Хуанес відчував якусь загрозливу небезпеку, але не міг збагнути, звідки вона насувається на нього. Йому лишалося тільки вести й далі свою лінію, хоч він і розумів, що йдеться вже не про орден.

— Власне, цього я не бачив, бо «Люцифер» у ту мить був за перевалом шляху. Але всі дані говорять саме за це, пане Кабанерос. Інакше не може бути! Йому нікуди було більше подітися.

В останніх словах Хуанеса відчутно прозвучала вже не горда впевненість, а скоріше благання повірити йому. І все одно начальник поліції дивився на нього так само холодно і навіть підозріливо. Так, так, підозріливо: нарешті Мігель Хуанес знайшов слово, яке точно характеризувало неприємний відтінок, що весь час відчувався у ставленні шефа до нього. Ні, так не говорять з людиною, яку чекають підвищення і нагороди. Ні, не про орден Білого Орла зараз буде мова!..

Детектив спіймав себе на тому, що він мимоволі втратив той незалежний вигляд переможця, з яким зайшов кілька хвилин тому до кабінету начальника. Він сидів напружившись і чекав, бо знав уже, що над його головою збираються хмари. Що скаже начальник?..

Карло Кабанерос не поспішав. Він усе так само запитливо й підозріливо дивився на свого особливо уповноваженого. В очицях його грав недобрий вогник. Начальник поліції відкинувся в кріслі й постукав короткими пухкими пальцями по краю стола.

— О котрій годині, кажете ви, потонув "Люцифер"? — нарешті перепитав він, знову нахиляючись над столом.

— О п’ятій годині сорок хвилин, пане Кабанерос, — із зусиллям, але все ще чітко відповів Хуанес. І побачив тоді, як начальник поліції недбало взяв із стола невеличкий папірець і простягнув йому.

— О п’ятій годині сорок хвилин? — ще холодніше повторив він. — Гм… ану, познайомтеся з цим рапортом, Хуанес.

Не вірячи собі, Мігель Хуанес читав — і друковані на машинці літери стрибали в нього перед очима:

"Розшукувана машина помічена східніше Кастелона близько Вільяноса двадцятій годині. Інспектор Кастелонського управління…"

— Не може бути! — вихопилося в розгубленого детектива. — Не може бути! Це якась помилка. Адже я на власні очі…

— Ах, на власні очі? — зловісно примружився Кабанерос. — І ви вважаєте, що вони у вас є, нездаро? Ану, прочитайте ще й цей рапорт!

Другий папірець наче стрибнув через стіл і затремтів у пальцях особливо уповноваженого. В ньому було написано:

"Розшукуваний автомобіль помічено двадцятій годині сорок п’ять хвилин по дорозі на Пеньякерк. Спроби спинити машину не дали наслідків зв’язку великою швидкістю автомобіля. Інспектор Пеньякеркського управління…".

— Теж, мабуть, не може бути? Га, Хуанес? — насмішкувато зауважив начальник поліції. — Ні, пане особливо уповноважений, не тільки може бути, а так воно, на жаль, і є. І перед тим, як я вирішу, що мені з вами робити, я хочу довідатися про все, що насправді відбулося в Фонтіверосі, без найменшого слова прикраси, а так, як воно насправді було. Ану, говоріть, говоріть, я послухаю.

Всі підготовлені фрази доповіді вже вилетіли з приголомшеної голови Мігеля Хуанеса. Затинаючись, даремно шукаючи якісь виразні слова, що могли б краще переконати грізного начальника, він розповідав усе, як було: і те, що відбувалося в Фонтіверосі, і обставини поїздки слідом за «Люцифером» серед скель і бескидів пустелі Хоравенте, і про те, як таємничий автомобіль зник одразу з очей, і про свої роздуми й міркування. Тепер перед начальником поліції сидів уже не видатний, завжди впевнений у собі, уславлений детектив Мігель Хуанес, а маленький службовець, який тремтів за свою шкуру і намагався будь-що виправдатися.

Він закінчив свою розповідь і благально подивився на шефа: що чекає на нього зараз?..

Грізний начальник поліції не квапився відповідати. Деякий час він помовчав, мов зважуючи все. І тоді заговорив несподівано тихо-мирно, — так тихо-мирно, наче в кабінеті точилася дружня бесіда, наче й не він щойно вичитував Мігелю.

