Крім того, пильність не зрадила Дзюбу. І, напевне, помітив, що Шеремет здогадався, звідки ті клумаки в бричці. А зважаючи на їхні не надто добрі стосунки, Яків не плекав ніяких ілюзій. Артемові досить найменшого приводу, що виказати його з потрухом хуторянам. Отаман Зелений прийняв його таким, бо мав на те свої причини. Але Опанас, хазяїн хутора, може мати іншу думку. Він тримав під ліжком відрізана, а торік іще десь роздобув три бомби, зберігаючи їх у великому мідному глечикові. Тож настрій Опанас мав войовничий. У таких, як він, слова ніколи не розминаються з ділом. Навряд чи його потішить Дзюбине чекістське минуле.
Такі думки й побоювання раз по раз зринали у Якова в голові. Тим — то одного ранку Шеремет не застав Дзюби поруч. Опанас не міг собі пояснити, з якого дива та куди подався вусань, лишивши йому на хазяйстві бричку з конем, але забравши з собою клумака з чоловічим одягом та жіночими прикрасами. Добре, хоч Марусі лишилося в що передягтися. Килина ж, жінка Опанасова, бувши старшою і грубішою за неї, нічого не могла вибрати зі своєї одежі, щоб дати обшарпаній утікачці.
Якийсь час Артем з Марусею лишалися на хуторі. Маруся спала у світлиці, а Шеремет — у сіннику. Травень набирав сили, і ночі ставали дедалі тепліші. Коли сюди заїхали червоні, Артем, попереджений, переховався в лісі. Марусю ж Килина видала за небогу. Узагалі сюди, до Опанаса, солдати завертали не дуже часто, він сам частіше вибирався до села, особливо в базарний день. Там спершу дізнався від людей, що батька Зеленого, мовляв, зарубали в Трипіллі, тіло пустили Дніпром, за водою, а його вояків, яких не постріляли під час нападу, заарештували — і ниньки зеленівцями переповнені каземати губернської чрезвичайки в Києві. Потім почув, що Зелений живий, але пішов у жита і тепер переховується, віддавши такий самий наказ своїм повстанцям. Іншим разом йому розказали нову історію: мовляв, отаман Зелений перебрався на правий берег Дніпра, там з'єднався з іншими отаманами, які так само зазнали втрат від кацапського війська, і зараз вони разом готуються до повстання.
Десь наприкінці травня Опанас переповів, що відразу три довколишніх села, ніби змовившись — та де там, напевне змовившись! — підняли на вила комунарів, запалили будівлі, де вони посадили своє начальство разом з уповноваженими чекістами, а тих, хто не встиг утекти, виловили й покидали живцем у вогонь. Ніби таке завдання дав сам Зелений, щоб показати: є ще сила, він живий і незабаром з хлопцями знову погуляє повітом, завдаючи комісарам смертельного жаху.
Не задумуючись і на хвильку, Шеремет попросив Опанаса пошукати когось, хто б допоміг вийти на партизанів. На сільських ярмарках, гадав Артем, завжди крутяться потрібні люди. Надто тепер, коли Зеленому треба наново зібрати військо. Чи то Опанас таки дійсно мав якісь хитрі зв'язки, чи то пощастило, чи повстанці активно готували населення до нового масового повстання, хтозна. Але невдовзі хазяїн привів до Артема якогось чоловіка. Поставивши кілька питань і почувши на них відповіді, він упевнився, що Шеремет справді був у Трипіллі і знає отамана особисто. Тоді, зібравшись нашвидку й попрощавшись із Марусею, яка не стрималася й поцілувала його в губи, Артем відбув кудись із провідником.
Щоб за який місяць знову опинитися серед зеленівців.
Самого отамана не було. Зате командував загоном не хто інший, як Федір Палій. Знайшлися ще давні знайомці, яким пощастило вирватися з травневого трипільського пекла, пересидіти так само, як Шеремет, хто де, щоб за якийсь час згуртуватися, почувши, що Зелений живий і за його голову навіть оголошено нагороду. Були тут, зокрема, і Василь Сивий, і Семен Середа, який за цей короткий час помітно змужнів, і, звісно, Яків Дзюба.
Помітивши його, Шеремет здивувався найменше. Навпаки, приємно було обійняти Палія, привітатись із Сивим, із Семеном та з усіма іншими, з ким устиг заприятелювати в Трипіллі. Вони вижили, хоч кожного з них Артем, нема де правди діти, поховав. Якби Дзюба спустився раптом із неба, виткнувся з — під землі чи виник із повітря, Шеремет, здається, не здивувався б. Знизав би плечима, ніби то сипнув бридкий докучливий осінній дощ чи війнув пронизливий холодний лютневий вітер. Як кажуть знавці природничих наук, Яків Дзюба — константа, стала величина. Принаймні для Шеремета, в його новому житті.
