Дехто намагався відстрілюватися, ховаючись за тинами й деревами або залягаючи в кущах. Відступу товаришів не прикривали, щосили намагаючись урятувати власне життя і сподіваючись самотужки спинити велику розгнівану армію. Цих вершники рубали навідліг одним помахом. Шаблі розтинали тіла навскоси, спіднє миттю ставало червоним від крові. У запалі атаки Артем усе одно раз по раз помічав, як кіннотники, ніби граючись, цілилися по шиях, намагаючись відтяти голови одним вправним ударом. Хоч це й не завжди вдавалося, проте зарубаний однаково падав з ніг. А вершник тим часом полював уже на нову жертву. Тіла, які лишалися лежати на вулиці, посередині чи збоку, кіньми навмисне топтали вершники, що їхали позаду. Тих, хто уник смертельного удару, добивали піші партизани.

Серед них було багато трипільців, і помста за попалені хати та знищених родичів позбавляла жалощів, сліпила, не лишала червоним найменшого шансу. Проте в Зеленого воювали люди й з інших сіл, так само пограбованих, сплюндрованих і залитих кров'ю, і тепер вони мстилися більшовикам за все, що ті накоїли. Бо, відколи червоні знову проголосили свою владу, нічого, крім смертей та спустошення, українці від них не бачили. Шеремета також вів у бій праведний гнів. Воюючи, він квитався за Ліду, за Мирона, за їхнього батька, Станіслава Романовського, за доцента Куприка — за всіх убитих на київських вулицях і замордованих у підвалах губчека. А ще — за Катерину Григоренко, яка прихистила його й чийого незлобивого бурчання йому дуже бракувало…

Теплий липневий ранок остаточно запанував над Трипіллям. Усе скінчилося. Утекти з пастки не пощастило майже нікому. Повстанці не могли оточити село тісним кільцем. Побачивши, що справи кепські, частина червоних подалася двома можливими на той час шляхами — до Дніпра, щоб утекти водою, на катерах, і на прорив до того краю села, звідки повстанці не могли підійти. Але відступити не вдалося.

Пароплав, на який сіли матроси, розбили з гармати — Артем не помітив, як, коли й звідки вона знову з'явилася на кручі. Тих, хто хотів урятуватися, стрибаючи в воду, перестрівали на заздалегідь наготованих рибальських човнах. Стріляли просто з бортів або заганяли на берег, де матросню впритул добивали наспілі зеленівці. У полон нікого не брали, — такий був наказ, — бо доля на бранців чекала одна — смерть. Ну, а тих, хто рвонув з пастки берегом, перепиняли самі селяни. З вилами, сокирами й навіть зброєю, що її давно багато хто вже приховував коло хати.

Про це все Шеремет дізнався пізніше, почувши від людей, що купчилися на базарному майдані. Сюди зігнали всіх, хто не чинив опору, а здався добровільно. Коли — не — коли крізь густий натовп із закликами пустити пробивалися селяни, волочачи поперед себе закривавлених та побитих полонених — тих, що хотіли були заховатися, пересидіти, перечекати, але нічого з цього не вийшло. Їх знаходили, видирали зі сховків і ледь живих тягли на суд.

Лише тепер, краще розгледівши тих, із ким довелося нині воювати, Артем переконався: комсомольці, яких знищив його загін, не прикрий виняток. Тут, на майдані, перед очима тисяч розгніваних селян та повстанців стояли, тремтячи, кілька сотень зовсім юних хлопців. Більшість була в брудних кальсонах, босі ноги переступали по сірій від куряви землі. Але траплялися й ті, хто був одягнений у нове галіфе та гімнастерку або ж у суконні штани й сорочку — косоворотку. Знаючи вже, що на них чекає, Шеремет роздивлявся на бранців, силкуючись зачепитися поглядом бодай за одне лице, вирізнити його з — поміж інших, запам'ятати назавжди. Та в очі ніхто не впадав. Вони стояли налякані, безпорадні, збившись докупи й ховаючись за спинами один в одного.

Натовп загрозливо гув. Артем відчував нестримне бажання людей розірвати комсомольців голими руками й розтолочити їх ногами. Але всі стримувалися: слово мав сказати Зелений.

І нарешті отаман з'явився.

Він заїхав на подвір'я верхи на сірому коні.

