Знову пролунав дзвінок, але вже не так мелодійно, як першого разу, а уривчасто, навіть тривожно. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах, що перевіряли колесо, скочили і побігли до дверей. Олесь усе ще сидів, нічого не розуміючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:

— Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!

Олесь схопився й побіг до сходів. Валенто Клаудо простягнув йому міцну тверду руку згори. Олесь піднявся по драбинці — і йому здалося, що не тільки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самі східці наче підштовхують його вгору, підіймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як двері за ним самі плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були двері, тепер матово одсвічувала гладенька, наче полірована, суцільна стіна.

Пролунав ще дзвінок — цього разу короткий, ніби обірваний. І водночас, мов у відповідь, на скло вікон насунулися глухі щитки. Стало темно. Проте ні: тієї ж хвилини яскраво засяяли довгасті плафони на стелі. Олесь тривожно озирнувся.

Він лишився сам. Валенто Клаудо, який тільки-но стояв поруч, зник. Та й усі інші люди з команди машини, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Що йому тепер робити? Іти до своєї каюти? Але чи він розпізнає, які саме двері ведуть до неї?

Підлога під юнаком м’яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні двигуни, Олесь не знав. І найнеприємнішим було те, що він так само не знав, що йому робити…

Тримаючись за стіну, він дивився крізь напівкруглі скляні двері, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тій каюті, спиною до юнака перед штурвалом сидів у кріслі Капітан.

Овальні вікна в тій каюті також були закриті щитками. Але в каюті було напівтемно, плафони в ній горіли не так яскраво, як тут. І в тій напівтемряві ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капітан. Екран світився рівним зеленуватим світлом і здавався навіть звідси, з освітленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такі самі екрани світилися праворуч і ліворуч від Капітана, трохи нижче від центрального екрана Капітан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пульті з численними рукоятками і кнопками

Що на тих екранах? Що пересувається і рухається на них невиразними звідси тінями, як на екранах телевізора?..

Олесь тихо підійшов ближче до скляних дверей, що вели до пілотської каюти. І в цю мить підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. І відчув, як те грубе й міцне зовні скло м’яко продавилось під його рукою, немов еластична, туго натягнута плівка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.

Капітан швидко озирнувся. Брови його були насуплені. Олесь похолов. Що він наробив! Він завадив цій суворій, владній людині, від якої залежала його доля!

Та, на ще більше здивування юнака, Капітан, побачивши його, нічим не виявив свого незадоволення. Навпаки, не знімаючи рук з штурвала і пульта, він зробив такий рух головою, наче кликав юнака увійти до каюти. Олесь не вірив очам.

Але Капітан повторив той самий жест. Він натиснув якусь кнопку на пульті — і двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і збентежений юнак був у каюті. Капітан уже не дивився на нього, заглиблений у спостереження на екрані. Олесь почув його спокійний, владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті Сідай сюди. І — тихо!

Рука його вказала на крісло, поруч з тим, у якому сидів він сам. Олесь слухняно сів. Очі юнака загорілися цікавістю: бути тут, у цій таємничій каюті, поряд із самим Капітаном, бачити, як він керує машиною! Та про це він і мріяти не смів!

Олесь вп’явся очима в центральний екран. Мов у кольоровому кіно, перед ним розгорталася мальовнича картина лісу. Товсті високі дерева, а між них неширокий шлях… і більше нічого… До чого ж так уважно придивляється Капітан?

І враз зображення на екрані здригнулося, наче почало розпливатись, як буває це на матовому склі фотоапарата, коли навмисно збивати на ньому фокус. Це Капітан повертав одну з рукояток на пульті. Зображення на екрані майже зовсім розпливлося. Потім знову з’явилися контури дерев, стовбурів. Але тепер ці стовбури стали немовби прозорими, крізь них щось видно… Та ні, це неможливо, такого не буває!

Крізь прозорі, наче скляні товсті стовбури дерев було видно людей у військовій формі. Ховаючись за деревами, ці люди, мабуть, вважали, що їх не бачать. Ось вони поступово наближаються, перебігаючи від одного дерева до іншого. Ближче й ближче… Вони тримають напоготові автомати, а дехто тягне за собою кулемети…

Зображення, час від часу розпливаючись, кожного разу, мов розчиняючи черговий ряд дерев, показувало те, що робиться далі й далі за стовбурами, в глибині густого лісу. Галявина… На ній стоїть артилерійська батарея — і жерла гармат дивляться немов прямо сюди, наче націлюючись на Олеся!..

Юнакові перехопило подих від хвилювання. Він мовчки перевів погляд на Капітана. Олесь не смів про щось запитати, дивлячись на його суворе похмуре обличчя, бачачи ці насуплені брови, стиснуті зуби. А на екрані ще військові, ще, ще… Вони сунуть сюди…

— Та що ж це таке? — вихопилося нарешті в Олеся. Його нерви не могли більше витримувати всіх цих фантастичних картин. — Де я? Куди я потрапив?..

Очі його благально дивилися на нерухому постать чоловіка, що сидів у кріслі поруч з ним, упевнено тримаючи руки на штурвалі і пульті, на цього суворого, мовчазного Капітана з сивим пасмом у волоссі.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернув до нього голову. Сірі очі відсвічували сталевим відблиском, коли він сказав:

— Мене звуть Сивим Капітаном. Ти — на моєму «Люцифері». Оці всі жандарми і солдати женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти зараз побачиш, Олесю, що з того вийде!

Переглянувши останній, щойно прийнятий радистом літака рапорт, Мігель Хуанес не стримався від задоволеного вигуку. Прекрасно, кращого не можна й бажати!

— Френко, «Люцифер» у наших руках! Пастку закрито, він не вислизне!

Так, пастку було міцно закрито. Цього разу об’єднані сили іберійської поліції і жандармерії діяли бездоганно. Чіткий і складний оперативний план, старанно розроблений особливо уповноваженим Хуанесом і його вірним помічником Френко, здійснювався в усіх деталях. Власне, тепер уже можна було вважати, що план здійснено. Про це свідчили численні рапорти і донесення, надіслані Хуанесу, і красномовні позначки на карті, що лежала на столі. Мігель Хуанес дивився на карту і задоволено потирав руки.

Ось великий ліс Фонтіверос, той самий ліс, де, за всіма ознаками, розташована база таємничого «Люцифера». До лісу веде кілька доріг. Найголовніша, з півночі, це дорога, якою проїхав і зник десь у глибині лісу таємничий автомобіль Сивого Капітана. Ще дві дороги увіходять до лісу зі сходу й заходу. Це ті шляхи, якими можна вибратися з Фонтівероса. Можна — якщо вони не перетяті, певна річ.

Є ще одна дорога, яка веде на південь. Але вона зразу за лісом підіймається вгору, до скелястої пустелі Хоравенте. На цій безлюдній дорозі немає ні перехресть, ні розгалужень. Петляючи між гострими скелями, вона тягнеться понад сто кілометрів і виходить на такий самий скелястий берег моря, на край урвища, де колись був стародавній замок, від якого тепер лишилися руїни. Втекти по цій четвертій дорозі не можна, хіба що. стрибнути з урвища в море. Отож про неї можна не думати.

А решта доріг, якими міг би врятуватися з лісової пастки «Люцифер», надійно перетята. Там уже розміщені непрохідні загородження з колючого дроту і звалених стовбурів. Але й цього мало. Мігель Хуанес добре пам’ятав усі несподіванки під час військового параду на Авеню-дель-Прадо і майдані Кастелара.