Перехрестився ж він, згадав Шеремет. Ось і не вір після цього в Бога…

— Добре плаваєш, дядьку, — буркнув тим часом Яків.

— А ви?.. Ви не?.. — комсомолець дістався мілини й тепер сидів у воді, важко дихаючи й не кваплячись вилазити. — Стріляти… не?..

— Здався ти, — повторив Дзюба. — Оце стою тут, наче рибалю. Кого вловлю, кого винесе — такий і вилов буде, — і пояснив уже інакше, заспокійливо: — Не бійся. Чув: отаман казав — хто випливе, того помилує.

— Хіба на цей берег?..

— Та посидь, віддихайся. Я покараулю. І пливи собі, куди треба. Тільки той, дядьку, не барися. Бо, бач, зараз — так із вами, потім — інакше.

— Пускаєте?

Комсомолець ще не вірив. Але Шереметові теж вірилося важко.

— Не за очі твої красиві. Як дістанешся до…

Збоку, зовсім близько, хруснуло: хтось рішуче пробирався сюди, йшов на голоси. Дзюба роздратовано виматюкався, скинув гвинтівку, клацнув замком і рикнув:

— Бігом! Катай звідси!

Двічі просити не довелося. Комсомолець, ніби відчувши враз друге дихання, відштовхнувся від дна, відчайдушно замахав руками, розбризкуючи воду з таким шумом, що викрив себе остаточно. За мить з — поза кущів виринув, сопучи, розхристаний Семен Середа з манліхером напереваги.

— Стій! Ану, назад! Стій, комса! — ревонув на всю силу легенів, намагаючись прицілитися в плавця.

Тут Дзюба утнув дивну штуку. Ступив два кроки праворуч, затуляючи Середі весь огляд, водночас сам притис приклад гвинтівки до плеча і почав водити дулом, ніби ловить утікача на мушку. Але зі свого місця Шеремет чітко бачив: Яків цілився вище. Пальнув, посилаючи кулю над головою плавця. Знову клацнув замок. Ще постріл.

Голова комсомольця зникла під водою.

Артем уже бачив, як вправно плаває хлопчина. До того ж вишні сили надумали, мабуть, уберегти нині саме його.

— Ах ти ж гнида! — заволав Семен, і тепер дуло його гвинтівки дивилося на Дзюбу.

— Ти чого, дядьку?

— Здавай зброю!

— Чого ти, чого?..

Яків розвертався до Середи неквапом, постаючи таким собі вайлуватим вусанем, яким його вже звикли бачити повстанці. Звісно, він міг обдурити Семена. Але не Шеремета. Уже знаючи гадючу натуру того, хто мимоволі зробився його злим генієм, Артем не мав жодного сумніву: Дзюба стрілятиме. Байдуже, що спонукало його врятувати комсомольця і про що збирався його попросити. Здійснити свого наміру йому не вдалося, тож тепер треба знищити свідка.

— Е! — озвався Шеремет, не маючи ще жодного плану, і ступив наперед, удаючи з себе заклопотаного. — Чого ви?

— Зрадник! — вигукнув Середа, зрадівши його появі. — Я сам бачив!

— Де зрадник?

— Ось він! Дзюба! Із чека втік, ти ж сам знаєш! Я тут берегом ходив, виглядав, щоб ніхто з комсюків не виліз! Коли це — ніби хтось балакає! А потім ця паскуда його пускає!

— Кого?

— Що ти мелеш, дядьку! — озвався Яків. — Чув дзвін, та не знає, де він?

— Усе я знаю! — не відводячи дула від Дзюби, хлопець повернувся до Артема: — Хай отаман судить тут — таки, на місці!

— До сраки! — гаркнув Дзюба. — Нічого ти йому не розкажеш, малий! Так тобі Зелений і повірив!

— Нам двом повірить! — ще трохи — і Семен міг утратити над собою контроль від збудження. — Лікарю, ти ж бачив!

Спокуса згадати Якову розстріл мирних людей посилилася, як ніколи. Мабуть, це читалося в Артемовому погляді. Дзюба зустрівся з Шереметом очима й відразу все зрозумів. Його лице посіріло, губи стислися.

Зараз він, напевне, думав, у кого стріляти.

