В репродукторі зникло виття і барабанний гуркіт. Крізь сухе потріскування атмосферних розрядів звідкись, дуже здалеку, наче з якогось іншого світу, долинали м’які мелодійні звуки, ніжний передзвін. Ці лагідні звуки несли з собою щось рідне, до болю в серці знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодію, хоч і коротеньку, хоч і нескладну… і та мелодія раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас від туги і від радості… Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов і вона відчуває те ж саме?

Пальці дівчини завмерли на ручці приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю ніжну, ледве чутну мелодію, яку вигравали далекі срібні дзвіночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:

— Як приємно, Алексо, як ніжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в житті чула його, у Фредо Вікторе… бо це ж так далеко від нас і спіймати по радіо дуже важко… Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пісні, пісні про Москву і про Радянську країну, так, Алексо?..

По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рідна!.. Широка країна моя рідна!" Сигнал, позивні московської радіостанції!

— Москва! Рідна Москва!

Кісточки пальців, якими Олесь стискував край ліжка, побіліли від напруження. Москва!.. Він переводив широко розкриті очі з Марти на приймач, знов на Марту, хотів щось сказати, щось вигукнути — і не міг.

— Алексо! Що з тобою? Ти зблід! Тобі погано? Алексо! Та скажи, в чому річ!

Олесь насилу вимовив:

— Зажди… зажди, Марто… я зараз, зараз…

Щось велике, ще не усвідомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все інше, — поволі підіймалося з глибини душі Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неясні образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змішувалися, зникали — і знову виникали, дедалі ясніші, барвистіші… І водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досі огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Світлі проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве проміння сонця прорізує іноді густі хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася і зливалася знов, щойно пригасав ще нестійкий проблиск пам’яті. Але зате й проблисків ставало дедалі більше, вони краяли важку сіру пелену на шматки, розштовхували її, відкриваючи, немов ясне чисте небо, — широкі краєвиди і картини того, що Олесь уже відчаявся був згадати…

Радянська країна… рідне місто… залляті сонцем вулиці, якими він хлопчиськом повертається зі школи… прощання з батьком і матір’ю, коли він відпливав юнгою на теплоході… потиск батькової руки й короткі обійми, як і належить чоловікам… і сльози матері, її поцілунки, від яких було і трохи соромно, і невимовно приємно… плавання в далекі краї… напад фалангістського військового корабля… полон… концтабір… довге-довге чекання… від’їзд багатьох товаришів… і знов чекання… і нарешті — дозвіл приїхати на Батьківщину… поїзд… довгоноса людина в широкому пальті… гуркіт залізничної катастрофи… Валенто і Сивий Капітан…

Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим світлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, і від цього зникла темрява, і стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.

Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом він знов усе забуде? Він обережно повернув голову ліворуч, праворуч, мов перевіряючи, чи міцно тримається в нього пам’ять, чи не зникає щось? І тоді він помітив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розуміє, що сталося!

— Марто, люба, все минуло! Я пам’ятаю! Все, чисто все пам’ятаю! До мене повернулася пам’ять!

Вродливе обличчя дівчини засяяло щирою радістю.

— Ти згадав, Алексо! Справді? І тепер тебе ніщо не мучитиме? Згадав, хто ти і що з тобою було раніше?

— Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!

— Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобі казала, тільки ти не вірив мені, що все буде гаразд!

— Ой Марто, як хороше! І яка ти розумна, яка гарна!

Він скочив і кинувся до дівчини. Схопив її в обійми і палко поцілував, вкладаючи в цей поцілунок усю свою безмірну радість. Марта зашарілася, вона соромливо пручалася, хоч очі, великі й блискучі, зраджували її і красномовно говорили про таку ж саму радість і хвилювання.

— Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобі кажу, Алексо, — викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нічого і схаменувся тільки тоді, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

— Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж — тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

Тепер настала черга почервоніти й юнакові. Справді, якось воно вийшло трохи не так… Валенто Клаудо стояв біля дверей і похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, які почували себе дуже ніяково. Першою опанувала себе дівчина. Вона кинулася до механіка й обхопила його шию руками:

— Дядю Валенто, та ти ж зрозумій, що сталося! Алексо все згадав!

— Що згадав? — не зрозумів одразу Клаудо.

— Все про себе, що з ним раніше було. Ми слухали радіо, і раптом мені пощастило спіймати московські дзвоники, як вони відбивали мелодію… Алексо враз зблід, і я подумала, що він захворів… а він каже мені мовчати, а сам такий блідий і напружений… а потім усе й згадав, розумієш, дядю Валенто? І тоді ми обоє дуже зраділи… Ну, і тоді Алексо…

— Гм… — трошки недовірливо пробурмотів Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

— Це правда, Валенто, — дивлячись йому просто у вічі, мовив юнак. — Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. І тепер ти, нарешті, повіриш мені, що я нічого не хотів від тебе ховати. Бо тепер я можу розповісти про себе все-все… все життя!

— Отак-таки зразу й згадав усе? — перепитав іще Валенто.

— Не знаю… може, і не одразу, а за кілька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз ніби я ніколи нічого й не забував.

— Ну, тоді мені лишається тільки поздоровити тебе, Олесю, — широко посміхнувся чесний Валенто Клаудо. Він відкрив обійми: — Іди-но сюди, я теж розцілую тебе! Можливо, це тобі й не буде так приємно, як попередній поцілунок, але…

І він притиснув до себе юнака.

— А тепер розкажи мені, хоча б і коротенько, що ж саме ти згадав про себе? — спитав, відпускаючи Олеся, Валенто. Він сів на ліжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповісти коротенько про ціле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на інше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливішим. І хоч це була й дуже кострубата, незв’язна розповідь, обидва його слухачі, і Марта, і Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер і той самий, і дещо інший Олесь. Той самий, бо він лишався звичним для них, безпосереднім, жвавим юнаком; інший — бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнічувала. Олесь пам’ятав! Він пам’ятав усе-все, наче й не страждав ніколи від того чорного провалля в пам’яті!

Раптом юнак спинився. Він глянув на Марту, потім на Валенто Клаудо, трохи завагався і нарешті мовив:

— І як же мені хочеться додому! Ой, і сказати не можу! От коли не пам’ятав нічого, то було якось по-іншому. Здавалося, є десь дім, далеко-далеко… наче в тумані, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батьківщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всередині… І коли тільки мені пощастить її побачити?..

Справді, коли таке може статися? І хіба ж тут залежить щось від волі самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подій, заплутаних і складних?.. Звісно, ні; йому лишається тільки чекати і мріяти, мріяти про далеку Батьківщину, про повернення до неї, рідної…