— Шість. Усі рахувала. Кожен — наче останній, Артемику, не повіриш.

— Чого ж. Повірю. Як я тут опинився?

Маруся поправила сінничок під головою.

— Це вже спитаєшся в Семена. Коли байстрюк той прийде…

— Чого відразу байстрюк?

— Хочеш — інакше назви! — в Марусиному голосі не чути було роздратування; видно, байстрила вона далекого родича вбитої свекрухи, виявляючи так свою симпатію. — Завіз тебе. Зсадив з коня. Здав серед ночі, мов мішок мірошнику, — і ходу, тільки його й бачили. Узагалі нічого, ні слова, ні півслова. Де, коли, як, що з тобою робити — дотепер ми не знаємо. Ну, не помер, і за те слава Богу!

Лише тепер Шеремет звернув увагу на маленьку лампадку в кутку. Сюди, в комірчину, внесли образ, ще й прилаштували навпроти пораненого.

— Хто? — кивнув на вогник.

— Святий Пантелеймон Цілитель, — охоче пояснила Маруся. — На селі, знаєш, комунари ще на Іллю батюшку вбили. На дзвіницю повісили догори ногами, храм запалили. Паламарчук утік. Що виніс — добрим людям роздав. Ну, хто не боявся. Дядько Опанас узяв, помолившись. І я кожен день «Отче наш» над тобою читала. Особливо три дні тому.

— А що було?

— Ховати тебе збиралися, — Артем не бачив, але відчув у темряві, що Маруся сумно всміхнулася. — Тітка Килина, знаєш, дуже побожна. Уже думала, хто б тебе відспівав.

— Дякую за турботу. Може, не слід було…

— Та не шкірся ти! — молода жінка піднесла голос. — Думаєш, хтось тут розумів, що з тобою таким робити? Це ж ти в нас доктор київський, а самого лікаря є кому лікувати? Зовсім поганий був, Артемику. От зовсім, повір мені! Їй — богу! — вона для переконливості широко перехрестилася.

— Та вірю я, — Шеремет відмахнувся кволим жестом, поморщився й повторив. — Вірю, вірю. Ніяк від початку не розкажеш. Мене, значить, Семен привіз? Сам?

— Нікого з ним не було більше. Говорив, що чекав у лісі до глупої ночі, все відсиджувався. На нікінців міг напоротися, отаманових хлопців тоді на багато верстов довкола вже не було. Ніби наскочили ваші на засідку, Палієві…

— Тут правильно все. Потім мене поранили, а далі — провал. Виходить, я в лісі аж до вечора кров'ю стікав?

— Міг. Семен сам перелякався. Ти ж, Артемику, врятував його, вивіз. Так переповідав малий…

— Ет, пусте! — довга передмова починала дратувати Шеремета більше за біль. — Відчуваю, зачепило мене сильно. Міг не доїхати сюди. Розумію, Семен боявся мене перевозити прямо так. Дивуюся просто, як вижив. Куля навиліт, кров з обох дірок, я б збіг весь нею…

— Не навиліт, — заперечила Маруся.

— Тобто?

— Отак, — відповіла просто. — Тебе спершу малий у лісі туго перев'язав. Чимось підручним. Сюди допер. Як через сідло перекинув, видно, Бог помагав. А тут уже я…

— Що ти?

— Вирізала.

— Кого?

— Олива шматочок. Кулю. Осьде застрягла.

Пальці жінки обережно провели спереду, там, де ребра.

— Марусю, ти… Ти зробила мені операцію? Сама? — хоч і так було все ясно, проте Шеремет усе одно не міг повірити в почуте.

— Дядько Опанас ножика нагострив і тебе тримав. Тітка Килина трав заварила — відвар, щоб рани промити. Народний засіб, усяку заразу вимиває—вичищає. Змішала з самогонкою, задля певності. Стояла поруч, тримала святого Пантелеймона, молилася. Я… колупала… Обережно старалася. Боялася, слово честі. Тільки куля… Вона не глибоко засіла. Могла її пальцями намацати. Потім ми тебе перев'язали, помили, перенесли сюди, сховали від очей. Хутір хутором, а воно всяке нині ходить. Поки минали. Та погані відчуття… А хай їм чорт! — відмахнулася. — Три дні тому горів ти весь. Думали — спалахне свічка. Марив, когось кликав, не розібрала достеменно. Воював, не без того. Що робити — ніхто не знав. Ліків тут жодних. Трави тітки Килини хіба, та й то… Словом, — зітхнула полегшено, мов нарешті висповідалася, — затих ти перед світом. Думали — все. Коли чуємо — дихаєш, наче вже рівно, не гаряче. А тоді ти спав більше доби. Прокидався, воду тяг. Пам'ятаєш?

— Ні. Оце аж тепер…

— Бач, значить, усе буде добре. Недарма я коло тебе весь цей час…

Ураз Маруся знітилася, замовкла, урвавши себе на півслові. Це нашорошило Артема. Він спробував підвестися, спираючись на лікті, та сил забракло. Тож, голосно видихнувши, впав на спину й запитав:

— Може, ти тут і спала? Це хочеш сказати?

