Рипнули двері, і Річард підняв очі.

— Куди це ти зібралася, Бердіна?

— Пошукати собі постіль. Ми будемо охороняти вас по черзі. — Одну руку вона вперла в бік, а другою тримала на ланцюжку ейдж. — Зберігайте самовладання, Магістр Рал. Скоро в вашому ліжку виявиться наречена. Ви цілком можете потерпіти до тих пір.

Річард не зміг стримати посмішки. У Бердіни було спотворене почуття гумору, але це йому навіть подобалося.

— Генерал Райбах сказав, що на сторожі тисяча солдатів, так що немає необхідності…

— Магістр Рал, — підморгнула Бердіна, — я знаю, що подобаюсь вам більше всіх, але все ж вам краще перестати витріщатися на мій зад і приступити до листа.

Двері за нею зачинилися. Річард сидів, постукуючи кінчиком пера по зубу.

Кара заклопотано насупила брови:

— Як ви думаєте, Магістр Рал, королева не стане ревнувати вас до нас?

— А чому вона повинна ревнувати? — Пробурмотів Річард, чухаючи носа. У неї немає приводу для ревнощів.

— А по-вашому, ми симпатичні?

Річард моргнув, а потім вказав на двері:

— Відправляйтеся-но ви обидві до виходу і стежте, щоб ніхто не ввійшов і не прикінчив вашого Магістра Рала. Якщо обіцяєте стояти тихо, як Докас з Іганом, можете залишитися в залі, а якщо ні, то будете охороняти мене по той бік дверей.

Вони обурено закотили очі, але обидві посміхалися на весь рот, прямуючи до дверей. Вони явно насолоджувалися тим, що все ж злегка розворушили його. Річард подумав, що Морд-Сіт скучили по розвагах, оскільки їм рідко вдавалося веселитися, але зараз у нього були справи важливіші.

Втупившись на лист паперу, Річард, долаючи втому, спробував зібратися з думками. Гратч поклав йому на стегно лапу і притиснувся до ноги. Річард вмочив перо в чорнильницю.

— «Моя найдорожча королева», — почав він, вільною рукою погладжуючи волохату лапу гара.

Поки Магістр Рал виголошував свою промову, почалася завірюха. Вдивляючись в сніжну темряву, Броган пробирався між заметами.

— Ти точно все зробила, як я наказав?

— Так, пане генерал. Кажу вам, вони зачаровані.

Залишений позаду палац сповідниць і сусідні з ним будинки давно зникли за сніжною пеленою, що обрушилася на місто з гір.

— Тоді де ж вони? Якщо ти їх втратиш і вони замерзнуть до смерті, я буду дуже тобою незадоволений, Лунетта.

— Я знаю, де вони, пане генерал, — впевнено заперечила та. — Я їх не втрачу.

Вона зупинилася на мить і принюхалася.

— Сюди.

Тобіас з Гальтеро, переглянувшись, насупились, але все ж пішли за Лунеттою в темряву. Зрідка крізь заметіль Тобіас бачив тіні палаців в Королівському Ряду і неясне мерехтіння вікон.

Вдалині почулося брязкання зброї. Судячи по звуку, солдат було набагато більше, ніж у звичайному патрулі. Ще до кінця ночі д'харіанці, цілком ймовірно, постараються якомога більше зміцнити свою владу в Ейдіндрілі, подумав Тобіас. На їх місці він так би і зробив: наніс удар перш, ніж противники встигнуть прийти в себе. Втім, не важливо. Сам він не має наміру тут залишатися.

Тобіас струсив сніг з вусів.

— Ти слухала його, так?

— Так, пане генерал, але я кажу: нічого не можу сказати.

— Він такий же, як усі. Ти просто була неуважна. Ти чесала руки і не слухала. Лунетта подивилася на брата через плече.

— Він не такий, як усі. Не знаю чому, але він інший. Я ніколи ще не стикалася з такою магією, як у нього. Я не можу сказати, говорив він неправду або правду. Але думаю, що все-таки правду. — Вона спантеличено потрясла головою. — Я можу пробивати захист. Я завжди могла пробивати захист. Будь-який: повітряний, водяний, вогняний, крижаний. Всякий. Навіть захист духів. Але його — ні.

Тобіас байдуже посміхнувся. Це не мало значення. Йому не потрібен її мерзенний дар. Він і так дізнався те, що хотів.

Лунетта продовжувала щось бурмотіти про дивацтва магії Магістра Рала, і як їй хочеться опинитися від нього подалі, подалі від цього міста, і як по-звірячому свербить у неї шкіра. Тобіас слухав впіввуха. Її бажання опинитися подалі від Ейдіндріла збудеться — тільки спочатку він вирішить деякі питання.

