— Ні.

— Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? — слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. — Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не хотіла визнавати. З нею попрацювали і перестаралися. Два дні тому це було, і вам, Шеремете, дуже пощастило, що її не закопали в спільну яму. Ми видаємо тіла родичам, гуманна революційна практика…

— Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили її! Ви вбили жінку! Вона нічого вам не зробила, а ви вбили її, заради забавки!

— Ні, — усмішка повернулася на кругле обличчя Ананьєва. — Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жінка. Першим попросився б, маю право. За все з неї спитав би.

Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.

Артем Шеремет давно не боксував. Та й раніше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався іноді для загального розвитку. Боявся — не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб'ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.

У відповідь ударив слідчий Гусик — руків'ям маузера. Влучив теж точно — кров ураз залила очі.

— По нас теж прийдуть.

Високий кістлявий доцент на прізвище Куприк повторював цю фразу вже не перший день. Йому ніхто в камері не заперечував. Допити висмоктували останню силу, до того ж усі присутні чудово розуміли: доцент має рацію. Більшість навіть чекала на смерть — хай там як, але вона краща за тортури. Куприк почав регулярно нагадувати товаришам у нещасті про невпинне наближення смертної години, щойно його перестали тягати на допити.

Шеремет сидів поруч із ним. Не уявляючи до пуття, як втішити та й чи треба це Куприкові, мовчки поклав руку йому на коліно. Той зойкнув: саме це коліно розтрощили бідоласі, поклавши між двома цеглинами й стукнувши металевою трубою.

— Вибачте, — промимрив розбитими губами.

— Про що ви кажете, пане Шеремете, яке там «вибачте»?!.. Кого і за що?.. Скоро всі станемо перед Господом і разом проситимемо пробачення.

— Я б не поспішав, — пробубонів з протилежного кутка Мирон. — Завжди є надія.

— Ти кого заспокоюєш?

— Себе, Артемію.

— По нас теж прийдуть, — товк своє доцент.

…Лідиного брата притягли сюди, в губчека, вже за три години після того, як заарештували самого Шеремета. Скільки часу збігло відтоді, Артем не знав. Та й не хотів знати. Бо й справді немає значення, скільки їх тримають тут, у брудному підвалі з заґратованим вікном — кілька днів, тиждень чи більше…

Кров була скрізь: на стінах, на підлозі, нею, здається, просякло й повітря. Як лікар, Артем міг вирізнити запах крові серед усіх інших запахів. Щойно його кинули сюди, відразу вдихнув його. Глибоко, ротом, носом. Їм приносили воду в бляшаному відрі, прим'ятому з одного боку. Навряд чи саме відро або вода в ньому були чистими, та всі можливі присмаки забивав присмак крові — іншого в роті не відчувалося. І Шереметові навіть на думку не спадало запитати товаришів у нещасті, чи відчувають вони те саме.

Арештанти часто — густо не встигали й знайомитися. Зазвичай чекісти затягали сюди новеньких, тоді швидко брали тих, хто вже бодай трохи оклигав, і вели на допити. Назад повертали не всіх. Дехто не витримував і помирав просто там, у кабінетах, що разом правили й за катівнямі. Когось навмисне вбивали на очах інших. Ті, хто виживав, усе одно ні на що не сподівалися.

Усе, що робили в губчека, мало скидалося на слідство чи бодай на демонстрацію закону й правосуддя.

Шеремет переконався: тортурами чекісти не прагнули вибити з нього, з його свояка Мирона та з інших в'язнів, яких тут називали буржуями, контрою, петлюрівцями або просто хохлами, якихось неймовірних свідчень. Ті побої й катування для молодих працівників чрезвичайки були подібні до забави. Їх, здається, по — дитячому цікавило, що ще такого можна зробити з живою людиною, чого до них не робив ніхто.

Артем був далекий від психіатрії, бо мав інший лікарський фах.

Проте жодної миті не сумнівався: садизм у чекістів, що допитували його та інших заарештованих ворогів революції, був у крові.

Такими їх створила природа. І на кокаїн, що його вони демонстративно вживали в жертви на очах, випускання внутрішніх демонів на волю звертати не слід. Хоч це й було б найлегше. Але час показав: усе куди простіше — чекісти хотіли якомога менше спати. Захоплення кокаїном допомагало їм досягати поставленої мети. Складалося враження, ніби ці люди працювали безперестанку. Так само ніщо не могло вгамувати їхньої злоби.

Шеремет не вдавав із себе героя й ні на що не сподівався. Торішнє жирування більшовиків у Києві позбавило його й значну частину містян усіх ілюзій щодо підходів та методів, яких уживали опричники молодої радянської влади. До того ж Артем не бачив ніякої рації в тому, щоб терпіти тортури й вірити, ніби смерть гідніша за зраду. Йому не було кого зраджувати. Військових таємниць не відав. Отамана Оскілка[14] знав особисто, навіть ручкався з ним, вітаючись, — ото й по всьому. Тож за бойового побратима командувача групи військ, у якій служив, Шеремет не зійшов би. Та й із Петлюрою він не мав ніяких зносин. Проте, як дуже швидко пересвідчився Артем, для чекістів, що його обробляли, це все нічого не важило.

Його били, запитували, він відповідав — і його знову били. Тут нікого не обходило, в чому нарешті признається підслідний арештант. Катували, аби зробити боляче. Послухати крик людини, відчути повноту влади над нею.

Спершу, коли Лаврентій Ананьєв зігнав на ньому лють за удар по писку й Артема відлили водою, щось подібне до слідчих дій таки було. Той самий Гусик, тепер уже офіційно й старанно, записав його анкетні дані та домашню адресу. Назвавши квартиру на Межигірській (тепер — на вулиці Переця), він зробив величезну помилку, підписавши тим самим вирок Миронові Романовському.

Проте свояк і без того не уникнув би, як висловився задоволений собою і повсякчас збуджений Ананьєв, пролетарського карального багнета. Адже раніше Шеремет уже казав слідчому, де проживає. І адресу тоді записали. Та й відмова відповідати закінчилася б ще одним побоєм, а терпіти тортури Артем від самого початку не мав наміру. Тож, коли чекісти приволокли Мирона, він спромігся лише вибачитися. І потім жодного разу не поцікавився, чи простив йому родич.

Єдине, про що попросив дозволу, — побачити Лідине тіло. Гусик погодився, якщо навзаєм Шеремет визнає себе тим, ким є насправді, — таємним петлюрівським агентом, присланим до Києва налагоджувати підпільну контрреволюційну мережу. Яка, до речі, мала б допомогти налагодити зв'язок між петлюрівським урядом та бунтівними отаманами з довколишніх сіл.

— Губчека має перевірену інформацію, — казав Гусик. — Петлюрівці шукають зносин із такими, як Голуб чи Зелений, щоб певної пори дати наказ цим бандитам бити по нас із тилу. А Петлюра почне наступати з флангів. Думаєш, ми тут усі дурнісінькі, не знаємо ваших планів?

— Коли все знаєте, то чого питаєте?

— Щоб почути підтвердження.

— Я підтверджую, — визнав Шеремет. — Так і є. Признаюся.

— Подробиці. Із ким мав налагодити зв'язок? Паролі, явки? Де захована зброя? Яка чисельність вашої підпільної контрреволюційної групи?

На таке Артем якби й хотів, то не міг нічого відказати. Тож до діла знову брався запопадливий Ананьєв.

В'язень не домігся того, по що прийшов: не побачив дружини живою, не зміг проститися з нею мертвою.

Про те саме запитували й Мирона, вимагаючи признатися в тому, що він таємний зв'язківець підпільного центру. Коли на Шереметових очах своякові молотком розтрощили коліно, то він зомлів від болю, а як очуняв — признався в усьому, що від нього хотіли почути. Коли ж кати почали вимагати, щоб назвав спільників, то Мирон не зміг нічого сказати, бо ніяких спільників не мав. У розпачі назвав Шеремета, наперед попросивши в нього пробачення. Одначе таке признання нічого обом не дало. Допити й тортури тривали далі.