— Що мені тобі говорити? Кожен бачить, що хоче. Не захочеш — не розгледиш. І якось так виходить у нас уже другий день: почнемо ніби про справи говорити, а виходить, я тебе за щось агітую.

— У мене теж таке враження, пане отамане.

— Для чого мені тебе агітувати чи, там, переагітовувати? Піді мною більше трьох тисяч шабель, у мене своя республіка, більше нічого не треба. Аби нас не чіпали й давали жити. Не віриш, не лишишся в Трипіллі — іди з Богом, куди ноги винесуть. Тільки зрозумій, не дурний же, тепер не вийде десь тихо пересидіти. Треба вирішити, за кого воюєш. Бо війна ж кругом. Цього ж ти не будеш заперечувати?

— Війна, — погодився Шеремет. — Громадянська війна. Тут кожен за себе і всі проти всіх. Не збираюся я ніде пересиджувати. Навоювався, буває. Сам за себе не зможу, за радянську владу не буду. У вас, я так чув, із Петлюрою якісь негаразди. Ну, а я хочу з часом пробратися на Поділля, до нього. Директорія тепер там, іншої дороги для себе не бачу. Хіба… — він затнувся, і Зелений підбадьорив:

— Ну — ну, що таке?

— Дівчина ця, Маруся… Операцію робив їй учора. Не виженеш — побуду біля неї, поки не стане на ноги. Усе — таки я лікар, не можна кидати пацієнтку.

— То як собі знаєш. А щодо Петлюри… Усяке було. Але нині мені з ним не по дорозі. Не робитиму і як Григор'єв[22], чув про такого? То туди біжить, то сюди…

— Чув. Його загони наче воювали на боці Директорії.

— Я теж якийсь час намагався дружити з Петлюрою, — нагадав Зелений. — Тільки Григор'єв, коли з ним розсварився, став під червоні прапори. Мені ж хоч і не по дорозі з Директорією, але з більшовиками так само. Нехай. Григор'єв ще прозріє… Але не про нього мова. Про Петлюру. Точніше, про отамана Оскілка, що під ним ніби ходить. Ти ж в Оскілка числився, навіть, казав, трошки знаєшся з ним?

— І тепер казатиму, — Артем далі не міг вловити плину отаманових думок.

— Ось чому я тебе гукнув, пане докторе. Моє посольство збирається навідатися до нього. Чули, він з Петлюрою вже не в згоді. А мені треба військової підтримки. На Київ ідемо, отак.

Військова нарада.

Ось куди він потрапив, зрозумів нарешті Шеремет, але нічого на серці не відчув. Не зацікавила його нова вільна республіка, що її створив отаман. Хіба промайнуло якесь розчарування, та й то невелике. Два дні — дуже мало, щоб пізнати незнайому раніше людину, розібратися в її думках і намірах.

Артемові дуже не хотілося поспішати з висновками. Не любив чіпляти ярликів і робити нашвидку якісь висновки. Проте, почувши про Трипільську республіку, тут — таки прирівняв Данила Зеленого до Наполеона Бонапарта. Хоч трипільський отаман і не був курдуплем, маючи вищий за французького імператора зріст. Шеремета б не здивувало, якби отаман надумав раптом проголосити себе в рідному Трипіллі кимось на кшталт диктатора. Утвердився в цій думці, коли почув про його намір наступати на Київ. Ще не перетравивши почутого, не до кінця повіривши в серйозність слів, Артем запитав:

— Хто куди йде?

— Ми… — просто відповів Зелений, глянувши на своїх сотників. — Усіх планів тобі не скажу, бо бачу тебе вдруге. Але ти ж нікуди не подінешся, нікому нічого не розкажеш. До того ж у мене до тебе все одно буде прохання, тож знати про нашу операцію в загальних рисах ти повинен. Я так гадаю. Хтось проти, хлопці?

Заперечень не почув, переступив з ноги на ногу й повів далі:

— Червоні комісари, — якби ти розумів, усі чисто жиди, — наступають на українське село. Стискають у кулак, вичавлюють усі соки. Комунії створюють, а обіцяної землі — катма. Видали, значить, оце недавно такий документ: заборонено роздавати селянам конфіскований у сільських експлуататорів реманент. А обробляти землю чим? Велено здавати все знаряддя до комуній, а там посадять ледащо чотириоке — і воно буде селянинові за гроші чи за яку пайку видавати те все причандалля, як тепер кажуть, напрокат. Покопав лопатою — здав на склад. Зорав землю — веди назад коня, тягни плуга. Колективне господарство, колективне майно. Грабіжники, бандити, хіба ні?

