Натовп загув різноголосо. Гучно кахикнувши, наперед вибрався Федір Палій, ще раз прокашлявся й прогудів зі звичним спокоєм:

— Не на те ми їх нині побили, щоб отак подарувати злочин і відпустити гріхи. Ніхто з нас тут не піп, хоча всі в Бога віримо. Та якщо вони українці, то навряд чи винні в смерті моєї Ганни та інших, кого комісарська наволоч замордувала. Ану, є тут такі, хто пішов проти своїх братів з доброї волі? Кажіть!

Над майданом зависла тиша, що її порушив русявий хлопчина, зовсім ще молодий, навіть, здається, молодший за інших:

— Вони казали — ми воюємо за волю України…

— Отак? — здивувався Зелений. — Від кого ж ви її звільняли?

— Від бандитів та іншої контри… Контрреволюція, значить… Від усіх, хто залякав селян до смерті, щоб вони не давали хліба радянській владі. Заморити нас хочуть голодом…

— Ми всіх хочемо поморити? — вигукнув Палій. — Усе з ними ясно, батьку отамане. Бачили ми вже комісарів, чули, знаємо, як вони діють. Дурити вміють, балакають густо, така натура падлюча.

— То не натура, Федоре. Така в них порода, — мовив Зелений. — Блекота — і та квітне. Ці всі комуняцькі промовці — лабуззя, бур'ян сухий. Хочуть свою владу, то хай працюють, інших не чіпають. Забрати в села останнє, така в них робота. Тебе як звати? — запитав русявого.

— Павло… Аврамич Павло. Я тут, недалеко… Із Таценків…

— Батько хто?

— У наймах усе життя… Права йому дали. Сказали, влада народна, а він з народу…

— Ага, то, значить, роби, що хочеш, — нічого тобі за це не буде, — гмикнув Зелений. — Із бідняків батько?

— Бідний, — Павло хлюпнув носом. — Йому наділ давали — не взяв. Записався в партію. Каже, так краще. Партійним пайки належать.

— Дурний, тому й бідний! — відрубав отаман. — Тим, хто діло робить, ніяких пайків не треба. Ясно з тобою, бачив я таких, — сплюнув під ноги, охолонувши до розмови, і підсумував: — Усе, хлопці, паняйте геть, поки добрий. І пам'ятайте, що сказав: іншим разом не пожалію. Розходьтеся по домівках! Хто бажає записатися до мого війська, ідіть он туди!

Показавши рукою ліворуч від себе, Зелений дочекався, поки гурт щасливців поділиться на дві нерівні частини — тих, хто надумав тікати чимшвидше, і охочих стати під отаманову оруду. Затим ступив ближче до тих, хто приречено чекав на вирок.

Але враз почулося голосне, обурене:

— Е! Ану, стій! Стій, кому сказав!

Шеремет озирнувся, впізнавши голос Сивого. Здивовано зиркнув на нього й Зелений. Тим часом той, проштовхавшись крізь натовп наперед, кількома широкими кроками наздогнав помилуваних, відтер плечем русявого Аврамича, який мимоволі чи, може, навмисне заступав собою невисокого чорнявого хлопчину в засмальцьованих цивільних штанях і грубих солдатських черевиках. Схопив за плече, сіпнув, зупиняючи, й гаркнув:

— Ти куди! Ач, розігнався!

— Що таке!

Чорнявий спробував був вирватися, та Сивий згріб його вже обома руками, виволік і щосили труснув. Тепер отаман глядів на дивне дійство з цікавістю, і Василь тут — таки пояснив, розвертаючись так, щоб оповідати не лише Зеленому, а й усій громаді:

— Хитрий жид! Бач, теж покаявся! Хаміль — хаміль — і собі тікати! Думаєш, я таких, як ти, не бачу? Та я ваше плем'я навіть глупої ночі впізнаю! Дивися, батьку отамане, це ж хаїм!

Вхопивши жертву п'ятірнею за лице, Сивий хотів був повернути голову бранця до Зеленого. Але хлопець на диво спритно вирвався й крикнув, зірвавшись з юнацького баска на фальцет:

— Мене звати Юзек, прізвище — Зелинський! Мій тато — вроджений поляк, він провізор…

— Ні, ти хаїм! — грубо перервав Сивий. — Татом він мені світить! А мамка твоя хто? Хайка? Глянь на свою пику, ти, гнидо, вилупку пархатий!

Шеремет не вперше бачив таке. І завжди його пересмикувало, та він не втручався, бо не бачив у тому ніякої рації. Його просто не зрозуміють. До того ж чимало більшовицьких емісарів по селах і справді були євреї. Свої біди часто — густо селяни звертали саме на них, ворожнеча мала дуже глибоке коріння. І Артемові доводилося миритися з тим, що для повстанців часом досить було походження, щоб назвати когось ворогом. А з тим, що ворога на війні треба знищувати, Шеремет погоджувався. Хіба тільки поклав собі не зводити з противником національних рахунків. Однак зараз він бачив перед собою не звичайного ворога, ідейного, безжального, озброєного до зубів, — Сивий шарпав наляканого юнака. Хтозна, може, цей Юзек Зелинський, син провізора, піддався на більшовицьку агітацію так само щиро, як той — таки Павло Аврамич?..

Усвідомлюючи собі, що може початися, Шеремет, одначе, наготувався відборонити Юзека.

Не зводив з Василя очей. Коли б то людський погляд справді пропікав аж до болю… Але Сивий однаково щось відчув — чи то гостроту, чи силу, а чи таки обпекло потилицю.

Повернув голову туди, звідки тягло. Схрестив з Артемом невидимі шаблі.

Хотів глянути, хто ж може його зупинити. Василь був певен, що Шеремет не зможе стати йому на заваді.

Через це Артемові ще дужче захотілося виступити. Він уже підняв був праву ногу.

Випередив Зелений.

Неквапом наблизився майже впритул, кивком звелів Сивому пустити полоненого, а тоді підважив його підборіддя руків'ям канчука, змусив підвести голову, щоб глянути йому в очі.

— Чого розходився? — мовив, не дивлячись на Василя. — Бачу, що хаїм чи як його там… Хитра порода, спритник. Думав, вислизне. Але ж ставав навколішки. Серед жидів теж обдурені є. Ти все зрозумів, аника — воїн?

Не дочекавшись відповіді, різким рухом розвернув чорнявого Юзека спиною до себе, відступив назад і замахнувся ногою. Копняк вийшов сильний та болючий — хлопець голосно скрикнув. Удар носаком чобота під кістлявий зад, на якому штани трималися мішком, жбурнув жертву вперед. Так, наче ядро вилетіло з гарматного жерла, щойно канонір підніс запалений ґніт. Натовп глядачів вибухнув реготом, схвально загомонів, хтось не стримався, заплескав. Зелинський незграбно впав, не встигнувши виставити перед собою рук, розбив лице об землю й залишився лежати, ковтаючи пилюку і зневагу.

— Уставай! — крикнув отаман. — Паняй звідси! Тріпай куди далі! Біжи назад під мамчину спідницю! Випишися сам з того комсомолу й іншим перекажи: другим разом отаман Зелений таким добрим не буде! Даєш слово?

Юзек звівся навколішки, проліз трошки рачки, а тоді випростався. Нічого не сказав — лише кивнув, потім затрюхав геть, витираючи бруд з обличчя й не озираючись. Громада миттю забула про нього. Тепер її цікавило, що Зелений приготував для тих, хто лишився в полоні.

— Ніхто не хоче більше зректися комунії? — спитав отаман.

Кілька полонених з перших рядів були сіпнулися, та їх спинили. Строкатий гурт далі мовчки чекав на отаманів вирок. Зелений виждав ще трохи, а тоді різким свистом підкликав коня й легко скочив у сідло. Кінь став диба, брикнувши передніми копитами.

А отаман крикнув на весь майдан:

— Ведіть їх на берег! До кручі! Усіх!

Із Дніпра тягло свіжістю.

Легенький вітерець брижив воду, тріпав волосся, обдував розпашілі після бою лиця, та зовсім не студив гарячих голів. Полонених, приречено мовчазних, загнали на берег, відтіснивши майже до краю кручі. Звідти можна було побачити розбитий пароплав. У його борти хлюпали тихі дніпрові хвилі, а берег був рясно всіяний трупами їхніх товаришів.

Шеремет ішов разом з усіма, тримаючись у перших лавах. Він і досі не міг зрозуміти, що задумав отаман. Зелений демонстративно помилував декого з тих, хто назвав себе українцем і навіть погодився воювати проти своїх учорашніх поплічників. Отже, від нього можна було сподіватися не так масового знищення решти, як ще однієї показової вистави. Отаман відчував себе переможцем, упиваючись своєю звитягою, і цей настрій передався селянам — збурений і збуджений народ щиро боготворив того, кого називав батьком. Усяку постанову, всякий вирок отамана люди ладні були виконати негайно.

Артем змирився з цим. Після липкого від крові каземату в губчека його власні відчуття неабияк притупилися. Розум усе ще кволо опирався й часто — густо не хотів сприймати того, що бачили очі останніми тижнями. Проте серце вже не озивалося так болісно, як раніше, до Лідиної загибелі в лабетах чекістів. Шеремет сам не страчував червоних вояків, захоплених у звільнених селах. Та від нього ніхто й не вимагав цього, бо ж охочих пустити ворожу кров було чимало. Однак тепер він з якимось дивним, незворушним спокоєм міг дивитися, як повстанці змушують своїх бранців стрибати живими в колодязі, закидають їх зверху камінням, радіючи передсмертним зойкам. Або — як комісарів насаджують на вила, піднімають і ставлять на городах чи просто серед поля, неначе опудала. А ще слухати, скільком комуністам забили роти зерном, щоб ті, нарешті, понаїдалися чужого добра.