— Навіть більше.

— Тобто?

— Поруч. Ти метався вночі, міняла тобі пов'язки на лобі, з оцтом.

Шеремет заплющив очі. Знову розплющив.

— Марусю… Ти спала… зі мною?

— Коло тебе, — відрубала молодиця. — І перевдягала тебе я, і обмивала… З чоловіком я жила, коли забув. Законно. Заміжня була, в лазні разом випарювалися. Бачила чоловіків без одягу, з усім вашим хазяйством. Теж мені, театр!

— До чого…

— До всього! — вона підвелася. — Учений чоловік, наче не дикий, між людей буваєш. А досі не втяв: тут, по селах, школи давно заведено. За царя — батюшки ще. І в містах ми, сільські, буваємо. Деякі речі навіть краще за вас, буржуїв міських, знаємо. Я письменна, наприклад. Сама читаю, себе розписую, газети з Києва часом привозила, читала нашим, які ще неписьменні. Потім уже дядькам на куриво. І в театр ходила, в народний. Тато як живі були, перед війною ще, кілька разів нас із мамою возили. Хотіли, щоб далі вчилася, та бач…

Артемові щоки знову запалали.

— Не хотів я нічого такого…

— Ох, знаю вас! Усяких знаю! І коло чоловіка я спала, і з чоловіком! Отак!

Хотіла забрати лампу, потягнулася навіть. Тоді передумала, лишила, пішла до дверей, там повернулася, вперла руки в боки.

— Подякував би хоч! Бач, уже й не приляжеш біля них! Пани! «Якби ж ви знали, паничі…» — то про тебе, пане Шеремете! — де й подівся раптом Артемик. — І все одно бульйон тобі варила! Міцний, тітка Килина молоду курку зарізала! З домашньою локшиною! Щоб вичухався… та й пішов, може, звідси…

Вийшла нарешті. Хряснули двері.

Шеремет утупився в лампадний вогник, відчуваючи себе вкрай розгубленим. Чимось же зачепив Марусю, скривдив, видно. А може, вона хотіла зовсім інше від нього почути, про інше погомоніти.

Про що?

Артем зітхнув, кволо всміхнувся. Навряд чи копилитиме губи довго. Не ті часи, щоб іще свої на своїх приндилися.

Вийти з хати Шеремет зміг уже перед Покровою.

Не обдурила Божа Мати. На своє свято, як звичайно, подарувала м'яке приємне тепло, а дядько Опанас із Марусею вибралися у село на ярмарок. Хай там що, але традицій тут не зраджували. Після ясної покровської погоди осінь остаточно перебрала віжки в затяжного літа.

Досі Артем насилу переставляв ноги, то тримаючись за Опанаса, то навалюючись на підставлені Марусині плечі. Тепер такої потреби не було. Він ступав сам, не тримаючись за стіну і навіть натягши штани. Ще напередодні зі своєї комірчини він виходив у самих кальсонах. Небо насупилося, проте похмурим цей жовтневий день зовсім не був. Навпаки, видався тихий та лагідний, мовби обіцяючи: «Незабаром, люди, так буде завжди й усюди!» Примостившись на призьбі, Артем скрутив цигарку із запашного Опанасового самосаду. Закурив, дивлячись на вкриті багрянцем верхівки дерев, задумався.

А було про що…

…Зазвичай йому дозволяли виходити з комірчини на свіже повітря пізно ввечері, хоч на хутір давненько не потикалися представники нової, денікінської, влади. Ще перед тим, як сюди потрапив поранений, солдати навідувалися для порядку. Обійшлося. Тітка Килина виставила на стіл штоф міцного самогону, насмажила шкварок із цибулею, розщедрилися на огірки — помідори, й білі поїхали геть, ситі, п'яні та задоволені. Правда, Опанас потім буркотів на жінку: принадимо, мовляв, відбою не буде. Але шпетив більше для годиться. Розуміючи, що все одно забрали б. Краще вдати, ніби раді визволителям від ненависних жидівських комісарів.

Артем, упевнений, що біла гвардія для українських селян, і не лише селян, насправді нічим не краща за червону, все ж помічав: хуторяни приязніше ставляться до нікінців. Опанасові удалося уникнути погрому червоних продзагонів. Обминули його віддалений хутір і білогвардійські продуктові рейди. Звісно, Артемових рятівників потрошку скубли й одні, і другі, але найбільше вони натерпілися від Скоропадського та німців. Шеремет уже наслухався, як того літа повернувся сюди вигнаний панич, у білій черкесці, на сірому в яблуках коні, з невеличким почтом, і заявив, що повертає собі у власність ці землі владою, даною йому від пана гетьмана. Чим усе скінчилося б, не знає ніхто: хлопці Зеленого по двох тижнях виловили його й повісили без зайвої мороки. Навіть облаяти себе до пуття не дали.