Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

— Заходь. Чекає.

— Вас гукнуть, — кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, — впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

— Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

— Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.

У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє — в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один — високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками — перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки — но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.

Дійшовши висновку, що високий чоловік — не хто інший, як сам батько, Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

— Я Зелений — командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, — кивнув через плече на вусаня, — сотник Дмитро Любченко — мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар — козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який — отаман Зелений…

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

— Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище — Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу…

— Мені наказали! — вигукнув Яків, теж подавшись уперед. — Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з — під Ржищева!

— Замовкни! — гаркнув зі свого місця сотник Любченко. — Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

— Еге ж, — погодився Зелений. — Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

— Продрозверстка, — старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. — Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, — розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. — Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з — під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі…

— Та гнобили, гнобили, експлуататори, — підтакнув Зелений без ніякої іронії. — Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів — кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

— Не хочуть, — підхопив Любченко. — Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

— Від чого? — Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

— Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, — пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. — Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой… Звали його як, Дмитре?

— Крук. Іван Крук, — нагадав сотник. — Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане — має право. Його влада, бач, уповноважила.

— Еге, влада, — на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. — Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно — по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? — і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: — Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

— Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба… був сьогодні з нами один, ніби з ваших…

— Знаю, — кивнув отаман. — Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка[20]. Чув про такого?

— Ні, — признався Шеремет.

— Ну, а ти? — Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

— А я, батьку отамане, чув про все і всіх! — відрапортував той. — Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем…

— Ти мені баки забиваєш? — поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток — лише цікавість. — Якого дідька я мушу це все слухати?

— Він бреше! — вигукнув Шеремет.

— А тепер ти помовч, — урвав отаман Артема і перепитав: — То що ти хочеш мені довести?

— Озлився я на гетьмана, батьку отамане! — заторохтів Дзюба. — Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала…

— Ти можеш не тарабанити? — сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.