— Уперед! — закричав Артем.

Тут же не побачив — відчув секунду до пострілу, не зовсім спритно, але вправно здибив коня на «свічку», аби куля не поцілила його в бік. Кінь заіржав і метнувся вперед. Шеремет, пригнувшись, міцніше стиснув шаблю. Над головою свистіло. Смушкову шапку збило, оголивши бритий череп: боротьбу з тифозними вошами лікар почав з себе.

Ураз назустріч вилетіли денікінські вершники, вихопивши з піхов шаблі. Скільки їх, Шеремет не роздивлявся — перестрибнув на коні найближчий перелаз, перетнув двір, проскочив повз хлів, понісся навпростець, не розбираючи дороги. Позаду стріляли, кричали, знову стріляли, якимось дивом поруч виринув Семен. Тримаючись не купою, а так, щоб важче було цілитися, вони пробилися крізь городи, садки та двори на рівну дорогу.

Небезпеки попереду ніби не було — майоріла лісова стіна.

Прорватися б туди. Там порятунок.

Стиснувши кінські боки, Артем спрямував воронька до лісу. Уже не озирався, бо знав, що хлопчина тримається за ним упевнено й нікуди не дінеться. Та раптом бабахнув постріл. Потім — другий. Інакше, ніж завжди, заіржав кінь, пролунав зойк.

Відчувши щось недобре, Шеремет глянув через плече. Гнідий Середи валився, підстрелений, а сам Семен намагався зробити так, щоб, падаючи, кінь не причавив йому ноги. Звідки стріляли, Артем побачив не відразу. А коли розгледів — люто вилаявся. Хоч як вони з Семеном силкувалися, проте відірватися від денікінського ар'єргарду їм так і не вдалося.

Шеремет зупинив свого коня, розвернув його. Відкинувши непотрібну вже шаблю, зіскочив, перехоплюючи карабіна на ходу. Став, прицілився, затамував віддих, натиснув на гачок. Передовий вершник урятувався від кулі, поставивши свого скакуна дибки. Але, брикнувши, впав сам кінь, на якийсь час затримавши погоню. Цього мало вистачити.

— СЮДИ! — гукнув хлопцеві.

Той саме витяг ногу з — під коня й поквапився до Шеремета, накульгуючи. Прикриваючи його, Артем повсякчас петляв, ступаючи то ліворуч, то праворуч, то просто метушився на місці, на обмеженому просторі, утиснутому між двома рядами тинів. Дочекавшись, поки Семен залізе на його воронька, підбіг до коня, пожбуривши тепер і карабіна: щойно Артем вистрілив усю обойму.

Лишався револьвер.

І надія прорватися.

Схопившись за край сідла, підскочив, примостився за спиною в Середи.

— ЖЕНИ!

Кінь помчав до лісу, хоч і не так баско, як раніше. Ще один вершник таки додав ваги. Кулі свистіли навздогін, Артем ударив Семена розчепіреною долонею по голові, вимагаючи пригнутися. Той щось вигукнув навзаєм, та дослухатися не було часу.

Хай там як, а шанс відірватися був досить великий.

Ось і крайня хата лишилася позаду.

А потім, так само раптово, щось сильно стукнуло Шеремета в спину.

Обпекло.

Останнє, що він побачив, — ранкове небо перед очима.

Не синє. Темно — сіре.

До тями повернув біль.

Одночасно смикнуло в грудях, а ще десь під лопаткою. Але це тільки попервах сіпало, ніби колов хто розпеченим гостряком. Згодом пекло розійшлося по всьому тілі — і Артем знову на якийсь час зомлів. Щойно повернувся у вир болю, зрозумів: довкола темно, бо лежить долілиць, заплющивши очі. Спробував був розклепити повіки. Заболіло, але саме біль змусив очі розплющитися. Не допомогло: кругом стояла трохи задушна, порошна темрява, яка ніби в'язала зуби і язик, відбираючи мову.

Запах віддалено знайомий.

Дуже віддалено.

Найперше, що зрозумів, — живий. Мертвим нічого не болить. Умирущим здебільшого байдуже, чим кругом пахне й де вони є. Натомість людина, яка впритул наблизилася до смертельної загрози і бореться за життя, відчуває все. Навіть досить гостро. Як лікар, Шеремет знав це добре й не раз казав хворим: «Сильніше болить — скоріше загоїться».

