— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.
— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.
Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.
— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?
— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.
— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.
— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули…
— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями — німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.
— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.
— Куди? — суворо запитав Любченко.
Прозвучало це з — за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:
— Еге ж. То куди хотів тікати?
3
Дзюба відповів не відразу.
— Чорт його знає, — промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. — Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.
— Треба, — погодився отаман. — Піді мною більше трьох тисяч шабель, і люди ще йдуть. Струмочками пливуть. Чого ж раніше не тікав, скажи — но мені? Бо хоч так, хоч сяк, а мої хлопці бачили: людей там, де ти був, стріляли.
— Він убивав, — нагадав Шеремет. — І командував. Тепер викручується.
Яків повернувся до Артема всім тулубом. Вони стояли один навпроти одного, немов бойові півні, готові скубти один одному пір'я. Видовище псували зв'язані в обох за спинами руки. Затяті вороги мали оперетковий вигляд. Але Шеремет був певен, що навряд чи комусь іще можуть спасти на думку такі порівняння.
— Слухай, ти, буржую! — просичав Дзюба, витягши шию. — Я про себе розказав усе. Хто я, звідки, чому й кому служив. А ти язика прикусив. Знаєш, я твоєї особової справи не читав. Мені до сраки, за що тебе забрали. У нас… — тут — таки сплюнув і виправився, — у них, у чека, не розбирають. Не сортують, хто більший ворог владі, а хто менший. Гребуть усіх, хто не сподобався. Тільки ж не я тебе забрав! І хто тобі сказав, що я думав стріляти? У тебе, в інших…
— Не збирався?
— Ні! — вигукнув Дзюба.
Шеремет краєм ока помітив, що Зелений пильно стежить за ними й уважно слухає, зробивши вже, напевне, якісь висновки.
— Ні, не збирався! Моє діло — командувати, віддавати накази! Чи в тебе пам'ять коротка, буржую? То я нагадаю — сьогодні рано в губчека хто пробував комісара нашого, тьху, їхнього втихомирити хоч якось? Воно ж безумне, воно кокаїн у спирті розмішує й хлебче. Сам бачив! Не стріляв би я в тебе! Батьку отамане, не стріляв би я в нього! Наказ же виконують тільки солдати. А моє завдання — такий наказ віддати, я ж на службі! Служба така! Сам підневільний!
— Але ж ти стріляв! — розпачливо закричав Артем. — Стріляв! Він стріляв, пане Зелений!
— Кого я вбив? — відбрив Яків. — Дурню, мене лупнули лопатою по макітрі! Мені кров очі заливала! Скажеш, не били мене? Кого б я поцілив? Хто знав, що там їхні козаки — розвідники? Думаєш, я раніше накази виконував, а оце сьогодні вранці дозрів — та й по всьому? Відпускаю всіх, збираю загін, іду проти червоних? У вас усе так просто, в грамотних! Не кажу, що розумний. Тільки зараз скрізь таке робиться — розумніші за мене плутаються! Ось ти, вчений, поясниш мені, мужикові, за кого сьогодні слід бути?
— За себе, — процідив Шеремет і, зрозумівши, що це прозвучало не до речі, швидко виправився: — Тобто кожен мусить вирішувати сам.
— От я і вирішив! — переможно мовив Дзюба, знову випроставши спину й гордо розправивши плечі. — Сьогодні, виходить, мій день. Батьків дозір нагодився вчасно. Якби не сьогодні, то іншим разом чкурнув би з чека. Усе, як Бог планує.
— Віруєш? — спитав з — за стола сотник.
— Хрестили, — відповів Дзюба. — Не завжди лоба хрещу, бо комуністи — безбожники розстріляти могли, якби побачили. Та й раніше… Але вони церкви палять, а це мені не до мислі.
Отаман легенько ляснув долонями.
— Так, Якове Дзюбо. Із тобою мені все ясно. Правильно ти кажеш, — тепер Зелений пронизував поглядом Артема. — Чув, Шеремете? Він усе правильно говорить. Про себе все сказав: де, коли, як, з ким і чому. А ти за кого? Бо сам за себе — це проти всіх, чоловіче. Значить, і проти мене, проти нас.
