До губернської надзвичайної комісії він зайшов саме з такими думками.

5

Спершу Артемові здалося, що до нього нікому нема діла.

Біля будівлі товклися мовчазні люди, здебільшого жінки, старі й молоді. Дехто навіть із дітьми, закутаними від дощу та вітру в хустки, шалі й брудні офіцерські башлики. Дітвора тулилася до мам, помітно нудилася, проте стояла терпляче, поки жінки пошепки перемовлялися між собою, позираючи то на озброєних охоронців при вході, то на чоловіків у гімнастерках та шкірянках, що проходили поруч, не зважаючи ні на кого.

Стояли тут і чоловіки. Їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Берном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, — сказав він тоді, — тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.

Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.

Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п'ять, промовив:

— Хто?

— Ліда.

— Ви впевнені, що Лідочка саме тут? Скажіть, пане Шеремете, ви в цьому впевнені?

— Е, мені сказали, що її забрали на вулиці й відвезли сюди.

— Хто вам це сказав?

— Мирон. Брат, ви ж його знаєте…

— Він забігав до мене, — кивнув Єрмоленко. — А він напевне знає, що Лідочка тут? Саме тут, у цій установі?

Від пронизливого погляду літнього професора Артемові стало незатишно.

— Леве Павловичу, мене не було в Києві. Довго розповідати…

— І не треба! — урвав Єрмоленко. — Нікому тут, у цих стінах, не треба казати, що вас десь не було. Узагалі нікому нічого не треба розповідати! Ідіотизм, повна анархія, пане Шеремете! Всякого, хто не сидів у себе вдома, коли ці панове захоплювали наше з вами місто, вони чомусь уважають за контру.

— За контру?

— Не кажіть мені, що ніколи не чули слова «контрреволюція», — пророкотів професор. — Це не юридичний термін. Кажу вам як фаховий юрист. Такого злочину, як мати інші політичні погляди, немає в кримінальному уложенні. Хоч… Тепер нема кримінального уложення! Навіть за Петра Аркадійовича Столипіна, царство йому небесне, могли засудити за політичний тероризм, за участь у заборонених організаціях, за заклики до повалення влади тощо. Ви ж знаєте мою позицію, пане Шеремете. Знаєте ж?

— Мій тесть не завжди її поділяв.

— Шкода, що мене не було поруч, коли його витягали й кололи багнетами. Може, я б іще встиг запитати в нього дещо. Чи просто глянув би в очі. Проте хтозна, пане Шеремете. Мені не подобалася система, яку породив убитий Петро Аркадійович. Але навіть вона спиралася на закон! Судді могли послати на шибеницю пролетаря за те, що він застрелив городовика. Засудити до каторги селянина, який пустив своєму панові червоного півня через різні погляди на оплату праці. Запроторити до Сибіру міщанок, панночок зі шляхетних родин, які завинили тільки тим, що мода для них — то не фасони капелюшків, а ризиковані стосунки з соціалістом — революціонером. Було таке?

— Нема де правди діти, було. Тільки до чого…

— А до того, пане Шеремете! — професорові пальці намацали мосяжний ґудзик на Артемовій тужурці. — За царя — батюшки перед судом могли однаково стояти студент, блудний син батьків старовинної дворянської фамілії і пролетар із робітничого селища на околиці. Соціальне походження не вважали за кримінальний злочин! Лише вбивство, грабунок, розбій, крадіжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самі добре знаєте. А дівки вуличні, пане Шеремете, дівки, повії, не мали права промишляти своїм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка. Належно оформленого. Сьогодні ж маємо тотальну, шановний добродію, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцію! На панель ідуть усі, хто хоче їсти, і це влада не вважає за порушення. Здається, пан Раковський[12], цей… як у них зветься… нарком внутрішніх справ, думає, ніби голодна міщанка на панелі, брак належного медичного догляду, зараження сифілісом — це не те, за що треба судити.

— Товариш, — машинально виправив Артем.

— Хто товариш?

— Цей їхній Раковський. Отой вартовий, — кивнув головою за професорову спину, — усі підданці нової влади — вони не панове, Леве Павловичу. Вони товариші.

— Правильно, — погодився Єрмоленко. — Бути паном, забутися й просто звернутися до них так — злочин, гірший за крадіжку, вбивство, ба навіть за зґвалтування. Робітника з «Арсеналу» не можна судити за теперішніми законами, бо він належить до касти переможного пролетаріату. Ви читали їхню Конституцію?

Артем хотів був відказати, що більшовицьких документів, як і газет, ніколи не читав, бо не мав до того ні бажання, ні змоги. Та останньої миті втримався від такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:

— Не доводилося.

— Дарма. Вам жити далі, як і всім нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державності, хай. Двадцяте століття — час сюрпризів. Як юрист, я не проти Конституції, навпаки — за. Але чітко сказано: владу в їхній радянській Україні закріплено винятково за робітничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зібралися й прагнуть якоїсь справедливості, — теж. Ми злочинці вже тому, що ніколи не працювали на заводах і фабриках. Навпаки, маємо вищу освіту, вміємо писати без помилок і христосуємося на Великдень. Скажете, я перебільшую?

— Не скажу. Робітничий клас… А селянство? Там про селян щось є? Були ж наче якісь декрети…

Єрмоленко відмахнувся.

— Правильне питання. Чули, звісно, про заворушення на селах. Повірте мені, село так просто не заспокоїться. Пролетаріат просто витирає об нього ноги. Бо для більшовиків сільський пияк — такий самий гноблений брат — пролетар. Значить, влада на місцях належить йому. Читав я Конституцію. Дуже уважно[13]. Цікавий момент: там не написано про гегемонію жодної з політичних партій. Так само, як було за самодержавства, — опереткова Дума в Петербурзі й монополія на владу монарха, помазаника Божого. Партії ніби і є, але на них усім начхати. Кажу вам це відверто, бо сам до однієї такої належав…

До будівлі підкотилася вантажівка. Озброєні, строкато вбрані бійці висадили, а точніше, викинули з кузова чотирьох побитих до крові чоловіків. Троє з них були молоді, а один — не старший на вигляд за Лева Павловича. Не витримав удару й упав на бруківку саме він. Вусань у солдатській шинелі й офіцерському кашкеті, де була прилаштована зірка, незлобиво виматюкався — і так само без злоби, по — хазяйськи, ніби виконував буденну роботу, дав копняка під ребра. Не наказав, не попросив, а неначе закликав до розумної поведінки:

вернуться

12

Раковський (Станчев), Християн Георгійович (1873–1941) — радянський партійний та державний діяч, один з організаторів радянської влади в Україні. Зокрема у 1919–1921 роках — голова Ради Народних Комісарів і нарком закордонних справ радянської України, нарком внутрішніх справ.

вернуться

13

Першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на більшовицькому з'їзді в Харкові. Вона утвердила на захопленій території України радянську форму державності.