"Люцифер" знову вирушив у дорогу. Куди саме — це було невідомо і для Олеся, і для Марти, які сиділи, розмовляючи, у каюті Валенто Клаудо. Раптом пролунав глухий удар, від якого струсонулася підлога і затремтіли стіни. І відразу швидкість «Люцифера» зменшилася. Крізь незачинені двері каюти долинув чийсь збуджений голос:

— Алонсо, до ручного насоса!

Хтось пробіг по коридору, пролунали стурбовані голоси.

Марта злякано дивилася на Олеся, мов чекаючи від нього пояснень. Але юнак і сам нічого не розумів. Він ще прислухався до неясного відгомону голосів, який чути було в каюті, і рішуче підвівся:

— Піду до Капітана! Треба ж довідатися, в чому річ…

Але Ернана Раміро не було в кабіні керування. Замість нього за штурвалом стояв Валенто Клаудо, який не стільки керував машиною, скільки напружено стежив за показаннями приладів. І коли Олесь тривожно звернувся до нього, Валенто навіть не відповів, а лише відмахнувся: не заважай, мовляв, і без тебе клопоту багато!.. Виходить, сталося щось серйозне.

Сивий Капітан увійшов до кабіни швидкими, енергійними кроками. Обличчя його було зосереджене, кошлаті брови гнівно нахмурені. Побачивши в кабіні Олеся, він тільки кивнув головою і відразу звернувся до Клаудо:

— Ідіть до резервуарів, Валенто. Там треба весь час доглядати. Автомат ще довго не працюватиме. Стежте за ручними насосами.

Клаудо вийшов. Капітан зайняв його місце за штурвалом. Олесь запитливо дивився на нього. Сказати щось він не насмілювався, надто вже Капітан був похмурий.

Але Ернанові Раміро, мабуть, зараз було не до нього. Він помітно нервував — і це найбільше непокоїло юнака, бо досі йому не доводилось бачити Капітана таким. Замість того, щоб спокійно і впевнено вести машину, лише зрідка поглядаючи на циферблати приладів, цього разу Капітан раз у раз переводив різні перемикачі, натискував на важелі й рукоятки, мов ніщо не могло задовольнити його. Найчастіше він спиняв погляд на маленькому світному циферблаті біля самого пульта керування, і кожного разу на його обличчі з’являвся вираз незадоволення.

Олесь і собі зазирнув на той циферблат. Стрілка на ньому нервово хиталася з боку в бік. Вона то кидалася ліворуч, майже до нуля, то повільно, ніби з зусиллям, відсувалася праворуч, щоб потім знову рвучко пересунутись ліворуч. Це свідчило про якусь затяжну несправність, бо Олесь пам’ятав, що та стрілка звичайно стояла раніше майже нерухомо між цифрами «3» і "4".

Раптом Раміро заговорив — наче сам й собою. Голос його звучав незвично глухо: так говорить людина, яка ледве стримує себе від гніву.

— Вони почали проти мене війну, мерзотники! Так підступно, жорстоко! Розставити на дорогах міни, щоб знищити "Люцифер"!.. Знищити машину, рівної якій немає в світі! Хіба це не дикунство?.. Я завжди знав, що фалангістські вбивці не здатні на чесну боротьбу, вони надто тупі, надто боягузливі для цього. їхня зброя — підступність, вони гірші від гадюк! Вони намагаються вкусити нишком! Що ж, я мушу терпіти це, чи що? Я, який на десять голів вищий від них усіх?.. А ті підпільники на чолі з уславленим Фредо Вікторе ще вважають, що я зобов’язаний з чимсь рахуватися, чекати якихось вказівок від комітету чи від когось ще… Дурниці! То не для мене, не для людини в надзвичайному становищі, не для господаря «Люцифера»! І я доведу це. Фалангісти оголосили мене поза законом, — гаразд, тепер я змушу всіх зважати на мої власні закони!

Погляд його впав на Олеся, ніби щойно помітив юнака.