Але тут у Артемовій голові сплив інший спогад: початок травня, він з наляканою мало не до смерті Марусею, червоні довкола і бричка, що її вчасно підігнав Яків. Правда, він у когось її вкрав і складав туди награбоване…

— Кидай гвинтаря, падлюко! — Середа вже наказував.

— Охолонь!

Сказане далося Шереметові важко. Та вилетіло легко.

— Ти чого? Ти мені?

— Не пнися, Семене. Не гарячкуй.

— Ах ти ж…

Тепер дуло цілилося Артемові в груди.

— Я… я…

— Охолонь, — Шеремет вів далі й досі не вірив сам собі: — Не ти один розумний такий. Я так само подумав: що, як хтось та й вибереться. За кожним з берега не вгледиш. У всіх нас тут один клопіт — хлопці. За те, що Дзюба служив у чекістів, отаман його ніби пробачив. А тільки що він виловлював комсюка з води. Ти, Семене, зчинив ґвалт — Яків відвернувся. Той спритник шубовснув у воду. Дзюба застрелив його, сам бачив.

— Хіба?

Середа далі наставляв дуло на Артема, та манліхер уже хилився нижче.

— Аякже! Уважний ти, хвалю! Тільки де не добачиш, там добрешеш.

Артем старався, щоб голос його звучав добродушно.

— Стріляв, кажеш?

— Ти ж сам бачив!

— Мимо смалив!

— Хіба? — тепер Яків відповідав під лад хлопцеві.

— Тоді де він?

— Хто?

— Ти ж вцілив у нього!

Шеремет спокійно запхав револьвера за пасок. Глянув через Дзюбине плече.

— Течія кудись та й винесе. Оно, сам глянь… — кивнув уперед.

Середа глипнув, куди вказав Артем. Озирнувся і Яків.

Повз них вода скорботно несла мертве тіло, за яким тягся довгий червоний слід.

Отаман послав по Шеремета якось увечері, коли повстанські загони стояли під Таращею.

Почувши, що його шукає сам батько, Шеремет миттю згадав, коли таке було востаннє. Розмова із Зеленим віч — на — віч у Трипіллі на початку травня… Але того разу Артем сам прийшов у штабну хату, і так склалося, що посиділи душевно. Хоча іншої компанії в отамана тоді не було, чужак фактично підвернувся під руку. Зеленому кортіло виговоритися — це відчувалося ще тоді. Перебираючи в пам'яті події, Шеремет не знайшов нічого цікавого, але дійшов несподіваного висновку: отаман не кликав його до себе жодного разу, відколи вони з Дзюбою того квітневого ранку постали перед його очі.

Однак після того, коли раптом зник Яків, коротка розмова все ж таки була.

Сталося це за два дні після страти комсомольців на дніпрових кручах. Шеремет приховав Дзюбину спробу врятувати молодого хлопця й пояснював свій вчинок щонайменше двома причинами. Перша — десь глибоко — глибоко в душі сам хотів, щоб хтось із цих бідолах та й урятувався. Нехай справді покладе зброю й на жодному боці не б'ється в громадянській війні. Шанс обрати такий шлях мав би бути в кожного. Тож, мимоволі заступившись за Якова, уявив себе на його місці. І друга — все ж таки він визнав, що тоді, в травні, Дзюба врятував життя йому й Марусі. Байдуже, хотів того чи ні. Тож розквиталися, більше між ними боргів нема.

Після того вони з Яковом розійшлися, Артем опікувався пораненими, знов перетворившись із бійця на лікаря. Почув, що Дзюба щез на другий день, після вечірньої перевірки в повстанських підрозділах. У дворі, де він стояв разом з іншими, речей не знайшли. Так само кудись поділася його зброя. Спершу ті, хто вже встиг притертися до Якова й називав його своїм побратимом, розгубилися. Заговорили навіть про те, що бійця могли потай викрасти комісарські шпиги, бо ж служив колись у них. От і полюють, мовляв, на нього, щоб покарати. Але таке припущення зеленівці притягли за вуха, намагаючись виправдати Дзюбине дезертирство. Усе свідчило про те, що Яків утік. Згодом знайшлися вартові, що бачили, як той ішов кудись за околицю з гвинтівкою на плечі й махнув їм рукою. Ті й подумали, що отримав, либонь, чоловік завдання, тож нащо його сіпати дурно?