— Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?

— Так, Капітане.

Дисципліна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свідчив, що він підкоряється проти волі. Ернан Раміро все ще дивився на нього, і Олесеві знов здалося, що в цьому погляді з’явилося щось дивовижно тепле, дружнє. І знов це тривало якусь мить.

Раптом Раміро перевів погляд на юнака. Хвильку він мовчав, ніби обмірковуючи щось, а потім сказав:

— Мені шкода розлучатися з тобою, Олесю. Ні, ні, мовчи, — тут-таки заперечив він, помітивши, що юнак немов хоче відповісти йому. — Мені хотілося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд… Так, можливо, тоді ти інакше оцінював би дещо…

— Але ж, Капітане…

— Я вже сказав тобі, мовчи. Дай мені руку!

Олесь зніяковіло простягнув Ернанові Раміро руку. Він відчув міцний потиск і побачив дивний сум в його сірих очах, які невідривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хіба ж можна отак піти, не сказавши, як схвильовано б’ється серце, сповнене поваги й любові до цієї сумної людини, погляд якої, теплий і батьківський, мов проникає в саму Душу!

— Капітане, я… я хочу…

— Мовчи. Олесю. Більше нічого не треба…

І знову цей глибокий, невимовний сум у погляді! Ні, не тільки в погляді, а й у словах Капітана, що йдуть, здається, від самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Раміро. Ніколи, ніколи досі не чув Олесь в голосі Капітана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Раміро говорив мов у сні:

— Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скільки мрій і прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно… навіщо, навіщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хіба я досяг чогось? Ні, нічого, і все минуло, і все марно… і ніякої користі ні для кого… то навіщо було все це?..

Олесь відчував, що не може далі володіти собою. Ось зараз він кинеться до Капітана, обійме його, скаже, як він… Але Ернан Раміро раптом замовк. Він різко труснув головою, мов відганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.

— Ідіть, друзі, — сказав він, вказуючи рукою на далекий берег. — Уже час. Ідіть!

І зразу ж таки увірвав мову і прислухався. До розміреного одноманітного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примішувалося зараз іще щось, якесь гудіння, що дедалі гучнішало, наближалося, зростало. Літак! Безумовно, це літак!

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув і нерішуче почав:

— Капітане, дозвольте…

— Нічого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Ідіть, я кажу, вже час!

То був знову владний і невблаганний голос Сивого Капітана, який не припускав заперечень.

— Єсть, Капітане!

Валенто повернувся до Педро Дорільї, Марти і Олеся.

— Пішли! Такий наказ Капітана… — сказав він безнадійним тоном людини, яка змушена скоритися…

Вони йшли вниз з узгір’я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним інші. Олесь ішов останнім. Він обернувся й поглянув назад.

Ернан Раміро нерухомо стояв біля величезного корпуса «Люцифера» і невідривно дивився їм услід. Мабуть, він побачив, що Олесь озирнувся, і підняв руку, наче востаннє вітаючи його… чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також підняв руку в останньому вітанні. Йому хотілося б висловити в цьому мовчазному жесті всі ті бурхливі почуття, які володіли ним зараз. Адже знов, як і раніше, він побачив у Сивому Капітані ту людину, яка притягала до себе його палкі симпатії, яка так щиро й тепло ставилася до нього тоді, в перші дні його перебування на "Люцифері"… Немовби Капітан у ці хвилини прощання розкрив залізний панцир, що відгороджував його і від Олеся, і від інших людей.

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

— Алексо, мені його так шкода… він був зараз такий сумний… і мені чомусь здається, що я вже ніколи не побачу Капітана…

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

— І тепер мені здається, що… що нічого в ньому немає страшного… він, мабуть, зараз такий самітний… і йому дуже, дуже тяжко… він так говорив, що мені плакати хотілося…

— Тобі плакати хотілося… А що ж тоді сказати мені? — глухо обізвався Олесь, не дивлячись на неї. — Я ж так докоряв, засуджував його…

— Літак! — вигукнув Педро Дорілья, показуючи вгору.

