваннях. І тоді захоплене людство довідується про непорушну єдність усього, що створює невичерпний Всесвіт, — від гігантських космічних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторі, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона і байдужого до всього нейтрона. Все пов’язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне ціле — без кінця і без краю.