— Чого так? — вирвалося в Шеремета.

— Де ми, а де Дмитровичі! — вигукнув хлопець, якого знову підтримав гурт, дружнім гудінням схваливши його пильність. — Чого б це вони по рибку аж сюди, до нас, забрели? А ходять же попід берегом, зирять на кручі. Не інакше, як винюхують щось. Придивляються, де в нас тут пости з човнами. То я й питаюся в них: з Дмитровичів, значить? У мене там свояк, знаєте такого? І придумую прізвище з голови. Старший каже: ні, мовляв, такого не знаю. А молодий ну його сіпати: та як, у нього ж хата біля млина! Е — е, думаю, хлопці, кудись вас не туди понесло. Насторожили ви мене. Нічого, далеко не зайдете, — Семен переступив з ноги на ногу, поправив папаху, збивши її ближче до потилиці. — Заговорив з ними, про щось питаю. Аж бачу: вудка тільки в одного, молодшого. Старший узагалі не дуже говіркий, усе товариша смикає, щоб іти геть. Та йдіть собі, думаю. І пустив.

— Відпустив? — перепитав Романюк, і в його очах Шеремет прочитав іронічні вогники. — Зовсім?

— Ви дасте доказати чи ні? Совість майте! — певно, до Середи поволі стало доходити, що старші глузують з нього. — Вони пішли собі. Я вудку кинув — і за ними. Нікому з наших знаку не давав, сам хотів накрити їх. Крався попід берегом, але вони, гади, почули…

— Тупав, мабуть, мов кінь, — озвався Палій, уже не ховаючи посмішки.

— Чого причепився до нього? — гримнув Василь Сивий, що був і справді сивий, зробившись таким у шпиталі, де його відволодали після поранення на німецькому фронті, під Брусиловом. — Відзначився чоловік, двох шпигів вистежив і розкусив! Хіба є різниця, як ми їх потім скрутили?!

— О! Уже ми! — крекнув Романюк.

— Скажіть їм, дядьку Сивий! — аж тепер хлопець несподівано навіть для себе збився на звичайну образу. — Ви ж там так само були!

— Та був, слава Богу! — сивий повстанець виступив уперед. — Почув крики, схопив гвинторіза. Погнав туди, свиснув. Наших секретів уздовж берега було трохи. Та поки добігли, ті двоє мало не забили хлопака! Він же на них, бач, з револьвером поліз, тут же. Обігнав трошки, кинувся навперейми, дулом махає. Це ми пізніше дізналися.

— Хотів захопити! — Семена, здавалося, серйозно ображало іронічне ставлення старших до його героїзму. — Чого перед ними гратися в театр! Треба першим показувати силу!

— Вояк. Один проти двох, — буркнув рябий.

— Зате я ризикнув!

— Як вони ще не пристрелили тебе, Семене…

— Я молодшого відразу з ніг збив! Поки ми качалися, старший крутився поруч! Придивлявся, як би мені по голові вшкварити. Стріляти, мабуть, боявся.

— А отут правда! — кивнув Сивий. — Ми потім труснули ту парочку. Вони таки нюхали кругом, агенти губчека. Відчували: наш Семен там не сам. Тому теж не стріляли, хотіли впоратися так. Не подумали, сучата, що наші секрети близько. Та й Семен отак, сторч головою, не поліз би.

— Це все, що ви в них змогли випитати? — поцікавився Шеремет.

— Іншого хай добиваються від них у штабі в Зеленого! — відрубав Сивий. — То ми з ними розбалакалися, поки вели сюди. Вони, як з'ясувалося, не просто чужі. Навіть, чуєте, не з нашого повіту. Звідкілясь з — під Харкова привезли.

— Навіщо? — не зрозумів Артем.

— Тут іще пошукати треба того, хто б на комуняк отак робив! Як кого переагітували, то чутка моментом йде по селі. А хто до них біжить? П'янь та голота. Вояки з них ще такі—сякі. Знають, яким боком тримати рушницю, щоб не відстрелити собі бебехів. Ще до конвою можуть придатися. А в шпиги босоту не беруть, там серйозних треба. Ось і знаходять їх деінде.

— На цьому ж попадаються…

— А можуть і проскочити, — відбрив Сивий. — Добре, розходьтеся, хлопці, чого стовбичите. Героя вже послухали, діла багато.

Повстанський гурт розійшовся швидко. Хіба що Середа залишився ще стояти якийсь час, виявляючи образу на тих, хто належно не оцінив його геройського вчинку. Навіть нащось витяг із кишені суконних солдатських штанів нагана, постеріг, що на нього дивиться Шеремет, і демонстративно відкинув барабана, щоб перевірити, чи в усіх гніздах є патрони, а тоді гордо пішов геть, не озираючись. Артем глянув на Палія, який зі звичною незворушністю заклеював язиком скручену цигарку.