У небі справді з’явився літак. Він виринув з того ж боку, звідки прилетів свого часу «Люцифер», і робив тепер широке півколо над островом Тарквенідо. То був не пасажирський літак, а невеличка військова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи дві треба було йому для того, щоб вивершити те широке півколо, — і винищувач уже зник у зворотному напрямі. Поступово затихло і його гудіння. І знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному острові, вривався тільки то наростаючий, то затихаючий рівний гул морського прибою.

Поява військового літака не давала Олесеві спокою. Чого він прилітав сюди? І саме після того, як на острові опинився «Люцифер»? Чи немає тут якогось зв’язку?

Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо відносно того, що «Люцифер» може помітити якийсь радарний пост, розташований у прибережній смузі суходолу. Невже так і є? Треба спитати Валенто, що він думає з цього приводу.

Прискоривши ходу, Олесь підійшов до Валенто Клаудо, який ішов попереду, низько схиливши голову. Що це? Він щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим більше, що Валенто, здавалося, не помічав нікого. Так і є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремі слова, незв’язані і безладні. Олесь розібрав:

— Замість лагодити… могли самі… не розумію… а, він знав!.. значить, навмисно… каже, сказав усе… Ні, не все, зовсім не все!.. А що зробиш… коли він такий упертий…

Так людина говорить у сні, в тяжкому сні, коли її мучать кошмари, коли нею володіють невідчепні марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вія говорить свідомо! Олесеві стало моторошно, і він непевно запитав:

— Валенто, про що ти говориш? І з ким?

З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повільно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.

— А, це ти, Олесю, — відізвався він, нарешті. — Хіба я говорив щось?

— Звісно, говорив, тільки я не розчув. Чи ти думав уголос? — спробував юнак сказати якнайбадьорішим тоном.

— Мабуть, що так, — нехотя погодився Валенто.

— А про що ти так напружено думав? — не вгавав юнак, якому дуже хотілося вивести свого друга з цього гнітючого стану. — Що на тебе так вплинуло?

Це було сказано необережно, легковажно, і Олесь зразу відчув це, бо Валенто немов спалахнув.

— Вплинуло? І ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув? — швидко, перебиваючи сам себе, заговорив він. — Капітан відправив вас усіх з «Люцифера», це зрозуміло. Але навіщо, чому він наказав мені йти а вами? Хіба ви самі не дійшли б? А коли я спробував щось сказати" що він відповів? Ти думаєш, це випадково? Ні, він хотів, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме «Люцифер», як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а він відіслав мене!..

— Тоді чому ж Капітан зробив так? — вдалося Олесеві вставити запитання в потік слів Валенто.

— Хіба я знаю чому? Хіба його можна зрозуміти? А ти думаєш, він не знав заздалегідь, що має прилетіти отой літак? Ти хіба не пам’ятаєш, як він поглядав у небо? Він чекав, чекав, що літак з’явиться, Я тобі це точно кажу!

— То, виходить, що нас таки помітили з якогось радарного поста і надіслали літак?

— А, та це цілком ясно, — відмахнувся Валенто Клаудо. — І Капітан знав, що помітили. Я тобі кажу, вій знав, що з’явиться той літак. І тому підганяв нас, говорив, пам’ятаєш: "Ідіть, бо вже час", ти пам’ятаєш це, Олесю?

— Але ж тоді треба було б, навпаки, негайно лагодити «Люцифер», якщо він знав, що нас помітили і можуть надіслати за нами погоню, — непевно зауважив Олесь.

— Ото ж бо воно й є! — роздратовано вигукнув Валенто. — А замість того Капітан відіслав мене, та ще й невідомо навіщо… я ж тобі весь час тлумачу це! Чого він зробив так, ти можеш мені сказати?