— Так, тепер я бачу, що ви розповіли все щиро, Хуанес, без вашої звичної похвальби, — мовив він. — Ваше щастя, що я, немов передчуваючи все це, затримав донесення і нічого не доповів каудільйо…

— Дякую, пане начальник, — поквапливо вклонився Хуанес.

— Мене тепер цікавить, як пояснити, що «Люцифер», зірвавшись з кручі в море, не потонув, а, як бачите, з’явився знову? Рапорти — річ незаперечна. Що ж, на вашу думку, «Люцифер» може плавати?

Хуанес безпорадно розвів руками:

— Коли б він плавав, то я, певне, побачив би його в морі з тієї кручі, пане Кабанерос. Адже з неї видно все навколо на десятки кілометрів. Але в морі не було нічого, зовсім нічого, крім одного вітрильника, та й то дуже далеко.

— То як же все це пояснити?

Мігель Хуанес мовчав. Він розгублено провів рукою по спітнілому лобі. Що він міг відповісти? Адже ще в лісі він, відверто кажучи, відчув, що вперше в житті зіткнувся з нез’ясовними речами, з чимсь у повній мірі фантастичним. І що далі розгорталися події, то неймовірнішою ставала ця фантастика.

Обидва співрозмовники заглибились у міркування. В кабінеті було зовсім тихо, лише одноманітно постукував маятник великого годинника в кутку кімнати.

Начальник поліції знизав плечима і повільно простягнув руку до коробки з товстими сигарами, що стояла на столі. Обережно, майже любовно зняв з сигари прозору обгортку, понюхав сигару. Друга його рука простяглася за сірниками.

— Як не міркуй, а все одно…

Задзвонив телефон, — один з цілої батареї апаратів. Начальник поліції, не дотягнувшись до коробки сірників, узяв трубку, одразу, як завжди, безпомилково визначивши, котрий з апаратів дзвонить.

— Алло! Хто? Так, так, я слухаю вас, пане міністр… О, безумовно, вживаємо всіх заходів. Можу відповісти: за даними нашого агентурного спостереження, «Люцифер» перебуває зараз десь у районі Пеньякерка, на узбережжі моря… так, звідси кілометрів півтораста, ви цілком вірно зауважили, пане міністр… Що? Що?

Кругле обличчя Карло Кабанероса враз побагровіло. Одна рука щільно притискувала телефонну трубку до вуха, друга безжалісно м’яла дорогоцінну сигару.

— Ви особисто чуєте голос Сивого Капітана?.. Через урядову радіостанцію? Але ж цього не може бути, пане міністр! Пробачте, зараз, зараз перевірю, пане міністр. Пробачте! На все добре, пане міністр!

Він жбурнув трубку на апарат. Олов’яні очиці люто вп’ялися в Хуанеса. Товсте обличчя, здавалося, ось-ось бризне кров’ю. Рвучким рухом начальник поліції розстебнув, майже розірвав комір розшитої золотом куртки. Він задихався, його верескливий голос зривався.

— Ганьба! Міністр глузує з нас! Загрожує звільнити… Віддати під суд!.. Боже мій, невже і каудільйо слухає?.. Що ж тепер буде? Міністр каже… каже, що Сивий Капітан зараз промовляє по радіо… через державну станцію. Ввімкніть приймач!

Більше Карло Кабанерос не міг говорити. Йому перехопило подих. Він упав на спинку крісла і, широко розкривши рота, тільки важко дихав. Розчавлена судорожними рухами його пальців сигара валялася на підлозі.

Мігель Хуанес неслухняними руками включив радіоприймач. Він відчував, як сіпаються йому губи, — і не міг цього спинити. Це було вже занадто! Це було суцільне божевілля!

Але з репродуктора радіоприймача вже лунав знайомий обом твердий, мужній голос Сивого Капітана:

— …Уряд і поліція гадали, що їм буде дуже легко спіймати мене чи навіть знищити, — говорив той голос, продовжуючи, очевидно, свою промову. — Це не так. Я не боюся ні фалангістського уряду Фернандеса, ні його жандармів та поліції. Не вірте, іберійці, ні зараз, ні потім брехливим повідомленням! Спроба поліції захопити мене і мій «Люцифер» не дала й не могла дати наслідків. Поліцейським собакам Фернандеса не вдалося бодай трохи зашкодити мені чи моїй машині. Зараз я, як звичайно, перебуваю на "Люцифері" і говорю з вами через столичну радіостанцію, підкоривши її генератор моїми потужними хвилями…

Раптом мигнуло електричне освітлення — раз, другий. Що таке?

А голос Сивого Капітана продовжував: