— Ні, їх поховали, як і годиться. Я мав на увазі, хто ще?

Верна зупинилася.

— Крім аббатиси і Натана? Ніхто. У нас досить давно ніхто не вмирав.

В синіх очах чародія відбилося світло лампи.

— Тоді навіщо знадобилися послуги могильників?

Річард зістрибнув з коня і кинув поводи підбіглому солдату. Слідом за ним у двір галопом влетів кінний загін з двох сотень людей. Річард поплескав по шиї розпаленого скакуна, а Докас з Іганом тим часом злізли зі своїх коней. Пара від дихання людей і тварин піднімалася в морозному повітрі. Солдати були збентежені і в розгубленості мовчали. Річарда переповнював гнів.

Стягнувши товсту рукавичку, він почухав чотириденну щетину на підборідді і позіхнув. Він втомився і був голодний. Але головним чином він був виключно злий.

Слідопити, яких він узяв з собою, знали свою справу відмінно. Генерал Райбах запевняв, що це найкращі його розвідники — але як би хороші вони не були, майстерність їх виявилося недостатньо високою. Річард і сам був досвідченим слідопитом, але хуртовина сильно ускладнила справу, і врешті-решт довелося повернутися ні з чим.

Взагалі-то в переслідуванні не було особливої необхідності, просто Річард відчував, що його обвели навколо пальця. Йому було кинуто виклик, і він з ним не впорався. Ні в якому разі не можна було довіряти цьому Брогану. Ну чому він завжди вірить, що людей можна переконати розумними доводами? Чому кожного разу вважає, що вони в душі всі хороші і якщо дати їм можливість, це неодмінно проявиться?

По дорозі до палацу Річард попросив Докаса з Ігана знайти генерала Райбаха.

Він підозрював, що за час його відсутності сталася ще якась неприємність. Похмурий замок Чарівника дивився на нього зі схилу гори, як темний велетень з холодним сніговим плащем на гранітних плечах.

На кухні метушилася пані Сандерхолт. Річард поцікавився, чи не знайдеться щось поїсти для нього і двох його охоронців. Сухарі, залишки супу — все одно що. Пані Сандерхолт, зауваживши, що він засмучений, підбадьорливо стиснула йому плече і попросила почекати, поки вона щось швиденько зміркує.

Річард влаштувався в невеликому зальчику неподалік від кухні і став чекати повернення Докаса з Іганом.

З-за рогу з'явилася Бердіна і зупинилася перед ним. На ній був її червоний наряд.

— І де це вас носило? — Запитала вона крижаним тоном.

— Ловив привиди в горах. Хіба Кара з Раїною не сказали тобі, куди я поїхав?

— Ви мені не сказали. — Холодні сині очі в упор дивилися на Річарда. — Ось що важливо. Ви більше нікуди не поїдете, попередньо не повідомивши про це мене. Ясно?

У Річарда по спині пробіг холодок. Це говорила не Бердіна, звичайна жінка, а пані Берліна, Морд-Сіт. І це був навіть не наказ — це був майже ультиматум.

Річард подумки осмикнув себе. Він просто втомився, а Бердіна всього лише турбується про Магістра Рала. У нього всього лише розігралася уява.

Мабуть, вона перелякалася, коли, прокинувшись, виявила, що його немає. У Бердіни своєрідне почуття гумору. Напевно, з її точки зору це вдалий жарт. Річард змусив себе широко посміхнутися і спробував її заспокоїти.

— Бердіна, ти ж знаєш, що подобаєшся мені більше за всіх. Я весь час думав тільки про твої блакитні очі.

Річард ступив до дверей. В руці Бердіни миттєво з'явився ейдж. Вона перегородила Річарду шлях, і ніколи ще він не бачив у неї такого суворого виразу обличчя.

— Я задала питання. Я чекаю відповіді. Не примушуй мене питати двічі.

Цього разу її тон не мав виправдання. Ейдж стирчав у Річарда перед обличчям, і це був не випадковий жест. Річард вперше побачив Берліну такою, якою бачили цю Морд-Сіт її жертви. І йому це дуже не подобалося. Жоден з бранців МордСіт не вмирав легкою смертю. І ні один, окрім Річарда, не вижив.

Він побачив її такою, яка вона є — Морд-Сіт, що не знає жалю, — і подумав, що даремно так довірився цим жінкам.

Але замість переляку його тіло пронизала гаряча хвиля гніву. Розуміючи, що в такому стані він може зробити вчинок, в якому потім буде каятися, Річард постарався оволодіти собою. Але гнів як і раніше застилав йому погляд.

— Бердіна, я дізнався про втечу Брогана і повинен був мчати за ним, якщо не хотів упустити примарний шанс його зловити. Я попередив Кару і Раїну і за їх наполяганням прихопив з собою Ігана з Докасом. Ти спала, і я не бачив необхідності тебе будити.

Бердіна не рушила з місця.

— Ти був потрібен тут. У нас багато слідопитів і солдатів. Але тільки один вождь. — Ейдж піднявся і завмер у нього перед очима. — Не розчаровуй мене ще більше.

Річарду потрібна вся його воля, щоб не схопити її за руку і не звернути їй шию. Берліна прибрала ейдж і пішла геть.

У маленькій кімнаті, облицьованій темними панелями, Річард жбурнув на підлогу підбиту хутром накидку. Як він міг бути таким наївним?! Це просто-напросто змії, а він пригрів їх у себе на грудях! Навколо одні чужинці. Ні, не чужинці. Він чудово знає, що собою являють Морд-Сіт, і він бачив жорстокість д'харіанських воїнів. І все ж, як останній дурень, повірив, що вони стануть іншими, якщо їм дати таку можливість.

У каміні весело потріскували дрова. Спершись рукою на раму, Річард втупився за вікно. На віддалі виднівся замок Чарівника. Річарду дуже не вистачало Гратча. І Келен. Добрі духи, як йому хочеться обійняти її!

Може, йому кинути цю затію? В Оленячому лісі є такі місця, де їх з Келен ніхто ніколи не знайде. Вони можуть просто зникнути, а світ нехай виплутується сам. Чому він повинен за всіх турбуватися?

Зедд, ти потрібен мені. Ти і твоя допомога.

Річард почув легкий скрип і, озирнувшись, побачив у дверях Кару. За спиною у неї стояла Раїна. На обох було коричневе шкіряне обмундирування, і обидві вони посміхалися. Річарду було не до веселощів.

— Магістр Рал, ми раді бачити вашу симпатичну спину в цілості й схоронності. — Хіхікнувши, Кара перекинула довге світле волосся через плече. Ви нудьгували без нас? Сподіваюся, ви не…

— Геть.

Посмішка Кари зів'яла.

— Що?

Річард різко повернувся:

— Я сказав, геть! Чи ви теж прийшли погрожувати мені ейджами? Я зараз не розташований бачити фізіономії Морд-Сіт! Геть звідси!

Кара судорожно сковтнула.

— Ми будемо поруч, якщо знадобиться, — насилу вичавила вона. У неї був такий вигляд, наче він її вдарив. Вона розвернулася і зникла, прихопивши з собою Раїну, а Річард сів на м'який стілець, оббитий шкірою, який стояв біля низенького столика з гнутими ніжками. Від каміна йшов кислуватий димок, який говорив про те, що горять дубові поліна. У таку холодну ніч вони самі підходящі. Річард відсунув лампу до стінки, на якій висіли невеликі розміром пейзажі. Найбільший з них був ледь з долоню, але тим не менш якимось чином примудрявся створити враження широких просторів. Шкода, подумав Річард, що життя не таке просте, як на цих ідилічних картинках.

Поява генерала Райбаха в супроводі Докаса з Іганом відволікла Річарда від його думок.

Генерал вдарив кулаком в груди.

— Радий бачити, що ви благополучно повернулися, Магістр Рал. Вдало з'їздили?

Річард похитав головою.

— Люди, яких ви мені дали, дійсно майстри своєї справи, але в таку погоду… Вони поїхали по вулиці глашатаїв до центру міста, але простежити подальший напрямок виявилося неможливо. Найімовірніше, на північний схід, до Нікобара. Ми об'їхали місто по периметру, але так і не знайшли їх слідів.

Генерал задумливо хмикнув.

— Ми допитали тих, хто залишився в палаці. Ніхто не знає, куди попрямував Броган.

— Можливо, вони брешуть. Райбах потер шрам на щоці.

— Повірте мені на слово, Магістр Рал, вони дійсно не знають.

Річард вважав за краще утриматися від з'ясувань, звідки у генерала така впевненість.

— За деякими ознаками нам вдалося з'ясувати, що втекли всього троє.

Безумовно, сам Броган, його сестра і той офіцер, що був з ними тут.