Назовні вирвався довгий стогін. Він пригадав усе: засідку, бій, прорив, погоню. Відразу збагнув: поранили в спину, куля, напевне, пройшла навиліт, тому пече спереду. Ворухнувся, застогнавши, й відчув тугу пов'язку на грудях — широку, накладену старанно, хоч і не професійно. Де б узятися санітарові тут, у лісі?.. І — запах. Справді знайомий. Улітку вдихав його в коморі, в хаті, на хуторі Опанаса й Килини.

Тут Маруся.

Від Луб'янки, здається, не так далеко. Проте й не близький світ. Усе ж таки далі від того місця, де розташувався недавно загін Палія. Якщо хтось вирвався, де шукати зеленівців — перше питання. Як він сам тут опинився — друге. І скільки він лежить отак — це номер три.

Думати далі пораненому Шереметові завадив новий напад болю. Знову застогнав, не стримуючи себе. Рипнули в темряві двері, хтось зайшов обережно, присвічуючи гасовою лампою, почулося:

— Живий? Оклигав?

Маруся. Слава Богу!

Вона вже була поруч, поклала м'яку руку на плече, трошки вище найболючішого місця. Легенько труснула й перепитала:

— Так живий чи ні, Артемику?

Дивно, але чомусь саме так ще з літа стала кликати його вона. Раніше Артемиком кликав його лише Палій. Перестав, коли Шеремет узяв до рук зброю й почав воювати нарівні з іншими. У загоні його називали по — різному. Спершу — паном доктором, почувши звертання самого отамана. Та прізвисько не прижилося. Стали кликати то на ім'я — Артемом, то на прізвище. Проте дуже рідко. Найчастіше його кликали по батькові — Данилович. Як колись, за часів земського лікарства, — пацієнти. Хіба що повстанці, ніби вже й визнавши за свого, однаково, на відміну від хворих селян, не вкладали в отого Даниловича ніякого шанобливого змісту.

Кликали його так і Опанас із Килиною, теж не з поваги, просто тому, що зручніше. Але Маруся, — з літа молода вдова, — яка тоді, коли жив у Катерини Григоренчихи, чомусь уникала звертатися до нього, хіба тикала чи вряди — годи звала на ім'я, уподобала раптом оцього зовсім уже цивільного, навіть салонного Артемика. Може, Шеремет і хотів, аби вона зверталася до нього інакше. Проте від кінця серпня навідувався на Опанасів хутір дедалі рідше. Не мав часу довше з нею говорити.

І ось маєш — Артемик…

— Наче ж говорю.

Дихалося важко, зсередини виривалися хрипи. Прокашлявся — і відразу запекло. Спробував був повернутися хоч на бік, бо лежати долілиць було не дуже зручно. Заболіло, проте не зомлів. Маруся вже примостилася поруч, на широкому лежакові, ледь притисла його, даючи зрозуміти, щоб не ворушився. Прилаштувала лампу коло себе, підкрутивши ґнотика. Зробилося трохи світліше, та однаково все ще хилиталося перед очима. Артем кліпнув. Знав, що до світла доведеться поволі звикати.

— Не сам. Допоможу зараз. Коли різко крутнешся, то рани можуть закривавитися.

— Хто таке мудре сказав? — видихнув Шеремет, відчувши, як починає рясно пітніти.

— Семен.

— Середа?

— Він.

— Ага. Багато знає. Де він, до речі? Це Семен мене сюди…

— Тихо, тихо. Чекай, кажу, не спіши. Отак, візьму попід руку знизу.

Маруся перевернула Артема, немов маленьку сповиту дитину. Хоч він, навпаки, був розповитий: на тілі — лише перев'язка, чиста спідня сорочка й кальсони, так само випрані. Тіло це відчувало, і Шеремет раптом усвідомив собі, що його, непритомного, роздягали зовсім, і молода жінка, напевне, була поряд, ба більше — сама допомагала й мила. Щоки ніяково запалали. Його, тяжкопораненого, що насилу може ворушити язиком, охопив сором. Його, повстанця, побратима отамана Данила Зеленого!.. Немов яку панночку — курсистку, інститутку…

— Тьху!

— О! Чого плюєшся?

— Нічого.

Артем не стогнав, більше кректав, мостячись на спині зручніше. Уже розібрав, що лежить у темній коморі, схований від людських очей. Сюди йому намостили дощок, застелили їх кожухом, поклали під голову набитий сіном міх. Скреготнувши зубами, спробував зібрати докупи рій думок, примружився, а тоді запитав:

— Давно я отак?

— Покрова скоро.

Відповідь була непевна. Та Шеремет здогадався.

— Значить, жовтень. А було… Десь днів сім такий?