— Що в штабі? — запитав.

— А нічого, — Федір затягся, повівши широкими плечима. — Тобі скажи, Артемку, то ти ж паніку сіятимеш…

— Давно ти так про мене думаєш?

— Нічого я ні про кого не думаю. Усе одно ж почнеться. Знати б коли.

— Що почнеться?

— Роботи в тебе буде по саму зав'язку, лікарю. — Палій знову затягся. — Вони не відступляться, бач.

Шеремет скипів.

— Слухай, я точно не хлопчик! Хочеш щось сказати — кажи! А то ходиш кругом, слова з тебе не витягнеш!

— От чисто Ганька моя! — Федір сплюнув собі під ноги, в сіру куряву, густу коричневу слину. — Буває, прийдеш, сядеш, а вона як почне дзижчати мухою: чого всівся, чого мовчиш, мов стовп, поговорив би з жінкою, розказав би… Я сиджу, сиджу, потім не витримую: ти, кажу, що, дитина мала, щоб тобі казочок розповідати? Може, перед сном про курочку Рябу чи білого бичка? Дай, кажу, чоловікові поїсти й відпочити. Думаєш, замовкне? Де там! Знову починає: ти від жінки тільки борщу хочеш, а як поговорити треба, то тебе нема…

Артем приречено зітхнув.

— Слухай, Федьку, я не твоя Ганна. Слухаю оце тебе, а ти воду вариш. Краще б мовчав, далебі!

— А ти не запитуй дурного, — урвав його різко Палій і підступив ще ближче. — Таємниць нема. Отаман дасть сотникам потрібну команду — відразу знатиме ціле військо — селом чутка піде. І паніка. Зеленому вона в Трипіллі саме тепер непотрібна. Бо чесно тобі скажу: витрусили з полонених усе до крихти, і легше не стало. Сотники поділилися. Зелений насилу вкоськав.

— Чому?

Федір востаннє затягся, докуривши цигарку майже до краю, кинув недопалок у пилюку і старанно розтер носаком чобота.

— Штука така. Ці двоє не просто розвідка. Не одна пара. Кругом їх повно, що бліх на собаці. У Києві готують наступ на повіти, широким фронтом. Нібито на всі чохом, гамузом. Отамани тутешні печуть кацапам сраки. Підтягається регулярна армія, докторе. За чутками, багато кого вертають з фронтів, а деякі частини формують наново. Не лише солдати підуть, а й матроси. Це ударна сила, Артеме. Із ними тут не раз уже стикалися…

— Знаю, — промовив Шеремет глухо. — Вони минулої зими перерізали мало не чверть Києва. За кілька днів.

— Отаку зграю зараз цькують на нас, — кивнув Федір. — Більше ці двоє, що їх ото спіймали, нічого не знають. Думається, навмисне так кажуть, щоб залякати ордою. Проте… хтозна, може, навпаки, густять барви, щоб їм напевне повірили, пожаліли… Словом, частина наших тут же захотіла відступати під Чернігів, до батька Ангела.

— Навіщо?

— Щоб уберегти людей. Зібратися в один кулак, а потім ударити спільно. Підтягти ще кількох отаманів, так ми будемо сильніші.

— Мудро.

Сказавши це, Артем тут — таки пошкодував. Зрозумів, що згодився перед часом. На лице Палія впала тінь.

— Кажеш, мудро? — він звузив очі, лишаючись і далі спокійний, проте саме спокій стривожив Шеремета дужче, ніж якби Федір роздратовано гаркнув: — Мудро, кажеш? А люди? Жінки, діти, старі? Ти ж сам сказав: матросня вирізала купу народу в Києві за кілька днів. Скажеш, багато їм треба часу, аби спалити і знищити Трипілля разом із людьми? Дня забагато буде, ось що я тобі скажу! Тут комуністам ніхто живий непотрібен. Земля під ногами горітиме, тому для них найкраще — гасити пожежу зустрічним вогнем. Знаєш, як ліс гасять, коли загоряється? Людей виріжуть, хати на попіл. Дуже їм намуляло наше Трипілля… Ох, дуже…

— Ти не перебільшуєш?

У Шеремета це вихопилося. Хоч відповідь він знав і сам.

— Хіба ж тільки Трипілля?.. Губернія гуде, Артеме. Повсталі села в них у тилу. Тим часом як вони змушені воювати відразу на кілька фронтів. Тому Зелений та інші отамани для кацапні, що запалений ґніт нижче спини. Треба придушити всіх разом. І ти чоловік не дурний, сам усе чудово розумієш.