— А, ти тут? — мовив Капітан. — От бачиш? Та ти не знаєш, у чому справа… Вони, ці негідники, поставили в різних місцях міни. І серед тих мін є такі, що вибухають не від натиску на них, а, мабуть, від самого коливання повітря чи від звуку… не знаю ще; ручуся тільки, що колеса «Люцифера» не натиснули на них, бо він ішов над шляхом, підтримуваний потоком антигравітонів. І все ж таки одна міна вибухнула! Добре хоч, що з запізненням, уже під кормою машини. Але та міна все ж пошкодила автоматичний апарат, який подавав водень для реакції сполучення!

Тепер Олесь починав розуміти, що сталося. А Сивий Капітан говорив далі:

— Подача водню ручним насосом дуже непевна, час від часу виникає нестача водню. А це призводить до зменшення кількості необхідної для дії всіх апаратів енергії… зокрема електромагнітного генератора, від справної дії якого залежить безпека «Люцифера», його електричний захист, що відштовхує кулі й снаряди… Розумієш?

Олесь кивнув головою.

— І взагалі, я мушу зараз витрачати значно більше водню, — вів далі вже спокійніше Капітан; розмова про улюблену ним техніку, очевидно, допомагала йому опановувати себе. — Міни можуть бути всюди, значить, треба вести «Люцифер», ніде не торкаючись колесами грунту. Для цього потрібна налагоджена, чітка подача водню, бо генератор антигравітонів теж пожирає багато енергії…

— А машині весь час не вистачає водню, — додав Олесь мимоволі, поглядаючи на маленький світний циферблат, на якому все так само стрибала і кидалася ліворуч неспокійна стрілка.

Ернан Раміро здивовано поглянув на юнака, наче вражений його зауваженням. На мить його обличчя просвітліло, насуплені брови розійшлися. Але тільки на мить.

— Ти розумний хлопець, Олесю, — промовив він з відтінком схвалення. — Не пам’ятаю, щоб я колись говорив тобі про цей прилад і значення того, що він показує. Значить, ти сам устиг додуматися? Добре, добре! Тоді ми використаємо це не відкладаючи. Зараз мені потрібні всі сили, кожна пара рук. Ставай сюди. Ти допомагатимеш мені. Хочеш?

Запитання було явно зайвим, весь вигляд Олеся свідчив про це. Капітан ледве помітно посміхнувся.

— Стеж за стрілкою. Як тільки вона опускатиметься нижче риски з цифрою «2», не кажучи вже про наближення до нуля, відкривай цією рукояткою кран додаткового резервуара водню. А я займуся іншим. Ми скоріше дістанемося бази, де полагодимо пошкодження!

Чи ж варт говорити, з якою готовністю Олесь приступив до виконання першого свого обов’язку на "Люцифері"?.. І на хвильку навіть подумав: є й користь з того, що «Люцифер» пошкоджено! Те пошкодження незабаром полагодять, це безсумнівно. А зате він, Олесь бере участь у керуванні машиною.

Коли б юнак тільки знав, що чекає його попереду!

Все схилялися перед Мігелем Хуанесом в управлінні поліції. Низькі поклони чиновників, старанне козиряння поліцейських агентів, двері, що немов самі широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешіптування при його появі, заздрісні погляди — все це свідчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навіть коли б в управлінні звідкись прочули, що Мігеля Хуанеса призначають начальником державної іберійської поліції, — і тоді не можна було б виявляти до нього виразніших ознак шанування і запобігливості.

Недбало відповідаючи на вітання, і не виявляючи, як тішиться його душа цією п’янкою атмосферою, Мігель Хуанес невимушено увійшов до кабінету начальника поліції заздалегідь готовий вислухати нову серію заслужених компліментів. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустріч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих ніжках, затягнених у червоні рейтузи.

— А, Хуанес, нарешті! Де ж це ви пропадаєте, друже мій? — почув він знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагідного відтінку. — А я чекаю вас, уже кілька разів дзвонив вам. Відпочивали, мабуть? Розумію, розумію…

— Так, пане Кабанерос, — ствердив, сідаючи в крісло, Мігель Хуанес. — Надто втомився за останні дні. Але…

— Звичайно, звичайно, — перебив його начальник, — я ж кажу, що розумію. Ми з вами заслужили відпочинок, Хуанес! І я ніколи б не турбував вас, коли б не виклик міністра внутрішніх справ.

Міністра? Самого міністра внутрішніх справ, правої руки каудільйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хураніто?.. Мабуть, на обличчі Мігеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник поліції, посміхаючись, ствердив.