Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Ніколи він не думав, що ця завжди мовчазна й несмілива дівчина, весь світ якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак міркувати. Вона говорила, і щось нове, доти незнайоме поступово відкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що він сам не наважувався подумати; він відчував, що дівчина водночас, хоч, мабуть, і не бажаючи цього, виявила якісь його власні потаємні, ще й досі не ясні для нього самого думки, тривожні, плутані. Ці думки краще всього було б відкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далі й далі заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокійно і впевнено говорив тоді їм Фредо Вікторе. Але Олесь не міг позбутися їх, ба, раз прийшовши, ті тривожні думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якійсь неясній, неусвідомленій формі вони вже існували і раніше в глибинах його душі.

— Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподівалася, що ти зрозумієш мене, що мені буде легше, коли я поділюся з тобою всім цим…

Лагідний, ніжний голос дівчини звучав ще тихіше, ніж раніше. Сумні очі шукали в обличчі юнака співчуття, допомоги. Що сказати їй, як підбадьорити, як втішити, коли й самому Олесеві так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давні неясні сумніви?..

— Ти мовчиш, Алексо? — повторила вже зовсім пошепки Марта, ніби остаточно втрачаючи надію. — Ти лишаєш мене отак?..

— Ні, Марто, ні! — вигукнув Олесь. Він схопив вузеньку руку дівчини, одразу відчувши, як похололи її тонкі пальці. — Ні, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе — і не залишу ніколи! Як ти могла подумати таке? Я розумію тебе, і ми будемо з тобою разом… і я зроблю все, все, що від мене залежатиме, щоб ти… щоб ми з тобою… ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай мені руку, посміхнися трошки, Марто… отак, іще трошки, іще!.. Бач, наскільки краще, коли ти посміхаєшся?..

Вони сиділи поруч. Олесь дивився в ще вологі очі Марти, тримав її руку, бачив її кволу, ще непевну посмішку, плутано щось говорив і думав: як хороше відчувати, що є дівчина, для якої ти радий був би зробити все, все на світі.

Розділ п’ятнадцятий

1. МЕЛОДІЯ СРІБНИХ ДЗВОНИКІВ

Дивними, сповненими розгубленості й неясних тривог були ці дні для Олеся. І не тільки тому, що на нього справила велике враження остання розмова з Мартою.

Так, події останнього часу: полювання поліції на «Люцифер», безжалісні намагання знищити і чудову машину, й її винахідника — не могли не вплинути на Сивого Капітана. Але хіба ж можна було чекати від нього такої разючої зміни, яка сталася?

Куди поділася звична м’якість і лагідність Капітана в розмовах з Олесем, які так чарували юнака? Ернан Раміро, який досі, зустрічаючи хлопця, завжди знаходив для нього ласкаве слово, тепер ніби зовсім не помічав його.

Раніше з командою «Люцифера» Сивий Капітан завжди говорив стримано, впевнено, дещо владно, але то був голос і тон старшого товариша, якого поважали. Тепер Сивий Капітан тільки наказував — коротко, уривчасто, як повновладний господар, який навіть не міг припустити, щоб хтось насмілився заперечувати чи не виконати його категоричного наказу. Більше того. Вже кілька разів Олесь помічав, як Сивий Капітан нервово стискував кулаки, погрозливо насуплюючи кошлаті брови, коли, на його думку, якийсь наказ виконували не досить чітко. Цього також, безумовно, не бувало раніше. Невже ж його справді зробило таким жорстоким прагнення до помсти, що цілком опанувало ним?..

Ернан Раміро тепер весь час перебував або в своїй каюті, або в кабіні керування, біля приладів. На другий день після загибелі "Сан-Себастіана" Олесь вирішив був, як і раніше, зайти до кабіни керування і спитати про щось Капітана. Та щойно він відкрив рота, як Раміро, не повертаючи навіть голови, сухо одрізав:

— Я не кликав тебе, Олесю. Коли ти будеш потрібен, тебе покличуть. Іди.

Схиливши голову, нічого не розуміючи, юнак вийшов. Хіба він чим завинив перед Сивим Капітаном? Хіба ж той сам не дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?..

За ці дні відбулося кілька стрімких, блискавичних поїздок «Люцифера» в різні кінці країни. Здебільшого вирушали вночі: мабуть, Капітан не хотів наражатися на небезпеку зустрічі з підступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна річ, нічого не знав про наміри Ернана Раміро і про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механік був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.

Тільки протягом останніх двох діб, коли «Люцифер» стояв у печері-базі, діставшись до неї підводним ходом з моря, Валенто Клаудо разів зо два забігав до Олеся, та й то лише для того, щоб весело ляснути його по плечу й обмінятися кількома словами. Чи помічав Валенто якісь зміни в Капітані, для Олеся лишалося невідомим. Власне, і тут, у печері, також тривала напружена праця, яка забирала весь час і Валенто Клаудо, і всієї команди.

Олесь бачив, як навантажують на «Люцифер» якесь спорядження, як у різних частинах машини замінюють деталі або навіть цілі механізми. Як сказав мимохідь Валенто, Сивий Капітан здійснював у "Люцифері" певні удосконалення, але які саме, Олесь не знав. Люди тут лише керували роботою механізмів, що робили за них мало не все. Було щось дивне й подеколи страшнувате для незвиклого ока, коли якийсь складний механізм самостійно виробляв з шматка металу замовлену йому деталь, а закінчивши роботу, клав свіжу, блискучу деталь поряд себе, подавав сигнал свистком чи лампочкою, що запалювалася на ньому, і немов покірно чекав дальших розпоряджень…

Власне, міркував Олесь, інакше тут і не могло бути. Коли б Ернан Раміро не потурбувався про наявність усіх цих механізмів і автоматичних машин, хіба ж зміг би він упоратися з потребами ремонту і постачання величезного «Люцифера»? Та тоді б тут потрібні були сотні майстрів і робітників! Тільки ці розумні машини, автоматичні верстати і механізми й робили можливим швидкий ремонт і лагодження того, що псувалося або виходило з ладу на "Люцифері". Особливо тепер, коли не припинялося полювання на автомобіль і часто доводилося лагодити пошкодження, заподіяні "Люциферу".

Час від часу юнакові було незручно, ніяково, що вони з Мартою нічого не роблять у той час, коли всі навколо напружено працювали. Але тут нічого не можна було вдіяти: до чого б серед тих складних машин і механізмів могли прикласти свої недосвідчені руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капітан сказав юнакові, що згодом діло знайдеться і для нього; але то було давно, ще тоді, коли Сивий Капітан помічав його і говорив з ним…

Тепер Олесь говорив тільки з Мартою. Дедалі більше часу проводили вони разом. Дівчина охоче розповідала йому про своє життя, і Олесь слухав Марту з непослабним інтересом. Він і не помітив, з якого часу рішуче все, навіть найдрібніші деталі з життя дівчини почали глибоко цікавити його, так само, як кожен жест, кожна посмішка здавалися йому дорогими і близькими, сповненими якогось важливого змісту. Одне тільки засмучувало Олеся під час таких розмов: це те, що він не міг так само щиро і безпосередньо розповісти Марті про себе. Дівчина здивовано поглядала на юнака.

— Та невже ж ти й справді нічого не пам’ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!

Проте непроникна пелена ще не спала з пам’яті Олеся. Тільки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу… гуркотіння, чорне провалля і нічого більше…

І зараз, коли вони вдвох сиділи біля приймача в каюті Олеся, слухаючи одноманітні мелодії танцювальної музики, хлопець невтішно схилив голову на руки. Як важко усвідомлювати, що в тебе невідомим чином зникло минуле! Коли б він тільки знав, як пригадати його!..

А тут іще та дратівлива музика, що, здається, вся цілком складається з виючих труб та оглушливих барабанів, хрипких вигуків якоїсь несамовитої жінки і котячого виску пронизливих дудочок…

Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна зміна?