— Дивний висновок.
— Який є. Ти, видно, чоловік — таки освічений. А я маю лише два класи школи. Тільки ж і ми, селюки, книжки читали. Тебе й таких, як ти, за грамотність поважали. А нашого брата як зловлять із книгою, то відразу до суду та в Сибір, на заслання. І все одно, ми не такі неписьменні…
— Я й не казав…
— То подумав! — Зелений підніс голос. — Ось чоловік про себе все чесно розказав. Таких, як він, що шукають кращої долі й сумніваються, Україною нині багато ходить. От хто ні в чому не сумнівається й усе для себе вирішив, то це кацапи й жиди! А ще комуністи! Усі вони агітують за комунію, за неї ж і вбивають. Іменем радянської влади грабують та ґвалтують по селах. А радянська влада — це не забирати останнього. Це забрати в панів своє, щоб селянин міг вільно працювати, торгувати, заробляти гроші, багатіти. Де багатіти, як не на своїй землі? Чужого нам не треба, свого б не забирали!
Шеремет уже зрозумів: Зелений, судячи з усього, осідлав улюбленого коника. Або, якщо глянути під іншим кутом, вкотре зачепив болючу для нього тему. Хоч як, а допит от — от міг обернутися на мітинг у стінах хати. Артемові ж найменше хотілося, щоб його цієї миті хтось агітував. Адже він мало не загинув.
Раптом Шеремет відчув, як з голоду йому закрутило в животі. Та й у горлі давно пересохло. На щастя, отаман, чи то сам зрозумівши, що палкі промови перед двома бранцями не дуже доречні, чи то вже вибалакавшись, трохи заспокоївся й повторив питання звичним, рівним тоном:
— То з ким ти був, Шеремете? З ким хочеш бути? Кому служив перед тим, як потрапив у чрезвичайку?
— У грудні вісімнадцятого року мобілізований. Був військовим лікарем у шпиталі війська Директорії, — спокійно відповів Артем. — Вибрався з Києва в складі Північної групи військ. Після поранення самовільно покинув свою частину й повернувся назад до Києва. Хотів знайти дружину. Далі ви знаєте.
— Бач, самовільно, — наголосив Зелений, у його вустах це прозвучало навіть урочисто. — З тобою теж не все гаразд. Так само не вирішив до кінця. А на людину он шкіришся. Із паном Петлюрою в мене, як я вже казав, свої рахунки[21]. Не такі, як з гетьманом чи німчурою. Ці хотіли повернути в селах усе назад, як було перед революцією. Жиди — комуняки й кацапська голота нас просто грабували. А Симон Васильович — буржуй, хотів нацькувати мене на радянську владу.
21
У грудні 1918 року, зайнявши Київ за активною допомогою загонів Зеленого, Головний отаман армії УНР Симон Петлюра заборонив повстанським загонам мати зброю. Готуючись до урочистого параду на Софійській площі, він навіть викреслив з числа його учасників бійців 1–ї та 2–ї Дніпровських дивізій, чим образив особисто отамана Зеленого. Сам Симон Васильович пояснював свій явно невдячний вчинок бажанням запобігти анархічним діям вояків Зеленого, які начебто збиралися за три дні вирізати всіх гетьманських чиновників і багатіїв столиці. Невідомо, чи зеленівці планували погром. Натомість було очевидним: Петлюра позбавляв права на парад тільки ті підрозділи, які симпатизували радянській владі. Зелений же був на той час прихильником радянських поглядів, хоч розумів їх по — своєму. Переконаний противник влади Рад, Симон Васильович побоювався, що влада може перейти до рук лівих радикалів. Цей крок Головного отамана привів до появи першої великої тріщини в стосунках між новим українським урядом, Директорією, і зеленівцями. Заради справедливості слід сказати, що тодішній український уряд хоч і мав багато вад, проте справді не хотів запроваджувати на теренах України радянської системи.