Словом, Артем не міг пояснити собі, чому цей вусань повинен жити, коли всі кругом ризикують загинути — й гинуть у боях чи від хвороб.
Загін таборився в лісах. Палій пояснив, що хлопці часом роблять вилазки, скубуть кацапів і китайців, — бійців так званих інтернаціональних загонів, — яких підтягли на допомогу більшовикам, щоб регулярні війська могли повертатися на фронти. Китайські вояки орудували переважно в тилу, приборкуючи партизанів. Але, як повідомив тоном знавця Федір, повстанці ще не мають наказу починати великий наступ. Поки шарпають комуняк, наскакують туди, де ті мають слабини, намагаючись уникнути великих втрат. Уже трошки знайомий з манерою Зеленого воювати та його звичною стратегією, Шеремет відчув, що це все — підготовка. Скоро почнеться щось масштабне.
Артем чекав на цей початок і не переставав дивуватися самому собі. Його вже, не знати чому, не задовольняла роль лікаря. Шукати якихось пояснень своїй поведінці він не хотів. Палій не заперечував, щоб нового бійця записали в сотню. Півсотні Федорові було вже замало. Артем мав поповнити піхоту. Проте він був не від того, щоб повоювати ще й на верхи.
Колись давно, бувши ще земським лікарем, вони з Лідією вчилися триматися в сідлі. Упавши й дуже забившись, дружина швидко охолола до тої науки. Однак Шеремет завзято сідлав коня, скоро навчився не падати, потім — почав їздити підтюпцем. Він не вважав себе вправним вершником, але тепер, коли раптом довелося згадати набуті заради забави навички, з'ясувалося, що не все так погано. Цілий червень Артем учився орудувати зброєю пішки й верхи, виявивши себе далеко не безнадійним учнем.
Тож, коли нарешті надійшов наказ усіма силами, широким фронтом іти вибивати більшовиків із Трипілля, щоб поновити там розігнану селянську республіку, Шеремет сприйняв це так, ніби давно чекав команди. Спершу не міг до ладу пояснити самому собі, чому так перейнявся звільненням села, з яким його, містянина, ще кілька місяців тому нічого не пов'язувало. Його вже не дратувала віра повстанців у те, що ніби воюють за справжню радянську владу. Він прийняв бойове хрещення, застреливши червоного бійця, хоч тоді не збирався лишатися з селянами. Тож, виходить, убив свого першого ворога як вояк повстанської армії отамана Зеленого. Хоч тоді ще тільки придивлявся до всього, мов та дівка до хлопця, якого, може, коли візьме собі до пари. А може, й не візьме.
Отже, назад йому дороги нема.
Повстанський наступ почався наприкінці червня. Як замислили. Шеремет досі жодного разу не бачився з отаманом. Та й не був певен, що самому Зеленому та зустріч потрібна. Бо ж навряд чи отаман так міцно запам'ятав київського доктора, з яким його випадково звело життя. Зате досить багато знав про наново зібране отаманове військо. Вірив, що в ньому вже понад дві тисячі багнетів і шабель. Зброю, зокрема кулемети й навіть гармати, отаман сам не раз захоплював у боях. Саме цим арсеналом вони і вдарили по Трипіллю, вибивши звідти революційних матросів, які закріпилися на дніпрових берегах.
Коли Артем нарешті побачив отамана, той, сидячи верхи, виголошував переможну промову на сільському майдані, вітаючи трипільців зі звільненням, дякуючи всім за підтримку й обіцяючи, що селянська влада повернулася назавжди. Наприкінці він побажав смерті комуністам — кацапам і жидам. Цей заклик земляки радо підтримали, а потім весь день, аж до глибокої ночі, навперейми намагалися добитися до Зеленого, щоб розказати батькові про те, що тут витворяли кляті, ненависні кацапи.
А Шеремета тими червневими днями огорнуло давно забуте відчуття рідної домівки. Навіть коли в березні постукав до зятя в київську квартиру, не вважав, що повернувся додому. Можливо, через те, що Київ тоді вже не сприймав за рідне, затишне місце, куди хотілося вертатися після мандрів чи тривалих поневірянь. Тут, у Трипіллі, ніби ніхто й не чекав. Але сусіди вбитої Катерини впізнали його, прийняли, мов родича, показали місце, де її дозволили поховати разом з іншими замордованими односельцями.