Підніс руку догори — відразу всі затихли. Пустивши коня клусом уздовж шеренги бранців, зробив півколо, виїхав на середину широкого двору, легко зіскочив із сідла. Поводу нікому не кинув, кінь спокійно відійшов убік, і Шеремет раптом подумав: ось єдина, мабуть, жива істота, яка не журиться тим, що відбувається. І знову перевів погляд на отамана — Зелений уже став так, щоб його бачили всі, й почав говорити. Сильний голос немов аж дзвенів.

— Нащо ви прийшли сюди? Хто вас послав? Чий наказ виконуєте? За кого воюєте? Молоко на губах не обсохло! Ще нічого не повиростало там, де треба! Якого чорта, питаю я, ви стали під чужі знамена, грабуєте та вбиваєте своїх, українців? Чи, може, ви тут не всі українці? Тоді мені зрозуміло, все зрозуміло! Прийшли чужі на нашу землю, останнє забрати хочете? Люди тяжко працюють, ростять хліб, щоб вас усіх годувати! А ви наслухалися комісарських промов, начиталися декретів, подумали: все тут ваше, можна брати просто так, голими руками? — отаман відітхнув, а тоді повів далі: — Ви всі тут — зайди! Ви прийшли зі зброєю в руках, ви служите чужій владі. Серед вас багато молодих, майже дітей. Тож усякий з вас, напевне, знає, яка б на нас, борців за вільну від комуній Україну, чекала доля, коли б ми опинилися на вашому місці! Ви молоді й ранні, та все одно не діти, якщо взяли до рук зброю й пішли воювати проти свого народу. Знаєте, яким швидким буває комуняцький суд. І думаєте: зараз отаман Зелений віддасть наказ — і всіх вас почнуть стріляти на місці й рубати шаблюками на шматки. Не криюся: мені кортить так зробити. Махну рукою — людей вже ніхто не зупинить. Багато горя ви наробили, після вас лишаються сироти й спалені хати. Але я не чинитиму так! Я все зроблю справедливо! Кожен обдурений більшовицькою агітацією має нині право дістати прощення від народу. Але мої обіцянки — тільки для українців! Хто українець — виходь сюди! Не бійтеся, виходьте!

Шеремет не чекав від отамана такого кроку. І не був готовий до того, що спершу боязко, обережно, а що далі, то сміливіше й впевненіше з гурту полонених вибиратимуться хлопці. Силкуючись не озиратися на інших і не дивитися один на одного, вони стали в ряд. Зелений стежив за кожним рухом, задоволено ляскаючи себе по стегні батожилном, і, коли добровольців набралося близько сотні, мовив до них:

— Добре. А тепер ви всі ставайте навколішки! Просіть у людей пробачення за те, що накоїли! Усякого, хто покається й дістане прощення від громади, я, Данило Зелений, головний отаман Трипільської республіки, обіцяю відпустити на всі чотири вітри! Звісно, якщо ніхто з вас себе нічим паскудним тут не заплямував. Хто хоче — може послужити своєму народові, щоб спокутувати гріхи. Для цього записуйтеся до мого війська, будете на ділі доводити готовість воювати за вільну Україну та радянську владу без жидів і комуністів. Хто не хоче — нехай так і буде! Але в такому разі кожен нехай дасть письмову розписку більше ніколи не повертатися до Червоної армії! Пам'ятатиму всіх, люди теж не забудуть! Із порушниками слова розмова іншим разом буде коротка. А він, той інший раз, повірте мені, буде! Бо моя повстанська армія воює за праведну, українську справу! Нас уже тисячі, десятки тисяч не лише по Київській губернії — вся Україна проти московських зайд піднялася! Рано чи пізно зустрінемося знову, коли станете під кацапські прапори. Ось тоді жалю не буде! Першими покараю! Сам, оцією рукою!

Отаман виставив поперед себе стиснуту в кулак правицю. Артем і без цього розумів: говорить Зелений переконливо. Уже половини сказаного досить, щоб повірити: буде так, як він сказав. Тому не здивувався, коли, не чекаючи на ще один заклик, усі, хто вийшов, опустилися навколішки. Щоб, не змовляючись, почати незлагодженим хором:

— Пробачте нам, люди добрі! Простіть нам! Простіть!

Інші бранці дивилися на каяття понуро. Помилувавшись якийсь час видовищем, Зелений знову ляснув себе батожилном по стегні й тупнув ногою:

— Досить уже, грішники! Вас почули. Хай тепер народ скаже своє слово! — і, повернувшись до присутніх, вигукнув: — То як, пробачаємо?