— До чого ти принюхуєшся?! — Прогарчав він.

— До смітників, пане генерал. До кухонних смітників.

Тобіас зловив її за лахміття, яке роздував вітер. — Смітник?! Ти відправила їх на смітник?! — Посміхнувшись, Лунетта рушила далі.

— Так, пане генерал. Ви сказали, що вам потрібне місце, де б ніхто не заважав. Я погано знаю місто, і мені було важко знайти безпечне місце, але по дорозі до Палацу сповідниць я бачила звалище. Навряд чи туди хтось ходить проти ночі.

Звалище. Тобіас хмикнув.

— Пришелепкувата Лунетта, — пробурмотів він. Вона спіткнулася.

— Тобіас, будь ласка, не називай мене…

— Але де ж вони?!

Вказавши рукою напрям, вона прискорила крок.

— Сюди, пане генерал. Побачите. Сюди. Вже недалеко.

Пробираючись по заметах, Тобіас розмірковував. Взагалі то Лунетта непогано придумала. Безумовно непогано. Саме смітник — найбільш відповідне для них місце.

— Лунетта, ти сказала мені правду про Магістр Рале, так? Якщо ти збрехала, я тобі цього ніколи не пробачу.

Зупинившись, Лунетта глянула на нього очима, повними сліз.

— Так, пане генерал. — Вона судорожно смикала свої лахміття. — Прошу вас! Я кажу правду. Я все перепробувала. Старалася, як могла.

Броган довго дивився на неї. По щоці Лунетти скотилася самотня сльоза.

Не важливо. Йому і так все відомо.

Він нетерпляче відмахнувся:

— Гаразд, пішли далі. І спробуй тільки їх втратити!

Миттєво просяявши, Лунетта витерла сльози і рушила далі.

— Сюди, пане генерал. Побачите. Я знаю, де вони.

Зітхнувши, Тобіас пішов за нею. Снігопад тривав і, судячи з усього, заметіль буде ще довго. Не має значення. Все одно все йде, як потрібно йому, Тобіасу. Магістр Рал дурень, якщо уявляє, що генерал Тобіас Броган, ватажок Захисників пастви, як єретик під розпеченим залізом, погодиться на все.

— Туди, пане генерал, — показала Лунетта. — Вони там.

Навіть незважаючи на злющий вітер, Тобіас пронюхав смітник перш, ніж побачив її. Смердюча купа була слабо висвітлена вікнами палаців. Сніг падав на неї і відразу ж танув, відмовляючи їй навіть у видимості чистоти.

— Ну? І де ж? — Запитав Броган, струшуючи сніг з плаща.

Лунетта підійшла ближче, намагаючись сховатися за ним від пронизливого вітру.

— Стійте тут, пане генерал. Вони самі до вас прийдуть.

Озирнувшись, Броган побачив протоптану в снігу стежку.

— Закляття кола?

Лунетта тихенько захихотіла і щільніше загорнулась голову в квітчасту хустку.

— Так, пане генерале! Ви сказали, що не хочете, щоб вони пішли, сказали, що дуже розсердитеся, якщо вони підуть. Я не хотіла, щоб ви розсердилися на Лунетту, тому наклала на них закляття кола. І тепер вони нікуди не можуть піти, як би швидко вони не йшли.

Броган посміхнувся. Так, судячи з усього, день, незважаючи ні на що, закінчується вдало. Були, звичайно, деякі перешкоди, але за допомогою Творця він їх подолає. Тепер все в його руках. Дуже скоро Магістр Рал виявить, що ніхто не сміє наказувати Захисникам пастви.

Спочатку з темряви з'явився роздмухуваний вітром поділ жовтого плаття.

Герцогиня Лумхольц йшла прямо на них. За нею, відставши на півкроку, рухався герцог. При вигляді Брогана обличчя герцогині потемніла під шаром рум'ян. Вона щільніше загорнулась в хутряну накидку.

Тобіас вітав її широкою посмішкою.

— Яка зустріч! Доброго вечора вам, пані. — Він злегка схилив голову.

— І вам теж, герцог.

Герцогиня, гидливо скривившись, зарозуміло підняла підборіддя.

Герцог обдарував їх похмурим поглядом, як би встановлюючи межу, яку вони не мали права порушити. Не кажучи ні слова, пара пройшла далі і зникла в темряві. Тобіас засміявся.

— Бачите, пане генерал? Як я і обіцяла, вони чекають вас.