— Радянська влада, — обережно нагадав Артем.

— Знов ти за рибу гроші! — роздратовано вигукнув Зелений. — Скільки казати: то не справжня радянська влада! Здавай плуга на склад, ори землю ще й плати за це живі гроші! Хіба не жид таке придумав? А ледацюгу, п'яницю непросипущого, владою називати, бо воно, плюгаве, комуніст? Ось йому! — отаман скрутив дулю. — Через те народ по губернії саджає їх на вила. Та й узагалі, вистачає по селах доброї зброї. Хлопці стріляти навчилися ще за царя, багацько нашого люду забривали в москалі. Я сам у війську служив.

— Знаю.

— Добре, що знаєш. Далі слухай. Півнів червоних пускають усім комуніям. Кругом по губернії, і не тільки київській, повстають невдоволені люди. Формують загони, проголошують маленькі республіки, обирають отаманів. Час нам об'єднатися, щоб спільно діяти. Така воєнна наука, пане докторе.

Зелений зробив паузу. Шеремет зрозумів, що отаман затягає його в розмову, тому сказав не дуже впевнено:

— Мабуть, треба.

— Бач, ось тому ми наважилися поки що почати втрьох. Ось півсотник Дорош, — кивнув на кремезного чоловіка в перетягнутій портупеєю черкесці зі зрізаним газирями, — приїхав від Ілька Струка, з Чорнобильського повіту. Жеромський Богдан, — тут дав про себе знати русявий повстанець у зеленому суконному офіцерському кітелі без відзнак, — їздив за моїм завданням на Васильківщину, говорив з отаманом Бурлакою[23]. Звістки привезли добрі. Досить хлопцям поодинці гуляти. За кілька днів разом, кожен зі свого боку, будемо прориватися до Києва.

Артем закашлявся. Зелений розцінив це по — своєму.

— Що таке?

— Нічого, нічого, — Шеремет зробив поспішний жест рукою. — Просто подумав, прикинув… Крути — верти, а червоних армійців у місті більше. Нехай усіх вас разом тисяч з вісім — десять назбирається. Та й усі не підете, не зовсім же дурні, тили заголювати. Отож виставите проти більшовиків, а також проти губчека, де також чимало псів муштрованих, близько чотирьох тисяч шабель. Хіба ні?

Настала отаманова черга прокашлятися. Глянув на своїх, немов закликаючи підтримати його, а тоді промовив дещо іронічно:

— Ти б сховав поки свої клістири куди, докторе. Спершу йди козаком хоч до Жеромського, хоч до побратима Любченка. Гляди, незабаром півсотню заслужиш, а то й сотню довірять. Бач, стратег, правильно мислиш.

— Математика нехитра.

— Отож. Тільки не забувай, — отаман знову почав збиватися на патетику, ніби мітингуючи, — що ми не самі в губернії. А є ще й батько Ангел[24] на Чернігівщині — то не так далеко. Батько Махно[25] добре стоїть у Гуляйполі, теж своя республіка. Як піде поголос, що Данило Зелений та інші отамани взяли Київ і вигнали звідти комунію, велике повстання почнеться разом. Ось тобі, пане докторе, наш план.

Від коментарів Шеремет утримався. Лише поцікавився:

— Моя роль тут яка? Ви, отамане, довгенько, як кажуть, запрягаєте.

— Зате їду швидко! — відбрив Зелений. — Отаман Оскілко тебе знає…

— Не близько, ще раз мушу нагадати, — урвав Артем і додав: — Горілки разом не пили, говорив уже. Не довелося.

— А дарма, — прозвучало без найменшого жарту. — Усе одно, він знає, що ти — Шеремет, Артем, син Данилів, знає?

— Може згадати, — погодився той.

— У такому разі слухай. Повстанські загони — добре. Нам усім рано чи пізно буде потрібна підтримка регулярного війська. Тобто головнокомандувач усіх наших українських збройних сил, повстанських і армійських. Оскілко до такого діла може придатися, і тут мене й інші отамани підтримали. Я ж запитав… тобто просив запитати. Тому посилаю делегацію до отамана, відряджаю своїх людей. Напишу листа, посольство проситиме підтримки.